ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Михайло АНТОШКА: Відправляючи нас до В’єтнаму, командування наказало уникати в’єтнамок

Автор: Нова Газета

У багатьох «гарячих точках» планети довелося виконувати так званий інтернаціональний обов’язок українцям у радянські часи. Наприклад, Михайло Антошка, житель Первозванівки Кіровоградського району, служив аж у В’єтнамі.

Звідти він привіз медаль Дружби, на посвідченні до якої розписався тодішній прем’єр-міністр Північного В’єтнаму Фам Ван Донг. Михайло Тимофійович і досі пам’ятає кілька фраз по-в’єтнамськи, хоча від часу його відрядження до тієї країни минуло більше півстоліття. Вихвалятися тим фактом, що мав стосунок до одного з найбільших міжнародних воєнних конфліктів другої половини XX століття, пенсіонер Антошка не любить, але розповісти журналісту про свою службу у В’єтнамі погодився.    

– Родом я з Врадіївського району Миколаївської області, – дещо здалеку почав Михайло Антошка. – Звідти мене й призвали до армії. Це було у 1962 році. Потрапив у зенітно-ракетну частину на Уралі. Військова спеціальність – водій. Бо я до армії устиг і пошоферувати, й трактористом попрацювати…

А наприкінці 1964-го, як розповів Михайло Тимофійович далі, на другому році його служби (до речі, тоді солдати служили три роки), у їхній частині розпочався відбір найкращих воїнів. При цьому ще й з’ясовувалося, чи не мають часом вони родичів із сумнівними біографіями. Нарешті, із тисячі солдат відібрали кільканадцятьох – які і військову справу знали добре, і ганебних зв’язків не мали. Був серед них і Михайло Антошка.

– А у березні 1965 року нас вишикували на плацу, – згадує пенсіонер. – Командувач округу, який спеціально заради цього прибув у нашу частину, сказав нам: «Виконуватимете бойове завдання». Куди саме нас вирішили відправити, він не уточнив. А ми не сумнівалися, що відрядять нас на Кубу. Адже  у зв’язку з Карибською кризою, яка трапилася у 1962 році, наші війська направлялися на Кубу.

Згодом група найкращих солдат, до якої потрапив Михайло і в якій майже всі були з України, разом з кількома офіцерами вирушила на Схід. Їхали залізницею, у їхньому ешелоні була бойова техніка. Чим далі потяг просувався на Схід, тим зрозуміліше було хлопцям: їхнє відрядження – не на Острів Свободи. А в Забайкальську (місто на кордоні з Китаєм) солдатам повідомили, що везуть їх у В’єтнам. Точніше, у Північний В’єтнам, який тоді мав підтримку з боку Радянського Союзу та КНР (Південному В’єтнаму – іншій стороні конфлікту допомагали США, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея).

– У Забайкальську нас і переодягли у цивільне, – пам’ятає Михайло Тимофійович. – Завели в кімнату, а там на вибір – костюми, сорочки, труси, черевики. 

Звісно ж, перед тим, як воїни перетнули кордон, їх було проінструктовано щодо поведінки на чужині.

– Нам веліли не допускати конфліктів з в’єтнамцями, – зауважив Михайло Антошка. –  А ще було наказано триматися подалі від в’єтнамок. Як ми дізналися згодом, підстави для побоювань у нашого командування були – в’єтнамки виявилися дуже привабливими.

Далі шлях наших воїнів до В’єтнаму проліг через Китай. Їхали знову залізницею. І так аж до самого Ханоя, столиці Північного В’єтнаму.  

– Прибувши туди, ми з тиждень розвантажували ешелон, – розповів Михайло Тимофійович. – Поселили нас у будиночках у джунглях. Харчувалися ми у їдальні за гроші, які нам платили. А платили добре,  щомісяця по 180 донгів, це –  приблизно 400 радянських карбованців.  Основною стравою був варений рис.

Також Антошці пригадалися ось які враження від В’єтнаму:

– Там – дуже спекотно. Особливо якщо врахувати, що ми приїхали туди у квітні. Вразили нас надзвичайною красою лотоси – вони там на болотах ростуть. Ми милувалися ними. Там же, у В’єтнамі, я вперше покуштував банан. До того я про цей фрукт лише чув. А там  бананові дерева скрізь ростуть. Як в Україні – вишні.

Що ж стосується завдань, виконувати які їх, радянських військовослужбовців, і завезли на чужину, Михайло Антошка розповів:

– Ми навчали в’єтнамських солдат поводитися з технікою. Я показував, як завести двигун машини (в основному це були наші ЗІЛи-157), як рушити. А офіцери викладали теорію.

Також Михайло Тимофійович зауважив:

– До в’єтнамців наука дуже туго доходила. Неграмотний же народ! А  маленькі які вони! З нашою технікою їм тяжко доводилося. Але при цьому в’єтнамці – завзяті до роботи, наполегливі у навчанні. Спілкуватися із в’єтнамськими солдатами нам допомагали перекладачі з числа в’єтнамців. Вони поганенько знали російську…

Звісно ж, деяким висловам по-в’єтнамськи солдат Антошка навчився.

– І досі пам’ятаю, що «тяо дом чі» – це «добрий день, товариші», – каже пенсіонер.  

У боях, як тоді казали, за свободу в’єтнамського народу Михайлу і його товаришам по службі, дякуючи долі, брати участь не довелося.  Але місцину, де дислокувався їхній підрозділ, часто бомбила американська авіація.

– Ми ховалися від бомбардувань, – згадав чоловік. –  Слава Богу, при мені ніхто з наших не загинув. А бувало, що наша розвідка повідомляла про бомбардування заздалегідь, і ми перевозили техніку. У місцях старої дислокації ми залишали муляжі техніки, виготовлені з бамбука, і противник бомбив їх.

Цивільне населення Північного В’єтнаму ставилося, за словами Антошки, до них, радянських військових, добре.

– Хоча ми більше мали справу із їхніми солдатами, ніж цивільними, – каже Михайло Тимофійович. Згадав він і про такий випадок:

– Якось прийшла до нас літня в’єтнамка, а з нею – троє дівчат, таких красивих! Бабця щось лепече нам, а ми не розуміємо. Послали за перекладачем. Той і пояснив нам, що стара жінка хоче, аби ці дівчата завагітніли від нас. Навіщо? А щоб ті дівчата народили дітей більших, ніж звичайно. Бо дуже вже дрібні вони люди, ті в’єтнамці. Перекладач покликав замполіта Барсученка. А той нам: «Рєбята,  нє вздумайте. Нє для того ми здєсь». Хоча замполіт і сам зізнавався нам, що аж облизується, як побачить в’єтнамку. Вони дуже гарні, хоч і худенькі!

На запитання, що вони, солдати, писали з В’єтнаму в листах додому, Михайло Тимофійович відповів:

– Коли нас привезли у В’єтнам, я написав батькам, що з Уралу мене перевели ближче до Москви. Нічого про справжнє місце служби не повідомив і пізніше. А адреса наша офіційно значилася так: «Москва-400».

За добру службу, пов’язану з небезпекою для життя, солдата Антошку нагороджено медаллю Дружби (державна нагорода Демократичної Республіки В’єтнам (згодом – Соціалістичної Республіки В’єтнам), нею нагороджували іноземців, які внесли значний внесок в будівництво народного господарства та оборону В’єтнаму) та радянською медаллю «Двадцать лет Победы в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.».

Першу Михайло отримав у В’єтнамі, другу – коли вже дослужував в СРСР (групу військових, в якій був Антошка, відправили назад в Радянський Союз наприкінці липня 1965 року, після чотирьох місяців перебування у В’єтнамі).

А ще Михайло Антошка привіз із армії відріз китайського шовку, яким його винагородило начальство, коли він служив у В’єтнамі. Ту матерію він подарував своїй нареченій, вона пошила з нього весільну сукню. Ділить радість і прикрощі  він з Марією уже 51 рік.  Майже стільки ж часу Антошки проживають  на Кіровоградщині, у Первозванівці Кіровоградського району. Більша частина  трудової діяльності Михайла Тимофійовича пов’язана з урановою шахтою.

Поки у В’єтнамі тривала війна, Антошка цікавився нею. 

– Передплачував «Правду», «Рабочую газету», – згадує пенсіонер, – бо там добре висвітлювалися події у В’єтнамі. Пригадую, як, здається, у 1972 році наша преса надрукувала статтю про те, що американці,  вирішивши стерти з поверхні Землі Північний В’єтнам, запустили вночі туди важкі бомбардувальники Б-52. І жоден не повернувся назад, всіх знищила північнов’єтнамська ППО. Вбачаю у цьому і заслугу таких, як я. Адже це радянські солдати навчили північних в’єтнамців воювати.

У 1998 році Михайло Тимофійович отримав посвідчення учасника бойових дій.

– Це мені син порадив: «Сходив би, батьку, у військкомат», – розповів пенсіонер. – Я й сходив. Мене вислухали, запевнили, що розберуться. І з військового архіву в Подольську під Москвою, куди направляли запит щодо мене, надійшло письмове підтвердження, що я брав участь в «оказании практической помощи Демократической Республике Вьетнам в отражении ударов американской армии». 

За словами Михайла Антошки, він не любитель у шумних компаніях хизуватися: «А от ми у В’єтнамі…» Але коли адміністрація Інгульської шахти організовує зустрічі ветеранів-інтернаціоналістів, не ігнорує їх.

Уже через багато років після армійської служби Антошка намагався розшукати тих, з ким в одній групі побував у В’єтнамі. Але безуспішно. Зате відносно недавно Михайло Тимофійович, лікуючись в обласному госпіталі, познайомився з чоловіком, який ніс службу у тих же місцях Північного В’єтнаму, що й він.

– Звати його Ігорем, прізвище – Добрий, – каже Антошка. –  Він був там після мене, у 1967 році. Чим він там займався? А тим же, що й ми. Приємно було поспілкуватися з ним, згадати про службу у далекій країні. 

Віктор КРУПСЬКИЙ,фото автора

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...