ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Кримський міст побудовано на безправ’ї та агресії, він не зможе встояти 

Заступниця міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль

 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Той, хто пройшов крізь вогонь

Автор: Нова Газета

Посічений осколками під Берліном 19-річний танкіст Бойко вижив, щоб у 93 роки вирощувати яблуні в Малій Висці…

 

Цьогоріч Україна відзначає 73-ю річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. З кожним роком поруч із нами стає все менше обпалених страшною війною душ.  І  це зрозуміло: тим, хто пройшов крізь вогонь, сьогодні вже має бути  щонайменше  дев’яносто.  Тому  все, що нам залишається, – пам’ятати і шанувати їхній героїчний подвиг. Бо пам’ять – це не просто частина історії. Пам’ять – це наш біль і наша гордість.

Микола Данилович Бойко із Малої Виски − один із тих, кому Бог дарував здоров’я дожити до сьогоднішніх днів. У свої майже 93 роки ветеран має відмінну пам’ять, розповідає про події більш ніж півстолітньої давності так, ніби то було вчора, на всі заставки сварить Кучму – «за розпаювання» та не збирається полишати справу свого життя – садівництво.

Народився Микола Данилович 10 жовтня 1925 року в с. Ольшана на Черкащині. У лютому 1944 року потрапив на фронт, воював у складі 107-го та 64-го стрілецького полку, а згодом в 34 бригаді 2-ої танкової армії (був механіком-водієм танку Т-34). Брав участь у звільненні від загарбників Польщі та Східної Німеччини. Під час генерального наступу на столицю Третього Рейху був тяжко поранений і потрапив до госпіталю. Там і отримав звістку про довгоочікувану перемогу.

«16 квітня почався генеральний наступ по всьому фронту. Наші танки саме прорвалися на окраїну Берліна, – згадує Микола Данилович, – як з вікон повилазили німці і почали стріляти фаустпатронами (протитанкові – Авт.). При попаданні по танку відбувалася детонація снарядів, що були всередині башти. Наступ призупинили. Понад дві доби Великобританія і Радянський Союз безперестану бомбили місто. Його буквально змішали із землею. Інакше його без значних втрат було б не взяти. Після короткого бою мій танк і ще один зупинилися на пагорбі, щоб перепочити. Тут до нас прибігає посильний і говорить, що йде колона з десятка автомашин і двох танків. Вони планували зайти нам в тил, але не вийшло. Ми вдвох підбили і ті два танки, і машини. Вони й не знали, де їм узялося. А вже як виїжджали звідти, нам по катку влучив ворожий «Тигр». Т-34 закрутився на місці, і ми не могли зрушити з місця. Вилізли ремонтувати гусеницю, аж прилітає ще один снаряд. Мені осколками посікло  праву руку і  частину обличчя».

Доля інших членів екіпажа Миколі Даниловичу невідома. Він розповідає, що його вивезли звідти до німецького госпіталю, який невдовзі розбомбили німці, бо ж знали, де він знаходиться. Тієї ночі загинуло багато поранених. Небагатьом вдалося врятуватися у вирвах від снарядів. Ще згодом за вцілілими бійцями приїхали американські студебекери, які відвезли їх до залізничної станції. Звідти ветеран потрапив до польського міста Лодзь, у якому лікувався в госпіталі до грудня 1945 року. За мужність і героїзм Микола Бойко відзначений багатьма державними нагородами.

По завершенні війни Микола Данилович повернувся додому, спрямувавши свою життєву енергію на мирний лад. Не боявся важкої праці, трудився різноробочим у місцевому колгоспі та на будівництві вузькоколійки.

 «Робили насип для вузькоколійки до заводу. Денна норма складала 8 кубометрів. За це давали 200 грам тюльки, вариво з підсоленої макухи і 500 грам хліба. Так ми з матір’ю і сестрою і виживали. А за три місяці захворів і зліг. Якби не ще одна сестра, яка повернулася з примусових робіт у Німеччині, не знаю, як би ми вижили тоді», – додає ветеран.

З часом чоловік перебрався до с. Ковалівка, що на Маловисківщині. Після закінчення у 1958 році сільськогосподарської школи садівників та городників у
с. Дмитрівці Знам'янського району, за два роки виплекав чималий сад (45 га – Авт.) у Веселівці Новомиргородського району. Звідтоді доля покидала його по  кутках, де він, незважаючи на життєві проблеми та негаразди, ніколи не забував садити дерева і віддавав вільний від садівництва час своїм захопленням − фотосправі і механіці. Якось, коли мешкав з дружиною у приміському селі Паліївці, навіть вітрогенератор майже спорудив. Той височів над сільською хатою і був ніби маяком для усіх, хто шукав «діда Бойка», аби розпитати то про обрізку дерев, то про щеплення «на дичку» чи розмножування фундука (культури ще років  двадцять тому для багатьох екзотичної).

Нині Микола Данилович живе у Малій Висці. Оточений теплом і увагою. Хвіртка до двору ветерана,ніби схована у густих обіймах фруктових дерев, доглянутих руками Миколи Даниловича,  знайома багатьом. Микола Бойко нагороджений численними грамотами від районної ветеранської організації, відзнаками від обласної влади. А ще він – один із перших, хто допомагав землякам у зоні АТО, віддаючи дещицю зі своєї пенсії. 

Але роки таки беруть своє. Ще рік тому дід Бойко качав мед з власної невеличкої пасіки. Сьогодні ж через стан здоров’я від неї довелося відмовитися, а розрадою для ветерана слугує праця у власноруч посадженому садку, де поряд з яблунями –майже його ровесницями, які ще щедро плодоносять, несміливо, але упевнено піднімаються   молоді саджанці: життя триває. 
І тільки той, хто пройшов через вогонь, знає йому ціну.

Олег Козупляка, фото автора

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...