ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • НЕ ДАМО УНИКНУТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ!

    Минулої суботи мама кореспондента «Нової» Олега Козупляки зазнала тяжких травм. Подія сталася на кропивницькому підприємстві «Три Стар», куди вона працевлаштувалася напередодні

     

    Подробицi
  • ЕКСПОНАТ ПЕРШИЙ

    Шановні читачі! Після анонсу проекту «Баба Єлька» редакція отримала декілька запрошень відвідати найвіддаленіші куточки нашої області. Збираємося у село Козацьке Петрівського району, у село Журавлинку Голованівського району, в Новогригорівку і Первомайськ, що на Маловисківщині. Також передав нам пісню своєї бабусі Секлети відомий композитор Павло Бровченко.

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Пекло — це забуте, з якого не зроблені висновки. Цей нездобутий досвід прирікає на повторення

Мераб Мамардашвілі

 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експонат перший

Автор: Нова Газета

Шановні читачі! Після анонсу проекту «Баба Єлька» редакція отримала декілька запрошень відвідати найвіддаленіші куточки нашої області. Збираємося у село Козацьке Петрівського району, у село Журавлинку Голованівського району, в Новогригорівку і Первомайськ, що на Маловисківщині. Також передав нам пісню своєї бабусі Секлети відомий композитор Павло Бровченко.

 

Ми щиро вдячні за таку неймовірну підтримку і теплі відгуки. Приїдемо до кожного, хто нас запросив, запишемо, збережемо, заспіваємо. У наступному номері читайте про те, якою була перша експедиція до Розсохуватки і що стане першим експонатом у майбутньому музеї проекту.

 Продовжуємо наш проект публікаціями про бабусь натхненниць проекту Світлани Буланової, Інни Тільнової та Вікторії Семененко.

Рибалкіна Олена Микитівна (у дівоцтві Кульганська)

Народилася 23 травня 1915 року в селі Розсохуватка Маловисківського району у великій родині, де було 15 дітей. Сім’я мала 10 десятин землі, пару коней, пару волів, дві корови і дрібне господарство. Батьки й діти працювали на своєму господарстві. Через деякий час почалася колективізація, забрали всю землю, худобу та знаряддя праці у колгосп. Так вся сім’я почала працювати у колгоспі. Олена закінчила чотири класи на відмінно. Все говорила: «Якби закінчила ще й «коридор», то стала б вчителькою, але треба було працювати!».

І настав 1933 рік... Їй було 18 років. Сапала в колгоспі за кусок макухи, а вечорами їх заставляли звозити кіньми і волами тіла дорослих і дітей, які померли від голоду. Дуже тяжко було родині. Голодували... Забирали в них останню зернинку! Мати пекла дітям маторженики з лободи, а коли почали в них пухнути ноги, батько вивіз сім’ю на станцію, посадив на потяг і відправив усіх до рідного дядька у м. Воронеж. Дядько був керуючим радгоспу, розселив родину брата кого куди. Влаштував усіх на роботу. Хто біля коней, хто біля корів працював. Олена працювала дояркою. Так і вижили. Там же вона знайшла собі пару, чоловіка Володимира.

У 1940 році Олена з чоловіком повернулися в її рідну Розсохуватку. Поселилися у стареньку хатку, працювали у колгоспі. Вона – завідуючою дитячим садком, а він – трактористом. Трохи згодом стала варити їсти для трактористів і польової бригади. Де б не працювала – завжди з піснею.Вона дуже гарно співала, а Володимир грав на гармошці. Майже щовечора біля їхньої хати збиралися люди і співали до самої ночі. А ще Олена готувала на весіллях, випікала весільні короваї і шишки, також вона гарно вишивала гладдю, а ще була знатною травницею. Навіть з сусідніх сіл люди приїздили до неї за лікувальними травами та мазями.

Все, чим би не займалася, супроводжувала піснями. Народила Олена десятеро дітей, які теж усі співали, а син Петро ще й з 5 років на гармошці грав, самоучка, а син Василь – на гітарі.  В 1997 році Олена овдовіла, але не залишилася одна, бо вже мала 15 онуків та 19 правнуків. Усі навідували стареньку. І її подруги – старенькі бабусі продовжували збиратись вечорами в її хаті та співати пісень. Пряли, вишивали, шили, в’язали... і співали, співали, співали... Померла Олена Микитівна у віці 94 роки.

Зі спогадів доньки баби Єльки
Марії Кучеренко, с. Розсохуватка

 

 

Прабабуся Наталя

Я ховаюся у прабабусі на печі, закриваю фіранку в горошок і думаю, що мене ніхто не бачить. Сідаю в куточок. Угорі, в кутку печі, зроблена з глини поличка, яку я досі не знаю, як правильно назвати. А там, у зшитих із тканини торбинках, складене насіння на посадку. Огірочки, дині, кавуни, кабачки, квасоля… Я не одразу знала, що там.

Мені малою кортіло їх розв’язати і подивитися. Прабабуся трохи насуплювала брови на мої витівки. Втім, вона мене ніколи не сварила і не наказувала. Не було навіть такого, щоб гримала чи лаялася. Вона у мене була тиха і добра.

Я часто, як приїздила до неї восени чи взимку, виплигувала на ту піч, інколи засинала на ній. Я з печі підслуховувала, як тріскають дрова й придивлялася, як блимає лампадка, що висіла в куточку біля іконок… І підслуховувала пісні, які заводили прабабуся зі своїми подругами.

Прабабуся до глибокої старості на тій печі вигрівала спину, щоб не боліла.

* * *

– А що в мене є? – прабабуся розкривала фартух, а там великі червоні яблука.

Вона їх зривала по осені і вони в неї були до початку зими. А які вони були солодкі... Солодші за мед і цукор.

Те дерево було дуже стареньке і родило через рік маленьким врожаєм. І яке то було для мене свято, коли моя добра прабабуся відкривала фартух або діставала з кишені ті червоні яблука... Таких смачних солодких яблук я ніколи більше в житті не їла.

І можливо, через це я не люблю кислі яблука. І серед всіх солодких, які купую на ринку чи в магазині, завше намагаюся знайти яблука-дитинства… Але тих яблук більше немає і не буде. Чи може є? У моїх спогадах.

* * *

У прабабусі у дворі росли мальви. Білі, рожеві і бордові. Коли я виглядала з-за цієї високої квітки, мені здавалося, що я маленька. І була малина, яку прабабуся приносила мені у жмені. Бо я би зривала її і їла не помитою,  вона ж мені так завше здавалася смачнішою. І чорна шовковиця, від якої  були брудні руки і футболки. І ще зелений горошок, який ми з братом любили їсти одразу ж на городі. А вона казала нам не їсти на городі, бо короладський жук все поїсть. Про жука вона казала серйозно, і ми чомусь малими вірили.

* * *

У прабабусі було три кохання. А ви думаєте кохання може бути тільки одне? Три різних чоловіка, з якими вона не жила і за яких вона не виходила заміж. Але від них у неї було найбільше і найцінніше – діти. Коли я розпитувала про її чоловіків, прабабуся багато не розповідала. То для неї було настільки потаємне… Мені здавалося, що вона всіх любила порівно.

Та все ж таки були  розповіді, у які вона мене впускала. Я слухала мовчки і не перебивала, щоб чогось не упустити. І її очі… Ви знаєте, що в тих очах було? Туга за нездійсненим. Я так боялася такої туги. І тому мені важко було торкатися цієї теми, бо я не хотіла, щоб в очах моєї завжди усміхненої прабабусі була печаль. У мене було бажання знайти тих чоловіків і розпитати, чого вони були такі несміливі. Але їх не було вже на світі.

У прабабусі у саморобній фоторамці, пофарбованій бордовим кольором, як оті мальви у дворі, вміщалося кілька фотокарток. На одній із них – батько моєї бабусі Люби. Але не живий і усміхнений, таких світлин я з ним ніколи не бачила. То фото з похорону.

– Це фото прислала його дружина. І листа написала, що він помер, – казала мені тоді прабабуся Наталя, протираючи ту світлину, немов там пилюка була. На тій, іншій жінці, він одружився уже пізніше.

Прабабуся віддавала себе дітям, онукам і нам, правнукам. Вона для мене на все моє життя залишилася доброю, усміхненою, теплою.

* * *

Моя добра прабабуся Наталя Гнатівна Домбріцька померла у 89 років у батьківській хаті, в якій прожила все своє життя. Десять років тому…

Коли я приїжджаю у село до своєї бабусі Люби (її старшої доньки), я завше думаю, що відкриються двері і ввійде наша маленька і усміхнена прабабуся. Або, коли у бабусі город садимо чи сапаємо, мені здається, що тією стежкою зараз йтиме прабабуся і гукатиме нам: «Боже поможи!».

У мене залишилася одна світлина з нею, де ми разом, її вишиті серветки і рушники, її улюблена святкова кофтинка і нова спідниця, яку вона так і не вдягла жодного разу. І найдорожче – спогади, які повертають у дитинство…

* * *

– Ба, а заспівай улюблену пісню прабабусі! – прошу я свою бабусю Любу, коли приїжджаю у рідну Лозуватку, коли ми сидимо з нею на лавочці у споришу.

Я заплющую очі…

 

Ой там на горі, ой там на крутій

Сиділо пара голубів.

 

Сиділи вони, любувалися,

Сивими крильми обіймалися.

 

Ой десь узявся з-за гори стрілець,

Убив голуба замість нелюба.

 

Голубку узяв, сховав під полу,

Сховав під полу, приніс додому.

 

Насипав пшонця, аж по колінця,

Налляв водиці по самі крильця.

 

Пшонця не клює, водиці не п’є,

На круту гору все плакати йде.

 

Бабуся Люба співає, а в моїй пам’яті, все як вчора – я мала, піч, село, теплі посмішки, лагідні обійми, мудрі повчання, солодкі яблука, мальви і багато-багато, що близьке серцю… І пісня… Її пісня…

Вікторія Семененко

 

Баба Соня

Я була занадто малою, щоб дивуватися, захоплюватися, цінувати, берегти. А потім раптово стало пізно.

Піч, величні паляниці, корови Квітка й Калина, ліс через дорогу, співи бугая в зарослому очеретом ставку, запашні помідори з городу, густі, як дерева у лісі, зарості кукурудзи, карасики в ночвах, яких дід наловив уночі, умитий росою  спориш у дворі, кошенята, оси і миші на горищі, комора, скриня, ластівки у хліву. А ще – телята, індичата, каша свиням на пічці з двох цеглин у садку (завжди хотіла її спробувати на смак, бо так заманливо і апетитно вона пахтіла − трохи димком, трохи ніби підгорілим-підсмаженим (не встигла). Яблука в старому саду (смачніших і досі не їла). Криниця з солоною жорсткуватою водою, до якої ніяк не могла звикнути. 

Дід Жора. Баба Соня.

Дід не співав. Бабушка – так ми її називали – співала.

Приходили  її  подруги-ровесниці і друзі діда – Венеренчиха, Буяниха, баба Шурка з дідом Василем. Звідкись брався бубон і навіть гармошка. Накривався стіл, виставлявся «шкалік». І починалося.

Ми спостерігали за цим із печі. Сміялися з дідів, які тонко і золотозубо витягували. Затикали вуха, бо здавалося, що воно дуже голосно і навіть «некрасіво». Баби ставали космосом, тягнучи кожна свою партію, ті звуки летіли через димар у небо і подавали сигнал: тут живуть Люди. Тут живе Пісня.

А піч була нашим царством. Там темно, тепло, пахло пір’ям і глиною. Всесвіт площею два на два метри, де ми всотували в себе Те-що-не-можна передати словами. Але воно, очевидно, передалося з кров’ю.

Взимку, коли ми привозили вечерю і в хаті ставало тісно, піч була нашою окремою хатою. Тут ми обкутувалися хустками з китицями і показували моди, тут прислухалися до нічних розмов наших матерів із бабою Соньою.

Влітку піч топили теж. Вуглинки, що жевріли в печі, набували потрібного кольору і нам давали знак: можна. І ми із сестрою, одягши невидимі корони, виносили з літньої кухні до печі, яка була в хаті, листики з пирогами і дека з паляницями.

Вранці, здавалося, ще на світанку, ніби самі собі якось виникли-вискочили з нічної темряви, на столі з’являлися вареники з сиром, на плиті булькав чайник із смородиновими гілочками – так баба Соня запрошувала нас снідати.

Рипіли двері, вона заходила до хати у плюшевій шубці, закутана клітчастою хусткою з китицями, важко дихаючи, з в’язанкою дров в обіймах.

Або слала по дрова діда («Жорка, бісова кров, внеси дров»).

А Жорка носив не тільки дрова. Було колись – носив абрикоси у картузі молодій Соньці (і я не знаю, звідки в мене знання про це).

Носив курчат у картузі (а тоді висипав їх у сито на лежанці, накрите чистою «марлічкою»). Носив гавенят теж у картузі, коли сам ще був підлітком  щоб врятувати сім’ю від Голодомору (його мати, баба Марія, на собі відчула, що таке покара за «сім колосків» − сиділа в тюрмі). 

Грав у сільському театрі (я про це дізналася не від нього). Не вірив у Бога («Якби він був, то хіба б допустив голод?»). Зустрічаючи мене, сидячи  на лавці, яку сам і вкопав  біля дверей  веранди,  казав: «Здоров, чорнява!», я весело відповідала: «Діду, я не чорнява, я білява!»

Дід не співав. Співала баба Соня.

Я пам’ятаю ЯКУСЬ пісню. А яку? Не пригадати… Усі рядки ніби перемішалися в голові, я чую бабусин голос, та Бог не дав того таланту, щоб відтворити її Пісню.

 

Ой зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду.

Пливи-пливи, моя квітко,

Та й до мого роду…

 

Запрягайте коні в шори,

Коні воронії,

Та й поїдем доганяти

Літа молодії.

Інна Тільнова

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...