ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція перша. Розсохуватка

Автор: Нова Газета

Архипівни і баба Валя

Усю дорогу з Кропивницького до Розсохуватки ми то розмовляємо, то мовчимо. І увесь цей час кожен уявляє, якою буде наша перша фольклорна експедиція проекту «Баба Єлька», як на нас, незнайомих, реагуватимуть бабусі, чи впустять до серця, чи заспівають…

Не помічаємо, як в’їжджаємо в село. Бувай, мобільний інтернет і телефонний зв'язок, привіт, село – інший світ, космос, життя, польові трави, річка-смужка, верби, старенькі хатинки, конячка з підводою, люди на велосипедах…

Бачимо, нас уже чекають. Баба Маня (так лагідно її називають у Розсохуватці) – наш місцевий «агент». Стоїть посеред вулиці у вишиванці із короваєм та пиріжечками із карамелізованими черешнями (ой, смакота яка була!). До слова, її внесок у нашу першу експедицію не оцінити. Баба Маня спілкувалася у селі із літніми людьми, запитувала, чи впустять нас на відвідини до своєї хати, чи розкажуть історії з молодості, чи погодяться пригадати давні пісні, які передавали їм бабусі.

− Проходьте, проходьте до хати! Вас там уже чекають! – запрошує нас баба Маня.

Ми дістаємо гостинці, Артем – відеограф проекту − налаштовує відеокамеру, щоб ловити кожну посмішку, дотик, спогади, кожну пісню із своєю інтонацією і своїм смаком.

У дворі гавкає пес на ланцюгу, гуси – «га-га». Ми скидаємо взуття на порозі, ступаємо на асфальт, а потім − до хати. Ось тут, у хаті, яку купила господиня баба Люба ще недобудованою сорок років тому, протікає її життя з піснями.

− Добридень! – вітаємося, знайомимося. Миттєво виявляється, що серед бабусь є наші родичі (автор, Світлана, Інна − родом із Маловисківщини, – Ред.)!

Дві сестри Архипівни – Люба Тютюненко та Варвара Сухоручко, а також їхня подруга Валентина Кузьмівна Хортик у барвистих сорочках та намистах. Сідають в оточенні кімнатних квітів та викладених, як у музеї, вишиваних подушках та картин.

Гармонію доповнюють ряднинки і килими. Кажемо, що гарні.

– Та вона ж їх сама робила! А тепер он на горищі лежать, − пояснює молодша сестра баби Люби Валентина Архипівна.

– На горищі? Чому? − дивуємося. − Так давайте ми знімемо килим та роздивимося!

– Та куди там, він же в пилюці! – перечить Варя Архипівна.

– Та ми витрусимо! Куди лізти? – наполягаємо ми з дівчатами, відчуваючи, що килим має бути дійсно цікавим артефактом. 

За десять хвилин заходимо у хату з килимом. Бабусі усміхаються, кажуть, що ми прості і з нами легко. Стелимо килим на підлогу, розправляємо. М’який.

− У мене там є ще один – два на три метри Але ж воно таке важуче сильно. Розкажу, як я його робила. Навиворіт малювала малюнок, натягувала полотно на каструлю. І далі голкою − шпиг, шпиг, – каже Люба Архипівна.(Ця техніка виробництва домашніх килимів була поширеною не лише в Розсохуватці, а й у багатьох інших селах Кіровоградщини. Та чи багато дітей та онуків навчилися це робити від своїх бабусь?...)

Ми готові слухати, записувати, фотографувати. Тому по черзі ставимо багато запитань. Дивуємося тому, чого не знали. Але справжні емоції починаються тоді, коли бабусі починають співати. 

− Моя мама Анюта співала. Бабу я не пам’ятаю, а мама 1914-го року. Було оце, мама вилізе на піч, пряде. Заводить з печі «Ой гора, гора, високая». І всі співають… Я кружево плету, Варя теж при роботі. Нас було п’ятеро… Тоді мені було десь дев’ять років, − згадує Люба Архипівна.

Між піснями наші бабусі роблять по ковтку своєї особливої наливки з півлітрової баночки (як пояснили нам, «щоб у горлі не залипло»), миттєво «розкладають» на голоси пісні, ніби спілкуючись поглядами. Професіонали!

Запитуємо в них, як колись дівували, чим прикрашалися, якою була косметика.

− У нас же шампунів не було, то милом і яєчком мили волосся (воно тоді не злипається). У мене о-о-отакена коса була, то як її мити? Мама яєчко розбивали і я мила. Яке ж гарне тоді волосся було, − згадує баба Люба.

А знаєте, як прали одяг і що додавали до води? І ми не знали. Так-от.

− Мама палила бадику із соняшника, потім той попіл у тряпочку. І клала у воду при стірці. Вода м’якша була. Тато у нас був тракторист, то в нього одяг був завжди брудний. То вона тим попелом і прала! – кажуть бабусі, згадуючи, як збирали одяг і ходили до річки прати на камені. А пісня прасували його за допомогою рубеля або спеціальної металевої праски, в яку накладали жар із печі. 

− Чи ходили у вишиванках жительки Розсохуватки?

− Так, особливо баби. А ще в них були вишиті фартухи. Отак сорочка вишита виглядає, а тоді юбка, і фартух білий, − показує Архипівна-старша. − Зараз в такому не ходять. Та й одяг який був? Де мама найде трохи матерії – віднесе до кравця, то і пошиють. Нам шила наша тьотя (а нас же було п’ятеро в сім’ї…). Я сама плаття собі на весілля шила. Тканина шифонова. Така тоненька, кремова. Може, за день і пошила. Вінок купувала, фату позичала. А яка раніше фата була? Ото знімуть занавіску з вікна, постірають її і все. У нас в баби Курбетихи була, вона всім давала, − розповідає баба Люба.

Бабусі діляться з нами такими секретами, про які ми не здогадувалися. Однією з найбільших несподіванок став майстер-клас із танцю краков’як! Ох і бабусі!

Подруга Архипівних – Валентина Кузьмівна, 1947 року народження,  розповідаючи про своє життя, називає себе «перевертнем», бо дуже довго розмовляла російською мовою. Каже, що народилася і прожила у селі Тельман Устинівського району, якого зараз на карті немає.

– У цьому селі проживали росіяни і білоруси, з українців – моя мама, голови колгоспу дружина і приїжджий із Черкас, – каже жінка.

Потім зустріла своє кохання – чоловіка Михайла і потрапила до Західної України, звідти – у Розсохуватку. Чоловік навчив української мови, Кузьмівна навіть вірші почала писати українською.

− А пісня ота, що ти написала, як чоловік помер! Ой, я плакала від неї, − раптом каже Любов Архипівна. Просимо заспівати.

І Валентина Кузьмівна, заплющивши очі, чи то згадуючи слова пісні, чи свого чоловіка, починає співати...

 

Ой милий мій милий, де тебе узяти,

Чи піти купити, чи намалювати.

 

Їхали маляри із далекого краю

Та й один говорить: «Я тебе розраю».

 

Маляри, маляри, ви такі веселі,

Змалюйте милого на моїй оселі.

 

Змалювали очі, змалювали брови,

Та не змалювали щирої розмови.

 

У хаті тиша, на наших очах бринять сльози… Жінка відганяє спогади, але ні – поринає в день знайомства, згадуючи, як Михайло називав її «білорусочка моя» і запрошував переїхати на Західну Україну.

Люба Архипівна Тютюненко, яка народилася у 1944, теж тягнеться спогадами у свою молодість. Показує підзорник, що сама вишила, розповідає, як вчилася плести «круживо», як купували хустки – «матрьошки» і торочили їх на нитки, як сама малюнки створювала для вишивання…

За такої гостинності час плине надто швидко. Ми щедро дякуємо, що бабусі впустили нас у свою молодість, що поділилися спогадами. Збираємо родинні чорно-білі фотографії, які щойно розглядали. Скручуємо килим, на якому сиділи, несміливо запитуючи, чи не подарують цей килим нам. Люба Архипівна згодна! Мабуть, важко уявити нашу радість, адже цей килим стане першим експонатом нашого майбутнього музею (розповімо про цю ідею в наступних публікаціях).

А на подвір’ї запашні квіти плетуться, галасують гуси, лоскоче сонце… На дорогу бабусі співають нам «Посіяла огірочки», ми обіймаємося, кажемо «до зустрічі»… І стелиться наша дорога далі Розсохуваткою… Веземо з собою записи автентичних пісень, характерних лише для Кіровоградщини.

Їдемо за новими враженнями, новими піснями, новими скарбами.

Вікторія Семененко 

 

***

 

Данилович і баба Віра

Їдемо залитою сонцем ґрунтовою дорогою на хутір, що поблизу Розсохуватки. Їдемо в гості до старожилів села – Миколи Даниловича і баби Віри Кравченків. Так їх називають у селі, так називатимемо їх і ми. Їхня маленька хатка потонула у зелені, у дворі повно бджіл і сонця.

Моїх бабусів і дідусів немає в живих, тому заходжу з емоціями, як до рідних. «Здрастуте, діду!» − кажу так само, як і колись своєму. Тисну йому руку і намагаюся зрозуміти, чи «признав», чи впустить до хати, чи поділиться сокровенним.

Миколі Даниловичу 91 рік. Попри такі поважні літа, він добре порається по господарству, мало того – водить старезного жигулика і тримає пасіку, а ще працює «довідковим бюро» для односельців. Бо всі й досі звикли приїжджати до Даниловича по пораду.

Заходимо до хати сім’ї Кравченків і тамуємо подих. Скрізь, де кинеш оком, – вишивані рушники, картини, подушки, скатерки, серветки… Це робота 83-річної Віри Сергіївни, для якої, здається, вишивати – це як для нас дихати. І поки очі звикають до цього багатого різнобарв’я, ніс знайомиться із пряними ароматами трав, які пучечками викладені на дуже гарному, очевидно саморобному, буфеті. Ступаємо по старезних, але чистих ряднинках, сідаємо поміж пірамід із подушок. Слухаємо…

…Історія створення сім’ї баби Віри і діда Микола теж унікальна, як і самі ці люди. Так склалася доля, що на весіллі діда Миколи з його першою дружиною Віра Сергіївна була… дружкою. А коли у б. Віри помер чоловік, а в д. Миколи дружина, вони стали одинокими. У 2001 році зійшлися. Тепер баба Віра називає свого чоловіка «мій дід-золотунчик», догоджає йому як може, а він любить і береже свою половинку.

У цій родині по-мудрому вміють поважати особисте минуле один одного. На серванті висить вишиваний рушник колишньої покійної дружини діда Миколи – баби Анюти, а у світлиці – велика вишита картина у пам'ять про першого чоловіка баби Віри.

«Як умер мій чоловік, я довго не могла ночами спати. Взяла мішковину, знайшла нитки, які могла знайти, і вишила, що мені на душу лягло. І наче стало легше», − розповідає баба Віра.

Так само в спільному сімейному архіві зберігаються і фотографії обох родин. Серед світлин є одна унікальна – фото сім’ї Миколи Даниловича, зроблене ще до його народження, у 20-х роках ХХ століття. На звороті – імена кожного, хто зображений на світлині.

Або ось іще не типова для наших днів фотографія, зроблена в Лозоватці, але із зображенням Кремля і підписом «Был 1957 год. Привет с Украины. На долгую память. Лозоватка».

Микола Данилович юнаком пройшов Другу світову, був снайпером, перед тим навчався у школі снайперів в Одесі. Після закінчення війни його разом з іншими молодими фронтовиками відправили до Москви – охороняти військовополонених німців. Пізніше радянських солдатів перевели в Архангельськ, там дід Микола вперше побачив приплив і відплив у Баренцевому морі і вперше «порибалив» руками, напхавши за пазуху купу риби. Згодом його таки демобілізували, і він повернувся до рідного села.

Молодість б. Віри минула у щоденній важкій праці. Змалечку працювала на фермі. Ось як вона згадує ті часи:

«Біжиш із хутора кілька кілометрів на ферму, а там треба видоїти 16 корів тричі на день. Вихідних ніколи не було. Але все одно співали, як нам важко не було. Було йдемо з клуба і співаємо: «Ой летіла галка, та сіла на сосну». Казали на нас «солов’ята баби Марини». Я була заводчиком, а баба моя – виводчиком. А зараз уже геть голосу немає…», − розповідає баба Віра про велику радість свого життя – пісню.

Крім пісні, барв у житі додавало вишивання: «Посідаємо в хаті. Тася Карбівнича, я і Ніна Горова. Піч здорова, каганець біля нас – і вишиваємо. Я вишивала, як мене сестра навчила, дівчата – як їхні матері».

Баба Віра згадує і про бабу Єльку (її ім’я дало назву проекту – Авт.), яка була знатною травницею у Розсохуватці.

«Було мені 15 років, врачиха вирвала зуба. А мені на п’ятий день щоку «розтаскало». Мамка відвезла конячкою у лікарню, у Виску. Виявилося, що мене поклали в палату, в якій також уже лежала баба Єлька. От вона бачить мою біду та й каже принести сметани і кролячу шкірку. Поклала мені на щоку і наступного дня все стухло!».

А ми запитували у баби Віри відповіді на запитання, які не встигли отримати від своїх покійних бабусь. Ось, наприклад, чому було прийнято розкладати тісто на перинах?

«Ну там же ж м’якенько!» − з подивом відповіла баба Віра.

Або в чому секрет смачного борщу?

«Обов’язково має бути сало, цибуля і борошенце в піджарці», – повідала таємницю своєї страви б. Віра.

Не можуть Віра Сергіївна і Микола Данилович згадувати без сліз період Голодомору. Більша частина Розсохуватки вимерла внаслідок спрямованої на винищення українців політики радянського режиму. Їхнім сім’ям пощастило – обійшлося без смертей, та трагедія назавжди залишила слід у пам’яті стареньких. Тому й з великою повагою ставлять до хліба, до їжі.

«Бере нас покійна мамка кукурузку сапати. А ми знайшли в землі цілу кукурузину трухлу, та й до рота. … Щоб не вмерти, їли осоку зі ставка. А ще мама робила маторженики. Заколотила з чого було – і на сковороду. У них і листя вишні, і макуха. Скільки було горя навколо. А зараз усе в людей є. Вижили ми завдяки батькові, який саме прийшов із фронту. У нього був друг, який дав трохи крупи», − крізь сльози згадує баба Віра.

Пам’ятає млинчики з макухи – маторженики – і дід Микола. Шестеро дітей родини Кравченків вижили завдяки голові колгоспу, який потайки допомагав односельцям.

«На Шмидові (так називали куток Розсохуватки) був голова колгоспу – чоловік на прізвище Гоц, і він ночами людям приносив щось їстівне, так люди на тому кутку і вижили, а от на інших вулицях села сім’ї повимирали через хату…» – згадує Микола Данилович.

Дід Микола – знатний бджоляр. Любов до пасіки йому в спадок передав батько, який займався колгоспними бджільми. Віддав своєму сину під опіку 120 бджолосімей. Сьогодні кілька вуликів стоять у Кравченків прямо у дворі. В одному із них Микола Данилович навіть облаштував собі спеціальну бджолокамеру, в якій «спілкується» із бджолами під час сеансів апітерапії (медичного використання бджолиних продуктів – Ред.). За словами баби Віри, інколи трапляється й таке, що Данилович засинає у своїй «барокамері», і вона бігає по дворі у пошуках свого діда, аж поки не згадає, що він лежить у своєму «санаторії».

Дід Микола охоче розкриває і секрет свого довголіття: дожити до 90 років йому допоміг здоровий спосіб життя – не курив, горілку не пив (лише одну чарочку) і, звісно, любив бджіл.

Двір родини Кравченків наповнений благодаттю. І хай тут немає водопроводу і типовий сільський туалет, замість тротуарної плитки – зелена травичка, а щоб помити руки, треба злити з кружки, енергетика насичує особливими емоціями. Просто виходиш звідти щасливим і  особливо не розумієш причин, звідки це все взялося. Можливо, бо побачив Людей? Які жили як уміли, а виявилося, що стали прикладом для багатьох поколінь. Попри пережиті трагедії (війна, голод), вони не розгубили добра, а примножили його…

Інна Тільнова

Фото Артема Луценка

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...