ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція друга. Мала Виска ДЕВ’ЯТЕРО СИКМЕДИНІВ

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Із цією дивовижною родиною із Малої Виски ми познайомилися завдяки одному фото в соцмережі. Начальник головного теруправління юстиції в області Вадим Гуцул виставив фото з архіву своєї родини, датоване приблизно 1932 роком.

На ньому – велика родина Сикмединів, яка сфотографувалася з нагоди якогось свята (див. фото внизу). Дітей у сім’ї було дев’ятеро: семеро сестер і двоє братів. Крім них на фото – їхня мама Санька, чоловіки її доньок та їхні діти. На деяких жінках – традиційний український одяг. Унизу посередині на світлині стоїть маленька дівчинка.

От у хаті цієї дівчинки члени експедиції проекту «Баба Єлька» і зустрілися із нею та її рідними. Зрозуміло, що дівчинка – нині поважна 89-річна бабуся Валентина Кавун. З усіх, хто на фото, нині жива лише вона.

Розмова розпочинається із знайомства не тільки із нащадками тих, хто на фото, а й давніми фотографіями. На одній – родина 84-річної Євдокії, рідної сестри господині Валентини. А ось – дівчата у вишиванках і вінках в якості дружок під час запросин на весілля.

– Уся велика родина збиралася на свята чи просто в неділю, – пояснює донька Валентини Кавун Тетяна Гуцул причину зібрання, відображеного на першому фото. – Сьогодні, наприклад, в одних зібралися, наступного разу – в інших. На Великдень зазвичай збиралися у родини Дусі. Спілкувалися, співали, танцювали… Така була родинна традиція.

Хтось із присутніх звертає увагу на вишиту сорочку на фото на мамі Валентини Ганні. Виявляється, сорочка досі зберігається як родинна реліквія. Ми із захватом розглядаємо це диво. Світлана Буланова, учасниця експедиції, не втримується і просить одягнути сорочку. А ще тут бережуть рушники. Наші враження вміщаються в одну фразу – «Яка краса!».

Знову переключаємо увагу на світлини. Господарі супроводжують перегляд численними історіями життя тих, хто на них молодий, красивий…

На жаль, нині старійшина роду бабуся Валентина стала слабка на слух. Тож почути її розповіді про тодішнє життя стало справою непростою. Водночас ми намагаємося розговорити молодших.

– Де ж тоді маловисківська молодь збиралася на гульки? – питаємо.

– Особливого місця не було, збиралися на вулиці просто неба, – згадує 84-річна Євдокія. – І до нас на куток хлопці приходили, був музика, гармошка.

– А у нас збиралися на вигоні, – додає Галина Болгаренко, донька найменшої із сестер Сикмединів Ольги, – танцювали так, що болото на голові було – хлопці ж ллють воду під ноги, щоб пилюка не здіймалася.

– Ну а які ж пісні співали? – питає Світлана Буланова.

– «Ой летіла чорна галка через круту гору…», – через кілька хвилин після питання намагається згадати слова пісні юності пані Галина, яка, за її словами, років із 20 «рота не відкривала» (не співала – Ред.) після низки смертей рідних людей.

Згадавши слова продовжує: 

…Та й вибила пшениченьку,зосталась полова.

Нащо мені та полова, як зерна немає?

Нащо мені чужа ненька, як рідної немає?

А батькова родинонька на весілляпросить,

На маминій могилоньці косар сіно косить.

Врешті-решт, і наспівує. Зауважуємо, що знайшли оригінальну пісню. Її співали їхні батьки. Бабуся Галина теж згадує про традицію родини збиратися по неділях у когось із сімох сестер:

– Ой, вони так співали, так співали гарно! І всі сестри стали вдовами. Так і казали: це ми свою долю проспівали…

Одна із них, бабуся Гапка (Агафія) Крило, розказує Тетяна Гуцул, до останньої хвилини свого життя чекала свого чоловіка, який зник безвісти на війні. Не вірила в його смерть. Сама виростила трьох дітей, зберігаючи вірність чоловікові.

– Батько її жалів, хотів видати заміж, – додає Галина Давидівна, – казав їй: є ж пристойні чоловіки. Та де там! Завжди відказувала – «А як Терентій повернеться? Ні!».

Навіть на смертному одрі чекала, вірила… А за кілька місяців по тому, як її не стало, в газеті опублікували дані про виявлених колись зниклих безвісти. І з-поміж інших і про її коханого Терентія…

До слова, жодна із сестер також не вийшла заміж вдруге. 

Раптом пані Галина під впливом емоцій від спогадів згадує ще одну автентичну пісню.

 

Ой гаю, мій, гаю!

Густий непроглядний,

Чом на тобі, гаю, листячка немає?

Листячка немає, вітер не колише,

А брат до сестри часто письма пише.

Часто письма пише та й сестру питає:

Чи привикла, сестро, у чужому краї?

Звикла чи не звикла – мушу привикати.

Я в розкоші жила – мушу горе знати.

Пусти мене милий до броду по воду,

До броду по воду зустрітись з своїм родом.

Як будуть питати – я вийду із хати. 

Нічого не скажу, бо дітей маю…

 

Плахта, талійка, капур, заполоч… Ми з’ясовуємо, що в ті часи носили берегині роду у будні й свята. У ті часи все ще вишивали, ткали вдома, але вже носили магазинне. Як би бідно не жили, скількох би дітей не ростили, як би тяжко не трудилися, але чепуритися, бути охайними і нарядними на свята – типова риса тодішніх жінок.

Часи ж, зафіксовані на фото, – переддень Голодомору. Почали відбирати у людей збіжжя. У Малій Висці обдирачів називали «буксирами», більшість – місцеві. 

– Батько сховав за величезною іконою пшеницю. Зайшли ці буксири до нас, – згадує Галина Давидівна розповідь батьків. – Давай зерно! – до батька. Яке зерно? Немає. Знайшли. А матір сиділа на печі із малим моїм братом. Як схопить малого, та й кине його на них. І в крик: я його зараз уб’ю, щоб він не помирав у муках від голоду! Витягують мішок, батько вчепився в нього і не відпускає. І аж на воза до них заліз. Зжалився буксир: «Дам я тобі, Давиде, борошна заради дитини…»

Літні жінки пригадують й інші історії, від яких на наші і їхні очі навертаються сльози. Нелегко жилося й після Голодомору – війна, смерті рідних, розруха і тяжка праця. Однак, підкреслюють нащадки людей із фото, – завжди допомагала пісня, підтримка рідні і надія на краще.

***

– Ви навіть не уявляєте, яке святе діло ви робите, – такими словами ледь не з порогу зустрічає нас відомий маловисківський музикант Павло Бровченко, до якого ми також завітали того спекотного серпневого дня.

У його будинку майже все дихає музикою – від піаніно з гітарою до книг на відповідну тематику. Бесідуючи із нами, він сидить на стільці біля піаніно, –  вочевидь, дається багаторічна звичка викладача музики.

У нього також була своя «баба Єлька». Звали її Секлета.

Ми з братом Володимиром (відомий український поет Володимир Бровченко, помер 2013 року) так жалкували, що свого часу не записували її пісні, – каже Павло Якович. – Але все-таки я дещо згадав і до сорока пісень таки записав.

І показує видану збірку зібраних пісень із анотаціями і нотами. На одинадцятій сторінці знаходить предмет особливої гордості – пісню козацьких часів.

– На цьому місці стояла хата мого діда Семена, – зазначає музикант. – У ній збиралися дядьки і тихенько співали. Було це в той час, коли народ так притисли, що дихати нічим було. А співали таку пісню. «Чогось, ненько, так гірко сумую, про козацьку я долю згадав. Про славу степів Запорожжя, де колись я мов сокіл літав…». Ця пісня народилася у другій половині 18-го століття після розорення Катериною Січі. 

Із сімейного альбому співбесідник дістає пожовкле фото 1940 року. На ньому йому два роки. Поруч із малим Павлом – брат Володимир, баба Олена (її називали Єлена), баба Секлета, згаданий дід Семен, якого за оборочок жита у 1933-му запроторили в мордовські табори, з яких уже не повернувся.    

Як справжній академічний музикант Павло Якович проводить для нас щось на кшталт лекції на теми про українську народну пісню та класичну авторську, яка стала народною. Особливий наголос він ставить на нинішньому, так би мовити, споживацькому ставленні до музичної культури. Мовляв, мало приділяємо уваги справжнім джерелам культури.

Повертаючись до своєю бабусі Секлети, зазначає, що вона завжди, за будь-яких ситуацій і обставин, співала. Особливо любила балади і пісні про народних героїв. Отож кілька пісень із скарбниці Павла Бровченка беремо собі на олівець. 

Залишаємо Малу Виску із повними натхнення душами, дивним і солодким відчуттям від дотику до давнього, глибокого і щирого.

 Фото Артема Луценка

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...