ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Бог не пошле калачі, якщо лежати на печі 

 

 Єврейське прислів’я

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція третя. Голованівщина

Автор: Нова Газета

Цього літа члени фольклорної експедиції «Бала Єлька» вперше побували в Голованівському районі. «На почин» відвідали три села – Троянку, Давидівку і Журавлинку.

З формуванням такого маршруту нам допомагали працівники Голованівської райдержадміністрації, яка, власне, й запросила дослідників у гості. Та в Журавлинку нас привели не так люди, як чутки. І повниться земля Голованівщини чутками про  незвичайну бабку, яка своїми руками і піснями (!) людський страх лікує, хвороби з тіла й душі витягує, навіть долю завбачає.

 

Баба Люба з Журавлинки.
«Коли хочу забути тугу – я співаю»

 

Худесенька жіночка в футболочці-вишиванці й акуратній хустинці чекала нас біля сільського Будинку культури. Тут, на лавці в тіні височезних дерев, ми зрозуміли, скільки сили криється в її тендітному, загартованому життям тілі.

Любов Сандул зустріла нас привітною посмішкою і жартівливими наспівами. А ще підготувала цілий плей-лист пісень, які знає напам’ять. Співала замолоду, та й зараз не змовкає – з піснею кожен день проживає.  Тільки виявилося, що список цей неповний, бо насправді в її пам’яті таїться невичерпна кількість і журливих мотивів, і веселих пісень, і утішок, й забавлянок, й віршиків-жартів – всього й не перерахувати! Є й авторські (як-от «Болить мене голова»), які бабка склала сама – чи у хвилини важкої туги, чи щоб розвеселитися.

– Якого ж ви року народження?

– Записана 1942-м, але  народилася раніше, – пояснює бабуся. – Коли точно – не знаю. А коли змогли в метрику записати, тоді й записали. Так получилося, що я з 42-го.

Згадує, що батько загинув під час Другої світової. Мамі ж залишилося троє дочок і син.

– Що вам ще розказати? Заміж вийшла… Бита була... Чоловік був дурний! Двох дітей мала – сина і дочку. Син помер. А дочка є. І внуки, і правнуки є. Живуть тут недалечко від мене.

Просимо бабусю заспівати нам якоїсь пісні. Вона сміється: «Замовляйте! Все заспіваю!». А потім грайливий сміх кудись зникає і бабка Люба тужливо заспівує «Мала мати дочку, дочку-одиночку…». До речі, по поверненню ми шукали в пісенниках текст цієї пісні. Схожі знайшли, але саме такої інтерпретації ще ніде не записано.

Бабуся співає тихенько, її голос тремтить. Слухаємо, затамувавши подих. А всередині бринить якийсь тягучий смуток. Доспівавши, підморгує одній з нас:  «А що, знаєш цю пісню? Ти ж теж в сім’ї одиночка». Переглядуємося. Ось він – той секрет баби Люби, який нас пригнав у Журавлинку: вона бачить людей наскрізь і співає їм пісень про їхні болі, заховані глибоко-глибоко всередині душі і пам’яті.

А тим часом, заглядаючи в очі слухачкам, бабка заспівує вже наступної:

 

«Летіла зозуля та й стала 

кувати.

Десь мого милого в цей день

не видати.

Десь мого милого в цей день

не видати –

Повів до Дунаю коня

напувати…»

 

Після неї, поміж інших пісень, чуємо вже відому нам з попередніх експедицій «Била мене мати березовим прутом, щоб я не стояла з молодим рекрутом». Виявляється, що й на Голованівщині цю пісню знають, тільки співають по-своєму. Мелодія тут відрізняється від тієї, що ми чули в Маловисківському районі.

– А крім ліричних пісень, які ще співаєте? – допитуємося.

– Та яких хочете! – відказує бабця і одна за одною виспівує і українські народні, і радянські, і дитячі пісеньки (пам’ятає навіть, з якою піснею ще школяркою виступала на всесоюзному дитячому конкурсі). А за ними ушкварила безліч сороміцьких приспівок, які ми, добряче насміявшись, також занотовуємо до блокнота.

– Звідки ж у вас така вдача весела? Така мудрість народна? – не стримуємося, щоб не поцікавитися. – Пісеньки, анекдоти знаєте, он пісень скільки!

–  Всі мої пісні – з дитинства. І якщо в мене якась тяжесть на душі, я співаю... Я тоді стараюся забити свої мозги веселістю: співаю пісні, складаю різні примовки, згадую кавалєрів, подружок, веселощі, хто куди ходив, як вишивали, як співали, які частушки були…

– А чого ж вам сумно й тяжко?

– А як може бути легко, як дитина померла? Як може бути легко?! Я й пити начала. Допила до чайного стакана. Як не вип’ю гранчака, то не можу зовсім. Тоді сіла, подумала – всі равно дитину не вернути. І начала работать. Отакі «шенці-венці»! – і, зітхнувши, вже з удаваною веселістю додає: – Я танцюю шенці-венці, носю «…» в кишенці!

Сміється. Сміємося й ми, хоча після такого зізнання на душі геть не весело. Усвідомлюєш, яке важке життя буває і які в нас сильні люди. Сміх крізь сльози…

– А як Ви дівували? Заміж виходили? Сватання у Вас було? – розпитуємо про сільські традиції.

– Я як дівувала???? Огого! Гарбузи не давала. Не робила такого, бо кавалєрів у мене не багато було. Був один – женилися, сказав, що я ніякому хренові не нужна. То я за другого заміж вийшла. Обидва вмерли вже давно, а я осталася і живу собі! – щиро зізнається бабка Люба. – І сватання ніякого не було (має на увазі описані в підручниках з народознавства традиційні дійства, що супроводжуються примовляннями – Авт.) Я прийшла додому і сказала: «Готовся, мамо, бо я заміж виходю». І всьо. А виходила в трусах позичених, штапельному платі і калоші на босу ногу. А тоді люди й геть босі ходили!

Нам же бабця заспівала весільну «Брат сестрицю розплітав».

– А гостей чим частували? Свиню, мабуть, різали?

– Ні, ніякої свині в нас не було! Я біля овець робила, то двох овець взяла на розцейгокання (у борг, на розплату – Авт.), чотири місяці за них відробляла. Зарізали, шашлики-машлики наробили і відпразнували.

Виявляється, що бабка Люба має 42 роки робочого стажу в колгоспі. Доглядала овець і була дояркою. За день мала видоїти і по 22, і по 25 корів. За важку працю отримувала традиційні записи про «трудо-
дні».

– Якось йшла до коров, загримів грім, вдарила блискавка, я впала в траншею, переломила позвонок. Забрали мене в лікарню. Штирі місяці лежала в лікарні. Потом на легкий труд послали на год –  сторожом на тік. Робила там. Таке воно колгоспне життя, – пригадує бабка. Та на несправедливість якусь не скаржиться. Лише махає рукою – «що було, те й було».

– А голод ви як пережили? Що їли?

– А в голод їли все, що на землі росло, під ногами находили. Не було такого, як зараз – «марики-барики»! – каже бабуся і дає зрозуміти, що далі цю тему краще не порушувати.

Вдосталь поспілкувавшись на лавці біля сільського клубу, просимося до бабки Люби в гості. Спочатку соромиться, мовляв, піч в хаті розвалилася – ніяк порядок не може навести, тож соромно гостей приймати. Та, врешті, зважується – хоче похвалитися своєю вишивкою.

Живе бабуся недалеко від клубу в маленькій куценькій хатинці, що сховалася між дужих дерев і буйного різнотрав’я. Під похиленим парканчиком самотньо стоїть лавочка, як колись було заведено під кожним тином по всіх наших селах. Від благенької хвірточки до хатки веде вузенька мощена доріжка. 

Як нам розказали місцеві мешканці, тут щодня збирається цілий автопарк і юрбляться люди. Рідко в який день (крім неділі і церковного свята) у баби Люби немає відвідувачів. З усіх усюд везуть до неї люди свої понівечені життям душі і хворі тіла. Просимо й ми показати «майстер-клас», та бабка відмовляє, бо свято – Маковія. Натомість показує простору веранду, де людей приймає. Йдуть до неї обов’язково з хлібиною, рушничком і десятком яєць. Грошей ні в кого не вимагає. Каже: «Хто може, той дасть якусь копійку. А хто не може, за того може на тому світі мені віддячать».

Цікавимося, звідки ж у неї взявся цей дар.

– Від мами остався. Мама моя тако яйцем викачувала. А перед смертю на листочку як всьо робиться записала. Як робили мамі 9 день, брат взяв той листочок  і на комп’ютер перепечатав. Ми посварилися, бо нашо так робити – це ж мамин секрет був. То я сказала, щоб вони з сестрами забирали собі оте запечатане, а я – маминою рукою написане.

Тим часом, бабка Люба дістає зі скрині старі вишиті рушники. Деякі належали ще її бабусі Мотрі Холупенко.

Згадує баба Люба, що її мама і бабуся багато вишивали – при каганцеві, при свічці сиділи вечорами. Нитки різнокольорові і тканину купували в магазині які хоч. Були навіть простирадла – заготовки для вишивання. Зізнається, що її на вишивання надихала любов (до вишивки в тому числі). Нині ж в сім’ї ніхто рукоділлям не займається.

– Може, важко це?

– Та шо там важкого?! Два кольца взяла (має на увазі п’яльця – Авт.), матерію між ними натягнула і вишивай собі. Не хотять…

– А скільки часу займає вишивання одного рушника?

– Якийсь рушник тиждень вишивала, якийсь – більше. Це ж не постоянко – віддихала трохи. І плела кручком кружева колись, і ткала…

Дозволивши детально роздивитися і перемацати всі свої вишиті багатства, баба Люба дістала стареньку рядушку, яку сама колись на верстаті ткала. Для неї зараз це просто ряднинка – «на землю стелити, ногами ходити». Ми ж бачимо перед собою справжній народний скарб і без зайвої скромності просимо подарувати для музею «Баби Єльки». 

– Та беріть! Нащо вона мені... – дивується бабуся і додає до рядюшки в подарунок старовинний рушничок.

Іти від баби Люби не хотілося, як і їхати з Журавлинки. Бо тут ми спілкувалися з душевними, щирими й відкритими людьми. А ще запаслися неймовірним запасом енергії і життєвим досвідом, який баба Люба своїм пронизливим поглядом передала кожному члену експедиції. А крім унікальних виробів, створених її тендітними натрудженими руками, ми отримали в дарунок неймовірно прекрасні й рідкісні пісні. Оце і є найбільше багатство, яке людина може залишити по собі. 

Світлана ЛИСТЮК

 

«Надвечір’я»
за столом у Шаповалів

У Троянку Голованівського району ми їхали до подружжя Шаповалів – у них збереглася піч, в якій ще донедавна випікали хліб, а господиня гарно вишиває. Зустрічало нас усе сімейство – пан Анатолій і пані Поліна, їхня донька Лілія Масна. Двір буяє квітами, усе чисто вибілене і пофарбоване, ніби в родині готуються до якогось свята. Та ще більше ми були вражені, коли зайшли до хати. Уявіть собі найбагатший стіл, коли в селі готуються до хрестин чи навіть весілля. На столі усе, про що можуть мріяти міські жителі, які або не вміють, або ліняться готувати: вареники з різними начинками, голубці, печеня, свіжа ожина, кисіль, свіжий мед у тарілках, рулети, коржі з маком і найголовніше – коровай!

А в хаті стоїть запах щойно спеченого хліба…

За щедро накритим столом сиділи бабусі із творчого колективу «Надвечір’я». Його два роки тому заснувала голова ветеранської організації Троянки Валентина Масна, а художнім керівником працює Раїса Осіпова. Співати учасниць «Надвечір’я» запрошують у сусіднє село, на свята у райцентр, бували з виступами і в Кропивницькому.

Кожна з учасниць гурту має свою історію, пов’язану з піснею.

Знайомимося. Найперше, що вражає – це вбрання. Багато хто з бабусь самі вишивали свої сорочки.

Галина Гуртовенко вдягнута у вишиванку, яку вишила гладдю («Сама рисувала. Так мама робила, так і я роблю», − коментує вона візерунки).

На рукавах вишиванки Раїси Осіпової червоніє калина. Пані Раїса 40 років працювала у місцевому Будинку культури, а ще більше років не уявляє себе без пісні. Каже, що почала співати, мабуть, ще з трьох років.

− Всі були співочими, дядьки, тітки, всі співали… Це з дитинства у мене − любов до пісні. Пам’ятаю, ще малою вилізла на дерево і співаю на весь голос «Уродила грушечка». А ще бабуся навчила співати «Реве та стогне». Я її, здається, у три роки знала», − розповідає Раїса Осіпова.

Просимо бабусь заспівати пісень, які співали їхні матері. Вони затягують:

За Сибіром сонце сходить

Хлопці, не зівайте!

Ви на мене, Кармалюка, всю надію майте!..

Останню пісню підтримують не всі. Її, за словами Раїси Осіпової, співав дядько Іван разом зі своїми односельцями.

«Для чого вам пісня?» – запитуємо, знаючи наперед відповідь.

«Для душі!» – відповідають бабусі майже хором і ніби за помахом диригента починають співати вже знайому нам із інших експедицій пісню «Летіла зозуля»:

«Якби ж мати знала,

Яка в дочки біда,

Вона б передала

Горобчиком хліба».

 

І в кожної в очах з’являється материнська туга, у голосах бринить сум. Вони знають, про що співають.

А потім заводять іншу:

 

«На городі чорнобіль

По городі стелиться,

Я поїду в те село,

Де мій милий жениться»

 

Після сумних пісень хочемо перевести розмову на щось веселіше.

«А пригадайте, як ви на гульки ходили? Чи були у вас вечорниці?» – запитуємо в надії розвідати, як у цьому краї організовували традиційні українські гуляння.

«У нас тепер уже немає вечорниць. Тепер телевізор! А тоді не було ні радіва, ні телевізора. Тепер – інтернет! Тепер вони всі в інтернеті, хто там!» − бідкаються бабусі. А самі пригадують, що, вишиваючи при світлі гасових ламп, так співали, що від того співу гаснув вогонь у тих лампах!

Виявилося, що такої традиції – збиратися у когось у хаті за роботою, як це ми знаємо з підручників народознавства – не було. Натомість танці влаштовували на кожному кутку, біля двору, де стояла лавка (це називали «степок»). Господарі ніколи не проганяли молодь зі своїх лавок – це було не прийнято. 

«Той грав на мандоліну, той на гітару, босі… Бувало так танцюємо, що аж болото на спині (хлопці підливали води, щоб пилюки було менше)», − згадує 80-річна Валентина Новіцька. 

Традиційно розпитуємо про молоді роки. Як вдавалося не втрачати жаги до життя у часи голоду чи повоєнні роки? Чим «наводили» красу жінки, як розважалися в рідкісні моменти відпочинку?

«Попіль із сояшника настоювали і тою водою мили коси. Мамка моя часто робила, наробить того лугу. Із сояшника патики, тоді їх сушать, а тоді їх тамечки палять, а тоді настоюють, заливають кип’ятком. І зверху робиться така прозора вода – нею й миють голову», − розповідає бабуся.

«А ще була така трава білохмар. Такий кущик, береш його, треш і милиння. Ноги ним мили, милися», − додає інша.

«А в нас називалася «собача» – помиємо ноги, голови помиємо, воно так пахне!.. А лопухами! Накопаємо коріння, у казан, закип’ятили. Помила голову – красота, коси такі пушисті. Любистком мили. А тепер що – купив у магазині, та й усе», − доповнює третя. 

Зауважуємо, що в однієї жінки з «Надвечір’я» цікавий акцент. Тетяна Чернійчук приїхала до Голованівського району аж із Карелії. Її мама – білоруска, тато – карел. Попри це Тетяну записали як українку просто помилково! Мама вирішила не переписувати, бо всі жили в Радянському Союзі. Отак пані Тетяна стала українкою задовго до того, як переїхала в наші краї. А зі своїм чоловіком-українцем познайомилася, коли той служив в армії у військовій частині в Карелії. Тут і полюбила українську пісню…

Господиня пані Поліна тим часом просить нас спробувати коржі з маком. Ми не відмовляємося і радіємо, що застали народну традицію. Тут вони тоненькі, порвані на шматочки, посипані товченим маком і трішки підсолоджені медом.

У родині Шаповалів є справжня піч із усіма атрибутами (для неї виділена окрема кімната і там ми побували), проте її вже давненько замінила електродуховка.

У Анатолія і Поліни є донька і онучка, очікують на правнука. 

Чи навчили нащадків пекти хліб?

«Луччої хазяйки немає – кращих короваїв, як наша Ліля, ніхто не пече», − з гордістю каже пан Анатолій.

Анатолій Шаповал сам змурував піч, слава про неї пішла на все село. 

«Заложив дно, заложив стіну і з неї виложив піч. Коли було в нас весілля, то бабка-кухарка нам казала, що такої печі, стільки ходить по весіллях, ще не бачила», − пояснює господар. 

Роздивляємося припічок, плиту, піч, димохід, око чіпляється за рогача. Запитуємо, скільки йому років?

«Ой боооже мій, це ще моєї бабки!» − каже з усмішкою пані Поліна і показує нам майстер-клас, як витягати із печі глечики і форми з хлібом. До речі, від родини Шаповалів проекту «Баба Єлька» дісталися три глечики, якими користувалася бабуся пана Анатолія.

Під час розмови із учасницями гурту «Надвечір’я» з’ясовуємо, що невістка Віри Каніболоцької, Антоніна, має вдома вишиванку, яку шила і вишивала її прабабка. Просимо показати і таки вмовляємо! Антоніна зараз виконує обов’язки завідуючої стаціонарним відділенням будинку престарілих.

«Тоді мені мама розповідала, що цій сорочці близько ста років. Прабабусю звали Парасковія, а носила цю вишиванку Тачинюк Фросина Прокопівна. Вона дісталася мені у спадок…» − з гордістю розповідає Антоніна, пригортаючи до себе доньку Анжеліку, яка з нагоди гостювання у селі «Баби Єльки» теж убрана по-святковому – у вишивану спідничку і блузку…

…У Троянці ми знайшли те, що шукали. Записавши загалом більше двох десятків пісень, виокремили для себе дві унікальні, в яких збережений діалект Голованівського району. Пересвідчилися, що пісня для українців – це як вода, як повітря. І немає села (не бачили ще такого), де вона не об’єднувала людей.

Інна ТІЛЬНОВА

Фото Олександра Майорова

Продовження у наступному номері.

 

 

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...