ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • НОВИЙ МОВНИЙ ЗАКОН ПРИЙНЯТО

    Верховна Рада України 25 квітня ухвалила законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Законопроект підтримали 278 депутатів

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція четверта. Златопіль і Листопадове

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Галина Ткаченко: «Як мені насниться село – прокидаюся здоровішою»

Ми довго шукаємо у Златополі (давній район Новомиргорода) вулицю Златопільську. Галина Іванівна схвильованим голосом каже по телефону: «Їдьте на схід сонця. Я стою на дорозі». За кілька хвилин таки знаходимо двір подружжя Ткаченків – Галини Іванівни та Пилипа Миколайовича. Нас зустрічає жінка, яку важко назвати бабусею – вона настільки жвава й енергійна, що вирішуємо ще раз перепитати, чи це та сама баба Галя, що знає пісні весільного обряду. Та сама – 76-річна бабуся Галя Ткаченко.

Ми сідаємо за стіл у дворі під кремезним горіхом, біля куща калини, що росте біля криниці. У банці стоїть букет із чорнобривців, на столі  велика тарілка з виноградом і грушами. І поки ми милуємося цим сільським натюрмортом, бабуся Галя починає виносити з літньої кухні полумиски… з капусняком.

«Спочатку поснідайте, а тоді будемо співати», − каже вона. А ми не сперечаємося, бо в гостях, бо давно чули про легендарний новомиргородський капусняк і навіть не мріяли його спробувати саме в такій ідеальній обстановці. 

Поки їмо, бабуся Галя виносить старі фотографії: «А це мій красавчик Пилип Миколайович. Як його можна було не полюбить. 57 років живемо в парі». Пилип Миколайович сидить поряд із нами, сміється із жартів Галини Іванівни, підтакує.

Вони одружилися у 1958 році, коли Галині було трохи більше 18 років. Сусіди ще й дивувалися, мовляв, коли та Галя виросла. А батьки навіть трохи сердилися, адже хоч у родині Галини Іванівни було шестеро дітей, із заміжжям Галини сім’я втрачала робочу силу. Ось так потихеньку ми й переходимо до теми весілля. За словами Галини Іванівни, раніше весілля святкували цілий тиждень. Дійство починалося з підготовки. Наприклад, щоб запросити гостей, 18-річній Галі разом із дружками довелося пройти 12 кілометрів пішки по залізничних коліях аж у Турію. Увечері в суботу був прощальний й вечір з молодою.

«Баби наварять капусняку – ото й уся вечоринка перед весіллям. А тоді в неділю приходить молодий з боярами, разом ідуть усі у церкву. І за стіл. У нас у селі було просто: картопля, капусняк, пиріжки. У нього (Пилипа Миколайоича – Авт.) – були тарілочки за столом, по-городському, а у нас холодець у велику миску висипали та й поставили на стіл. Та й колупаються там усі.

Заміж виходила в позиченому платті. Свекруха домовилася, щоб мені дали. Замість фати – кусок марлі. Вінок, як годиться, пацьорки (елементи вінка – довгі звисаючі стрічки з прикрасами по обидва боки вінка – Ред.)», − згадує Галина Іванівна.

Після одруження вони з Пилипом Миколайовичем жили у «времʼянці» і п’ять років самі будували свою хату (перед тим викопали криницю, водою і глиною з якої користувалися для приготування «лампачу». Всього своїми руками виготовили дві тисячі цеглин).

Старенькі згадують своє дитинство і молодість, і немає в цих спогадах місця розкошам і відпочинку. Є тільки щоденна важка праця.

«Важко було нам жить. А зараз харашо, та немає здоров’я. Саме страшне – це що хтось останеться один. Що буду робить без нього. Як він буде без мене? Навіть полаяться, люби, Боже, правду, не буде з ким», − сумно каже Галина Іванівна.

Та ми знову просимо розповісти про дитинство і юність, щоб відволікти від сумних думок, щоб побачити, як горять очі під час спогадів про ті часи.

«Згадую завжди – в печі стояв казан молока спряженього. Я прийду, рогачом повиймаю казани, понасипаю їсти дітям і собі. Або взимку мама верчиків навертить із соломи і напече нам пиріжків у печі або млинців. Хоча якщо подумати, то у  нас дитинства не було. Мама наша вставала о 4 ранку і нас будила. Ідемо з братом по воду, обов’язково з річки. Ідемо ми – зозуля кує, сонечко пробивається крізь верби, верби високі-і-і… Ви знаєте, я сильно приклоняюся селу. Коли мені присниться моє село − я встаю аж здоровша».

Здається, здоровшою бабусі Галі вдається бути і завдяки співу. Тому просимо описати обряд весілля.

«Як свайба у селі, ніхто в селі нічого не робив − гуляли. А як вгощали людей, які приходили дивиця – це щиталася багата свайба. Як покласти на тарілочку один пиріжок порізаний і чарочки налити, та як хтось там вип’є і закусить із неприглашонних, ооойй… То так танцюють, так гуляють...

От виряжджають молоду, виносять скриню. Ох, кажуть, видно, який посаг. Подушки виносять, рушники, все складають на підводу, на коні. Боярин несе хлібину під пахвою і гільце. І вся свайба іде до молодого подивитися, як свекруха буде зустрічати. Туди йде тільки боярин. А діти, як миші, так же хочуть усе побачити. ...

А в середу ходили на борщ. Пам’ятаю, посадили моїх батьків, постелили соломи, а хтось ззаді підпалив – то такі жарти», – згадує Галина Іванівна. Загалом на весіллі ніколи не було тамади – дружки, світилки, свашки тримали в голові сценарій народного гуляння, і кожен вступав тоді, коли це було потрібно. Звісно, весілля в селі не обходилося без Галини Іванівни, яка часто була свахою.

 

Щоб вам, свату, бджоли подохли,

Щоб вам яйця посохли!

І ззаду, і спереду,

Що нам не дали меду!

 

Таку жартівливу пісню Галина Іванівна заспівала на одному весіллі, де була свахою. Ледве не зчинився скандал, бо сват і справді виявився бджолярем. Він у свою чергу теж не стримувався, перепинив підводу із свашками і голосно побажав: «Щоб вам ото язики повивертало!».

Мама Галини Іванівни дуже гарно співала. Це уміння передалося і Галині Іванівні. Просимо заспівати найулюбленішу.

Ой піду я в ліс по дрова,

Наламаю лома.

Завів мене дурний розум

В чужую сторону…

 

Ми притихаємо, бо розуміємо, що кожна пісня – то відображення чиєїсь долі. Баба Галя співає. Довго, емоційно, щиро. Показує нам перелік пісень, які пригадала спеціально для «Баби Єльки». У тому списку нараховуємо 60 назв, не можемо дібрати слів від захвату.

Ми довго не можемо розпрощатися – записуємо рецепт хліба, який бабуся Галя ще донедавна пекла в печі (вона нам розпалить її наступного разу і наварить гарбузової каші, яку можна спробувати лише раз на життя), аж раптом вирішуємо, що треба ще й…потанцювати. І добре, що вирішуємо, бо інакше не почули б, як грає на сопілці сват Галини Іванівни, 70-річний Микола Дмитрович Вовк, який також знавець весільних, от тільки трохи скромний. Микола Дмитрович знайомить нас із Петром Озеровим – хранителем історії Новомиргородського району, який особисто був знайомий з легендарним колекціонером Ільїним. Музей розташований у приміщенні міської ради Новомиргорода і налічує не одну тисячу експонатів. Через брак місця частина  з них пилиться десь у шафах, та, здається, це має бути справою честі для міської влади, знайти для цього музею відповідне приміщення, а для Петра Озерова – посаду (нині він – керівник краєзнавчого гуртка місцевого ДЮЦу).

 

Листопадове.
40-річна «Берегиня»

Із учасницями аматорського автентичного колективу «Берегиня» ми зустрічаємося у сільському клубі. Бабусі – гарні, в намистах, сережках, вив’язані хустками, хоч і не в сценічному одязі, але хоч зараз можна їхати на концерт чи фестиваль. (Їм притаманне інтуїтивне уміння підбирати кольори одягу, навіть якщо це звичайні речі – халат, прості тапки, хустка). Акустика у клубі така, що не треба й мікрофонів.

Клуб у Листопадовому з’явився у 1959 році і Ніна Павлівна Совенко (1945 р.н.) з того часу почала там співати.

«У нас пісні не з записників, а з вулиці», – каже Ніна Павлівна і ми вже в передчутті дійства.

Ніна Совенко, Віра Лисенко, Килина Криворучко, Галина Прохорова, Надія Карбівнича, Ніна Дромашко, Любов Головченко, Тамара Руденко – ніхто з учасниць колективу не має музичної освіти. Керівник «берегинь» – Олександр Карлович Помпа – досить строго і стримано «керує» своїми колегами. Дає тональність, пропонує заспівати ту чи іншу автентичну пісню.

«Коли ви співаєте, ви не такі, як у житті. Ви цвітете», − каже він їм.

У виконавиць із Листопадового особлива манера співу, для якої характерні використання «фішок»: «гикання», «гакання», з’їзди від звуку вгору чи вниз, взяття дихання посеред слова, словообрив. Тексти пісень, які для нас виконувала «Берегиня», насичені діалектизмами, а самі пісні різноманітні за жанрами: родинно-обрядові, історичні, інтимно-побутові.

 

Сирая верба в пічі не була,

В пічі не була, ясно горіла.

 

В пічі не була, ясно горіла,

Свекруха лиха вогонь залила.

 

Свекруха лиха вогонь залила,

Щоб я молода не вечеряла.

 

Щоб я, молода не вечеряла,

Без вечероньки спатоньки лягла.

 

Заснула я сон, як місяць зійшов,

Заснула другий, як милий прийшов.

 

А милий прийшов, стукає в вікно,

Чи ти мила спиш, чи ти так лежиш?

 

А я ж і не сплю, думу думаю,

З ким я молода віка доживу.

 

Доживай, мила, доживай сама,

Бо у мене є другая сім’я.

 

Бо у мене є другая сім’я,

Другая сім’я, дитина ж мала.

 

У Новомиргородському районі ми записали 14 автентичних пісень, і з цим скарбом, натхненні, поверталися до Кропивницького.

Проект «Баба Єлька» продовжує свою роботу. Слідкуйте за нами на сторінках «Нової газети» і на сторінці у Фейсбуці.

Фото Олександра Майорова

 

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...