ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Проект «Баба Єлька» у Копанках

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

У Копанки Маловисківського району команда «Баби Єльки» їхала підсиленим складом – разом із нами в подорож вирушив волонтер Корпусу миру в Україні Майкл Ендрю. Він – професійний фотограф, приїхав до України із штату Кентуккі (США), щоб працювати волонтером в Кіровоградському обласному відділенні фонду «ЛЖВ». Про «Бабу Єльку» дізнався із соцмереж і відразу написав нам, що був би щасливий допомогти проекту. Звісно, ми не відмовилися!

 

Їхали до Копанок через Гаївку, забравши по дорозі місцеву жительку, колишню вчительку Ніну Михайлівну Кононенко. Вона й почала екскурсію цим краєм. Про все розповідала в минулому часі – ось тут був панський маєток Ерделі, ось тут – дерев’яна церква, ось тут – липовий гай (вишукуючи очима єдину вцілілу липу з тих часів). Обидва села – Гаївка і Копанки – колись були густонаселеними і перспективними, школи, ФАПи, сільські магазини, клуби, церкви і головне – колгоспи! – були у кожному з них. Сьогодні в Гаївці лишилося заледве сто душ, а в Копанках – не більше трьохсот.

В’їжджаємо у Копанки, їдемо верхньою вулицею над ставком. Наш американський друг все повторює: б’ютифул, б’ютифул (красиво – Ред.). І дійсно – навколо тільки б’ютифул, особливо для міських жителів, око яких не звикло до такої кількості зелені і свіжого повітря.

Ми збираємося слухати копанських жінок у дворі 81-річної Галини Годованець. Тут шпориш, старий садок, немає ні воріт, ні високих парканів, як це зараз заведено в українських господарів. Здається, що цей двір символізує українську душу – широку, глибоку, багату і ніби втомлену.

Нас відразу збиває з пантелику копанська гостинність – членів проекту зустрічають з короваєм і стелять під ноги домоткану яскраву доріжку! Ми дякуємо, сміємося, цілуємо коровай (так роблять президенти і всякі вельможі), напруга перших хвилин знімається – ми йдемо до садка, де нас чекають жінки.

Копанські співачки підготували нам пісні весільного обряду (забігаючи наперед, скажу, бабусі заспівали 45 співанок, які раніше супроводжували весь процес одруження).

Спочатку розпитуємо, як у Копанках готувалися до весілля – запрошували гостей, де брали вбрання, у що взувалися. Нам розповідають, що дуже часто в селі і «на Хуторах» (населений пункт біля Копанок у кілька хат) всі молоді були одягнуті в одне й те саме плаття, яке було «черговим» у селі. Мало в кого знаходилися гроші пошити нове чи купити, тому й ділилися без зайвих забобонів.

У Копанках після війни на весіллях грав духовий оркестр, а як не запрошували оркестр, то наймали гармоніста. Проте попри бідність від весілля не було прийнято відмовлятися.

«А як бідна сім’я – все одно робили. Тоді всі були сім’ї бідні, тоді ми були всі рівні», − каже Ніна Михайлівна Кононенко.

− А що на стіл ставили?

− А що було. Голубці, холодець, картопля… Не було нарізок, як тепер. А в кінці ряжанка в мисках і узвар у полумисках.

− А шишки давали?

− А їх роздавала молода, як кликала на весілля. Були кошолки з очерету. Ми їх так і називали – «кошолки», а не кошики. Ми несемо кошолки з шишками, а старша дружка підходить і дає тому, кого запрошує молода. Тоді було без платочка.

Молода готувала собі два вбрання. Один – для головиці або дівич-вечора у суботу і другий – для обряду в неділю. У суботу молода вдягала кольоровий вінок (із паперу) з багатьма стрічками. А в неділю обов’язковою була біла сукня і восковий білий вінок. Волосся не заплітали, воно було розпущене, під фатою залишали дві стрічки. А особливо якщо наречена сирота – у неї обов’язково була розпущена коса.

А як прикрашалися? Білою глиною натирали обличчя, брови – сажею. («Сажею на комині мазнула пальцем – і по бровах», − каже зі сміхом одна з бабусь).

Наші запитання заохотили до розповідей про дівування – слухаємо, як сільські красуні крутили цвяхами, розпеченими над вогнем, кучері, ходили на танці. Бабусі згадують, яке в кого було весілля, і стають ніби молодшими, очі горять… «Ми були молоді, завзяті, коли весілля, то йшло більше десятка дружок – дівчат-співух − і співали пісні. А коли вдягали молоду в хаті, співали пісню «Ой дай, мати, масла», − розповідає Олена Петрівна Гаєвська і заводить:

 

Ой дай, мати, масла,

Бо я ж тобі коровоньку пасла,

Гонила на росу,

Дай мені на косу.

 

 Її підхоплюють інші:

 

А надворі просо молотять,

А у хаті косу золотять,

А надворі домолочують,

А у хаті дозолочують.

Бабусі співають і здається, що пісня ця не тримається двору і лине над селом, попід тополями біля школи, над ставком.

Серед учасниць цього пісенного зібрання – Клавдія Сливенко. Вона розповідає про звичай, який не був притаманний Копанкам:

«А в нас був такий обичай – старшу дружку вели до неї додому бояри попід руку. Як я була старшою дружкою, ідемо, танцюємо дорогою, а моя мама приготовила пригощання усіх гостей в хаті. У дворі залишається вся музика, а ми всі в хату. Музика пограла, бояри покрутили її, і мама ставила на стіл угощення − у хаті стояли столи так, як на бал. І я вам скажу, як оце вів боярин дружку, то була така пісня: «Вів боярин дружку, переломив ніжку. Було б тобі дружку не вести, а нести». Мене водили, і в моєї сестри була дружка – її водили…»

Про такий звичай ми ще не чули, тому дуже вдячні бабусі Клаві, що детально розповіла, та ще й заспівала.

Як завжди у селі нас намагаються нагодувати. Хоча ми й попереджали перед приїздом, що їдемо слухати, а не їсти, для українських господинь ці слова нічого не варті. Нас просто вразила величезна макітра, яка збереглася в господарстві Дусі Толкач, повна вареників із сиром.  Їх ліпили за рецептом Зіни Петрівни Майдебури (вода, яйце, сіль, борошно). До речі, щоразу паралельно ми записуємо рецепти страв, якими нас пригощають. Скоро зможемо зробити порівняльну таблицю способів приготування традиційних страв, записаних у різних районах Кіровоградщини.

Наприкінці гостин запитуємо вже традиційно: що для вас народна пісня?

«Це наше життя. Наш настрій. Наше здоров’я», − каже Євдокія Савівна Толкач.

«Так, пісня завжди зі мною. От ламала кукурудзу вчора і співала пісню…» − додає Зінаїда Петрівна Майдебура.

Під час експедиції у Копанки наш майбутній музей поповнився новим експонатом: рушником, який у 1915 році вишивала Ганна Теофанівна Чепляка (1894 року народження),  бабуся Ніни Михайлівни Кононенко, а також праником від Олександри Маліцької (1913 року народження), який передала нам Олена Петрівна Гаєвська. Також до Кропивницького поїхав запашний коровай, про який ми ще довго згадували.

Подушка для американця

Ми вирішуємо пройтися вулицями села, просто помилуватися охайними двориками, позаглядати у вікна хаток-пусток, уявивши, як тут було колись гамірно і людно. Отак без попередження і домовленостей, просто гуляючи селом і побачивши чепурне обійстя, ми зайшли до родини Четвертаків. Господиня Тетяна Володимирівна виявилася килимаркою.

У хаті Четвертаків зберігаються скарби кількох поколінь: рушники, подушки, серветки, килими. Є навіть картина із тіста, на якій зображений двір пані Тетяни, паркан, береза і корова.

Дізнавшись, що разом із нами мандрує волонтер Корпусу миру Майкл, родина Четвертаків презентувала йому… подушку, змайстровану і вишиту Тетяною Володимирівною! Цікаво, чи прийнято в далекому штаті Кентуккі впускати у дім незнайомців, розказувати секрети, ще й обдаровувати подарунками?..

Мама «кіборга»

72-річна Надія Дяченко живе на хуторі біля Копанок. Туди ми їдемо разом із директоркою Копанської школи Зінаїдою Андріївною Сливенко. Біла хатинка в обрамленні ще ніби літньої зелені. У дворі гелгочуть гуси, навпроти – чисте виоране поле. Надія Михайлівна зустрічає нас у вишиванці, з усмішкою і з піснею. Вона народилася на Харківщині, росла без батька, досить рано довелося подорослішати через хворобу матері. Доля завела її до Копанок – тут вона живе поряд із одним із синів. Непроста доля в цієї жінки – не знала гармонії в сімейному житті, народила чотирьох дітей, поховала одного сина, намучила душу, чекаючи іншого сина з війни.

«Прийшов лихий рік до нас, чотирнадцятий. У третій хвилі призвали сина молодшого. Самий важкий рік. Був він і в Донецькому аеропорту, і в Пісках... Через рік прийшов. Сивий прийшов. Ну живий і здоровий, слава Богу. Підтримували мене люди, Зіна Андріївна (директорка Копанської школи – Ред.) часто дзвонила. Казала: поплач, покричи, казала. Було всього», − розповідає Надія Михайлівна, і в хаті стає тихо-тихо. Вона сидить під вишиваним власноруч портретом Тараса Шевченка, поряд висить ще одна вишита картина – шевченковий «Заповіт». На мить здається, що нам явився образ української сільської Мадонни.

Надія Михайлівна велику частину свого життя віддала роботі в школі. Хоча й не була членом педагогічного колективу (працювала технічним працівником), та її у школі сприймають за рідну. Здається, що в неї золоті руки і золотий голос, бо як починає співати, з’являються асоціації з джерелом, чистою і свіжою водою, якої хочеться напитися. Попри такий красивий голос, професійно співами пані Надія не займалася. Вона згадує, як наважилася поїхати в обласну філармонію на проби, та тільки переступила поріг, вирішила, що проходити «кастинг» їй не під силу.

«Приїхали ми з мамою у ту філармонію, а там машин у два ряди стоїть, зайшли туди, стільки молоді, всі такі гарні, накрашені, кучеряві. А я в хлопчачій сорочечці з короткими рукавчиками і в спідничці штапельненькій. Та туди мене мама вела за руку, а назад я її. Ідем, кажу, відсіль», − ділиться вона спогадами. Та відсутність професійної освіти співачки не завадила Надії Михайлівні співати. А ще вона вишиває неперевершені картини, рушники, подушки… і пише вірші. Один із них видався нам справжнім реквієм. А його виконання варте найвищої нагороди.

Розпач матері

Мов чорна хмара Схід наш накрила,

І мати синочка благословила.

Стала на захист уся Україна,

Щоб вражая сила нас не скорила.

Якби я мала за плечима крила,

До свого сина я б полетіла.

Летіла б щоночі, летіла б щодня,

Аби повернулась дитина моя.

О Боже мій милий, пошли мені сили,

Щоб я діждалась живого сина

Сину, вертайся додому з війни!

Ждуть тебе друзі, ждем тебе ми!

Бодай не діждав наш ворог покори,

Не схилимо голови перед ним ми ніколи!

О Боже великий, спаси Україну!

Наш прапор і голос не знищить до згину.

 

Останнім пунктом у Копанках стала відреставрована церква на честь святих Олени та Костянтина. Дерев’яну будівлю – пам’ятку архітектури – нещодавно відреставровано силами місцевого фермера Олександра Бабенка. На жаль, нам не вдалося записати в Копанках пісень релігійного змісту, хоча раніше в місцевому храмі був хор із чотирнадцяти осіб…

Проект «Баба Єлька» висловлює вдячність керівнику копанського СТОВ «Хутірське» Олександру Бабенку за надане пальне для поїздки і його дружині Тетяні Бабенко – за запрошення і увагу до проекту.

Фото Майкла Ендрю
та Олександра Майорова

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...