ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» відкриває Пасічне, Оникієве і Первомайське

Автор: Нова Газета

Їдемо в шосту фольклорну експедицію на Маловисківщину, а за вікном стільки мальовничої краси! Зелені дерева, верхівки котрих вже розфарбовані жовтим кольором, соняшники, які час збирати, ще неорані городи, гарбузи в пірамідах…

 

У Пасічному вчать пекти хліб

У селі Пасічному Маловисківського району на вулиці біля своєї садиби нас зустрічають дві невістки Галина та Людмила Галагози. Обоє ще молоді (трохи за сорок), але, що важливо, вони перейняли у свекрухи Євгенії Петрівни обряд випікання хліба і готові нас цьому навчити. (А ми як готові, що аж дух  захоплює!)

Проходимо до подвір’я, об ноги треться кішка і веде до літньої кухні. У кухні тепло. Тріскають дрова у плиті, на столі вже розкладені формочки, на стільчику у діжці замішане тісто на хліб.

 «Кухня для мене – це святе», − каже Галина.

Особливості цій типовій українській літній кухні додає піч, яку понад двадцять п’ять років тому побудував батько Галини – самоучка, який згодом робив печі усім сусідам.

Галина та Людмила запрошують нас сідати на лавку поряд із столом. І ми – співачка Світлана Буланова, науковець Олександр Ратушняк, наш американський друг Майкл Ендрю та автор цих рядків – сідаємо ниточкою і зачаровано спостерігаємо це магічне дійство.

− Вчила свекруха спочатку мене (хоча я менша невістка, а Галя старша), бо я жила коло неї. А потім ми разом із Галею вчилися. Випікання хліба – це справжній обряд… – розповідає Людмила.
О дванадцятій ночі ми вчиняли опару на хмелі, потім о 4-й ранку замісювали хліб, о п’ятій − підбивали. Як підійшов, ми знову підбивали пару раз. На те время, 1992-1994 роки, ми так і пекли. Читали «Отче наш»… Коли садовили хліб у піч, перехрещували лопатку. Не можна було відкривати двері, щоб хліб не «впав». Хліб любить тишу. Раніше і дітей виганяли із хати, щоб, не дай Боже, хліб не «впав». Коли виробляють хліб, не можна, щоб сквозняк був. Хліб должен «рости», він же живий. Як нам казано, так ми і робили…

Ми слухаємо Людмилу, затамувавши подих, лише чути, як муха літає, яка, певно, теж сховалася в тепло. Аж тут Галина ставить діжку із тістом ближче до столу.

− У сім ранку ми замісили тісто. Вас чекали, тож підганяли піч під вас. Чим топимо? Твердою породою – дуб, ясен. Піч ніколи не залишаємо без дров. У ній завжди повинні бути дрова. Зараз ось ми поробимо такі колобки, і хліб буде бравий, – каже Галина і качає, як вона каже, колобки. Всього виходить сім паляниць.

Запитуємо рецепт хліба, жінки всміхаються.

– Рецепт простий: сахар, сіль, вода. Раніше у мене сироватка була, робила на ній, а зараз на воді. Коли вимісила тісто, щоб до рук не бралося, добавляємо муку, – каже Галина, показуючи, що в діжці ще залишилося тісто: – Зробимо ще плачинду. З кабаком і яблуком. Кабак солодкий, а яблуко дає кислинку.

Жінки прикрашають хліб квітами і колосками і залишають постояти півгодини.

Під час розмови дізнаємося більше про господарів. Пані Людмила працює завідуючою сільським клубом у Пасічному. Працює тут уже 19 років.

«У селі офіційно проживає 57 осіб, а в реальності − 40, з них у клуб ходить 20… Ми в селі живемо дружно. Якщо давно не бачилися, кажемо: «Ну шо, давайте щось приготуємо на вулиці», – каже Людмила.

До розмови приєднується наш «агент» Ірина Ігнатьєва. Це вона нас звела з героями нашої шостої фольклорної експедиції у Пасічному та Оникієвому. Жінка працює директором Оникіївського будинку культури, очолює фольклорний колектив «Берегиня», який недавно підтвердив звання «народного». У «Берегині» великий репертуар – більше 30 пісень. А ще є 20 пісень, які ми зараз вивчаємо, розповідає пані Ірина і зазначає, що також цікавиться стародавніми піснями. «Я спілкуюся із бабусями, яким за 80 років, записую всі свідчення у зошит… Але зошит у клубі, а в клуб нас не впустять, він в аварійному стані. Ми зараз шукаємо спонсора, який би нам допоміг. У нас впала задня стінка місяць тому, як були дощі, все позаливало. Але ми все одно ходили і співали», – розповідає вона.

Як тільки зачепили культуру, Людмила з гордістю почала говорити про своїх учениць, які зараз плекають себе у співі.

− Із нашого села Наталка Торонь нині співає у гурті «Соломія». Це ми з чоловіком Миколою вговорили Наталю, щоб вона вступила в училище культури. А моя донька Настя із 4 років на сцені, я її теж віддала в Олександрійське училище, а потім і до Поплавського. Зараз вона працює диригентом у Чорногорії, − каже з гордістю.

Усі розмови перемежовуються з піснями. Ми їх слухаємо і записуємо. Наприклад, вслуховуємося у колядку «Ой на річці, тиха вода стояла», яку наспівувала Галина у роки своєї молодості.

Час спливає дуже швидко. Дивимося на годинник – пора садити хліб до печі.

Перебігаємо в літню кухню. Галина заглядає до печі.

– Нам раніше кажуть, а піди глянь, чи піч нагоріла. Це як? Вона повинна бути рижа. Ось дивіться, яка вона чорна у вуголках. А сама піч рижа. Коли ж починаєш топити, вона завжди така чорна… а повинна вигоріти, стати світлою, − розповідає Галина, ставить до печі хліб, а ми бачимо, як він починає рости. Галина закриває піч заслонкою.

Питаємо у господині, як знати, що хліб вдався.

– Треба піднімати хліб і бити по дну, він прям дзвенить. Буває хлібина біла, але ти бачиш, що вона не гливика. Буває, вмивати треба, але я не вмиваю, закутую, бо він репається, тріскає. Тому я просто накриваю хліб, і він собі тихенько стоїть. А ще, коли хліб дістаєш із печі, якщо він легкий, знач, він вдався. Якщо узяв, як каменюку – гливкий, не вдався, – пояснює.

Хліб печеться, а потім своїм ароматом заповнює все подвір’я.

– Хліб може стояти тиждень, два, місяць. І буде так пахнути, ніби щойно спечений. Він не цвіте 3-4 неділі, – каже Галина.

Одну хлібину господарі вручають нам. Запашна… Не віриться, що ми на власні очі бачили, як з’являється хліб. Ніби й не дивина, бо Кропивницький же – не мегаполіс. А все одно сприймаємо це як справжнє диво. Одну хлібину передаємо нашому американському другу Майклу. І дякують господарі, що ми їх навідали, і діляться бажанням, щоб ці всі традиції обряду випікання хліба передати своїм дітям.

Весільний обряд із Оникієвого

Після випікання хліба їдемо із села Пасічного до Оникієвого у супроводі нашого місцевого «агента» Ірини Ігнатьєвої.

У хаті Людмили Сергіївни Гудаченко вже зібралися її «колеги» по співу із місцевого фольклорного колективу «Берегиня» − Людмила Довга та Надія Добралевська. Вони нас дивували знаннями про весільний обряд у селі Оникієвому. До речі, перший весільний обряд ми записали у Златополі Новомиргородського району, другий – у Копанках Маловисківського району. Є багато схожих наспівок, але є багато і відмінностей. Наприклад, ось оникіївська приспівка із дівич-вечора:

Ой закотилося сонечко

он там за горечко,

та розсталося дівування

навіки зі мною.

Як ізвила Галочка віночок,

покотила в вишневий садочок,

як  котила, вона говорила,

Подруженькам гуляння дарила.

Ой гуляйте, мої подруженьки,

бо вже мені не гуляється.

Людмила Гудаченко, коли співає, весь час поглядає до зошита, потім каже, що у ньому повністю зберігається обрядове весільне дійство із села Оникієвого.

«Ми самі були на свадьбах. І в мого чоловіка дві тітки були постійно свахами. І вони знали скільки наспівок... Я спочатку не записувала, потім бачу, що забуваю, і почала записувати. Там, наверно, сотня або й більше приспівок», – каже Людмила Сергіївна.

До слова, жінка у місцевій школі веде гурток «художньої вишивки», а вдома вишиває та робить ляльки-мотанки (нам вона теж подарувала сувенірну ляльку-мотанку). Перед нашим приїздом Людмила Сергіївна дістала справжній скарб, як ми між собою відзначали, це – традиційний костюм, який вона збирає понад сім років.

Також ми поспілкувалися з мамою Людмили Сергіївни – Вірою Дорофіївною Вірясовою, 1937 року народження. Розпитуємо в неї про життя в ті нелегкі часи.

– У 21 рік я народила. А в декреті давали тільки місяць. Тоді була жива ще моя мамка Федошка, то вона гляділа доню. І вигляділа. А я в селі сапала буряки. І доярок підміняла. І в школу мене просили, прибирала… Я прожила сімдесят п’ять год у селі Медове Олександрійського району. Там була школа, медпункт, сільська рада. А тепер осталося всього п'ятнадцять дворів. Старі люди померли, а молоді поїхали вчиться, зароблять грошей. ...Із чоловіком я прожила 34 роки. Я однолюбка, як і моя мамка… Зараз мене донька до себе забрала. Були в житті всякі негаразди, та я щаслива. У мене є онуки і правнуки, – посміхається Віра Дорофіївна.

Вона пригадує і тяжкі роки Голодомору, бо не згадати їх просто неможливо.

– Ой дуже важко пережили Голодомор. Я в тридцять третьому не була ще. А в сорок сьомім ми їли таку травичку − «козелку». І оті калачики. Ну, благодаря тому, що моя мати держала корову, і корова розтелилася – ми пооттухали. Батько пішов на войну, брата Ваню забрали в армію, а ми осталися утрьох – я, сестри Поля, Надя і Віра і наша мама Федошка. То ми оце защьот корови вижили. Бо ми вже були пухлі, бо не було в хаті нічого. Багато людей з нашого села померло… А потом вродило, все обновилося… – огортають сумні спогади.

Та потім Віра Дорофіївна змінює тему і пригадує різні історії зі свого життя. Каже, що щаслива зараз, адже поряд люблячі люди. Ми щиро обіймаємося на прощання та вирушаємо далі…

 

 

Баба Надя і її автентичний спів

Маленька хатинка Надії Середюк нагадує справжню світлицю. В який куточок не глянь, все вишите – подушки, скатертини, підзорники, серветки, килими. Баба Надя щиро всміхається при нашій зустрічі, запрошує нас в кімнату та просить сідати поряд з нею на ліжко. З притаманним їй діалектом, адже вона родом із села Вежиця Рокитнянського району Рівненської області, вона розповідає про себе.

Цікавимося піснями, які її улюблені, які найбільше в серці зберегла. І вона співає нам одну за одною:

Ой гукнімо та й на лєсніско,

Ой гукнімо та й на лєсніско,

Бо вже наше та й село блізко.

Нехай матінка чує,

Нехай матінка чує

Та й вечеру нам готує.

Нехай вона сподіваєца,

Нехай вона сподіваєца,

Черевички й обуваєца.

Черевички та й на ноженькі,

Черевички та й на ноженькі,

Рукавички та й рученькі.

Вийшла мати та й соплівая,

Вийшла мати та й соплівая,

Їде невістка та й щаслівая.

Вийшла мати та й горбатая,

Вийшла мати та й горбатая,

Їде невістка та й багатая.

Захоплюємося, адже це «саме та пісня», яку ми шукаємо, із глибинки, автентична. «Співать я співала ще вдома в школі. Ми їздили по району, виступали. І так я од школи співала, череду пасла, бо в нас у Западній не було такого заробітку. То я вилізу на березу і співаю «Ой, береза, береза». У «Берегиню» мене позвала наша доярка Людмила. І вже більше за сорок год я в колективі», – говорить баба Надя.

Багато спілкуємося про вишиванки і пісні, ой як багато…

…А як виходимо із хати, у вухах досі дзвенять автентичні пісні із Рівненщини.

Хрустики та локшина від баби Мілі

У хаті Людмили Городецької, яку в селі називають Міля, як у вулику. На продовження розмови та майстер-класи із виготовлення хрустиків і локшини зібралися і всі інші бабусі, в яких ми щойно побували.

Людмила Юріївна вже топить. На плиті – багато каструль з різними смачними стравами – варениками, картоплею. У маленькій кухні тепло і дуже затишно. Хочеться сісти під грубку із чаєм або ж заховатися у вишиті подушки. Баба Міля нас запрошує до столу, де ми по черзі навчаємося робити то хрустики, то локшину.

– П’ять яєчок і сто грам водки. Тепер ця маса – скільки забере муки. Без сахара, без соди. Ось так місяться хрустики. Не треба, щоб було круте тісто, бо буде важко мішати. Трошки смальцю і трошки олії – і смажити. А потім посипати цукровою пудрою, – розповідає-показує господиня, а ми тим часом повторюємо, кладемо у вже нагріту сковорідку з олією, а за кілька хвилин дістаємо і посипаємо цукровою пудрою.

Коли хрустики пересипали, у кожного було відчуття – ніби у дитинстві на весіллі, а бабусі до того ж ще й приспівують.

У свої блокноти ми записали і рецепт домашньої локшини, яку вже ой як хочеться вдома приготувати.

– П’ять яєчок розбовтати виделкою. І скільки ця маса забере муки. Оце і місити. Тоненько розкачати і різать, як підсохне трохи. Тоді ложити на подушку, – каже Людмила, а потім ми додаємо цю локшину у бульйон з качки, який жінка приготувала заздалегідь.

Поки вчимося домашньої кулінарії, Людмила розповідає, що народилася у Закарпатській області, а сюди приїхала із чоловіком. Так і прожила все життя в Оникієвому, народила двох дітей, має п’ять онуків і п’ять правнуків. Пережила тяжкі операції, та до життя, каже, повернула пісня, з якою відчула у собі сили жити. Тому зараз співає у місцевому фольклорному колективі «Берегиня».

Баба Маруся і ткацький верстат

Шоста фольклорна експедиція завершується у селі Первомайське, або, як кажуть, станція Плетений Ташлик. Щойно ми в’їхали, нас помітили малі діти на вулиці і почали вигукувати: «Журналісти!», «Нова газета!», «А сфотографуйте нас!». Йдуть поряд з нами, допоки ми не заходимо у двір до господині Марусі Григорівни Васільченко, вона нас проводить у хату.

Тут півкімнати займає ткацький верстат, який вже заправлений нитками. Вперше за всі наші експедиції ми бачимо таку унікальну автентичну знахідку.

– Од діда Фанасія дістався мені цей ткацький верстат, – каже бабуся, а ми запитуємо, як на ньому правильно ткати. – Ми накручуємо нитки на навой. Потім нитки набираються у начиння. А з начиння у бляток. Аж тоді начинаємо ткати.

Бабу Марусю ткати свого часу вчив дід, а пізніше – свекруха.

– Самостоятельно я почала ткати у 19 років. А до 19 не було коли – робили на паличку, ой Боже мій. То не було коли. Пряла, матері допомагала. А ткати не було коли. В порядкє отдиха допомагала їй. А ткати не ткала... Я вибірала розочки і клинчики, і все на світі. Вибірать мене навчила свекруха. То це у 58 году я ткала зразу клинчиками, як ото коржики косячками. А потім вона мені показала. Там нада щитать нитки. І я ткала по три розочки і перегони. А перегони – це оті смужки робляться, а потом вибирається, а потом знову смужки, і виходить перегонами, – розповідає бабуся.

Ця знахідка постійно зберігається у гаражі. А зараз, коли вже осінь, верстат «переїхав» у хату. 

– А теперечки я в гаражі ткати не буду, бо холодно, то заносимо в хату. Казав синок, що приїду, мам, та я тобі ще одну основу зроблю. Це нитки називається. Я вже з городом вправилася. Встану, попораюся і буду ткати, – каже Маруся Григорівна.

Ткацький верстат датований 1943 роком, проте бабуся каже, він значно старший, має 130 років. І ми надіємося, що він же стільки, а то й більше, збережеться. Адже баба Маруся каже, що їй у ткацтві дуже допомагає її син, який вже перейняв сімейну традицію…

Ми зачаровані стоїмо у бабусиній хаті, роздивляємося на підлозі ряднинки, які вона ткала. Подумки відзначаємо автентичні знахідки із шостої експедиції. І тішимося та готуємося відкривати скарби й надалі.

Вікторія Семененко.
Фото Олександра Майорова
та Майкла Ендрю

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...