ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Бог не пошле калачі, якщо лежати на печі 

 

 Єврейське прислів’я

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Чому «Барвінок»? Бо він завжди зелений

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Проект «Баба Єлька» у Розумівці

 

Тиха і зріла осінь забирає нас у свої тенета, як тільки ми покидаємо Кропивницький. Очі проводжають грибників, які з повними відрами грибів стоять обабіч дороги, по обидва боки якої розкинувся Чорний ліс. Ми все ближче до природи, до справжнього. Ще трохи і завертаємо до Розумівки, що в Олександрівському районі. Біля сільського клубу (там же розташоване і поштове відділення, і бібліотека, і музей, і сільрада) нас зустрічає голова села Микола Васильович Христенко. А за кілька хвилин під’їжджає жовта маршрутка з однією пасажиркою. Нею виявилася 79 річна Настя Павлівна Зеленько, засновниця народного ансамблю «Барвінок».

Настя Павлівна красива у своїх літах, вбрана у вишивану сорочку, а на шиї – старовинні намиста і дукач ще її матері.

Ми вже розуміємо, що Розумівка буде вражати так, як ніхто не вражав.

У клубі нас уже чекають інші учасниці «Барвінку», дівчата, як каже художній керівник Андрій Анатолійович Горобець. Дівчата – це Меланія Степанівна Яновська, Віра Олексіївна Горобець, Катерина Микитівна Бугаєнко, Галина Аврамівна Голинська і Ганна Григорівна Голинська.

Ставимо співачками наше традиційне запитання: як давно ви співаєте?

«Оно на горі хата стояла, було там в них семеро дітей і ми туди всі ходили співати. Було мені шість год, а я вже виводила «Од Москви до Урала», – каже одна з бабусь. Інші дивляться на нас здивовано, і ми розуміємо, чому це запитання викликає подив − ці люди не уявляють свого життя без пісні. Це те покоління, яке попри війни і голод, сталінські репресії, розкуркулення, насильство над тілом і душею, не забуло своєї рідної пісні.

Гурт «Барвінок» заснувала в 1980 році нині 79-річна Анастасія Павлівна Зеленько. Через чотири роки після заснування «Барвінок» вже знали на рівні держави – гурт узяв участь у записах передач «Перлини душі народної» та «Сонячні кларнети» на центральному телебаченні. Згодом були сотні виступів на різноманітних майданчиках – від Музею народної архітектури та побуту до Київського театру ім. І. Франка. У 1998 році бабусі з «Барвінка» отримали найвищу відзнаку «Майстри традиційної інструментальної музики» на Міжнародному фестивалі традиційної народної культури «Покуть».

Сьогодні вони ж зібралися поспівати спеціально для проекту «Баба Єлька». І ми готові слухати і записувати. Оскільки бабусі давно не співали разом і зібралися на прохання сільського голови, перед тим, як почати пісню, вони дуже смачно, колоритно і по-доброму з’ясовують між собою стосунки. Ми милуємося і не наважуємося їх зупиняти, бо й це – народна творчість, з якої письменник списували своїх Кайдаших і бабів Парасок.

Нарешті бабусі дійшли згоди і заводять:

 

Кидай, Петре, жінку,

А я чоловіка,

Та й поїдем на Вкраїну,

Де весело жити (2).

 

Боюсь, Марусино,

Щоб нас не впіймали,

Щоб наші білих  ручок

назад не зв’язали (2)...

Перша пісня спонукає до спогадів. Бабусі згадують, як приходили одна до одної вишивати, при цьому кожна по черзі приносила пляшку гасу. Сідали на печі і при світлі гасової лампи творили шедеври.

«Не так як оце полотно современне з дірочками (канва – Авт.), а сидимо і щитаємо ниточки», – згадує Галина Аврамівна Голинська. Їй скоро 80, і вона й досі вишиває без окулярів. Згодом ми сидітимемо в неї на печі й слухатимемо історії життя, а поки що записуємо пісні в Будинку культури. 

У Розумівці дуже поширеним був обряд водіння Меланки. Ось як описує його Галина Голинська:

«Вдягаємося у когось одного і йдемо. Зі словами «Благословіть Меланкі в хату зайти» стукаємо до когось у хату». – «А було таке, що не пускали?», – перебиваємо її. − «Та нє, не було! Такого в нашому селі ніколи не було. До батюшки ми ходили по три рази за вечір, бо він найбільше гостинців давав. Зазвичай нам давали калачі, пироги, ще там щось, а ми тоді всім тим ділилися. Василь і Меланка не співали, а тільки мовчки ходили».

Обговорюючи традиції святкування Різдва у Розумівці, ми записуємо автентичну колядку, а потім запитуємо про страви і особливо про кутю. Бабусі розповідають, що кутю було прийнято варити з товченої у ступі пшениці. Потім натоплювали верчиками з соломи піч і довго варили у казані. Після цього терли мак, всипали меду і горіхів.

«Тоді ж мак розрішалося! Як і коноплі. Колись мати натре нам сім’я, процідить, а воно таке біленьке молочко. Водички туди, сахарю і воно таке добре…» − згадують бабусі про ще одні солодощі, про які ми, зізнатися, вперше чуємо.

Пісня завжди жила в Розумівці, як і легенди про Чорного Ворона – отамана Холодного Яру. Про нього нам розповідають Настя Павлівна Зеленько і Катерина Микитівна Бугаєнко. Кожна з них чула перекази про його героїчну вдачу від своїх батьків і сусідів, є серед переказів і любовні історії. Нам важко перевірити, що з розказаного бабусями правда, а що вигадка, але всі разом ми зійшлися на думці, що Микола Скляр (Чорний Ворон) був надзвичайний воїн, і те, що слава про нього і нині живе не тільки в книжках, а й серед пересічних жителів Розумівки, це підтверджує. 

Із засновницею гурту Настею Павлівною Зеленько ми спілкуємося у народному музеї Розумівки. Вона згадує, що жінки в цьому селі, власне, як і в багатьох інших, співали завжди.

«Моя мама ходила на роботу за сім кілометрів, то завжди, коли дівчата йшли жати, співали. Прийдуть, а там вже хлопці косять косами, то вони в’яжуть снопи і пісні співають». Улюблена пісня мами Насті Павлівни −  «Зажурилася бідная вдівонька, що не скошена зелена дібровонька», бо сама вона рано стала вдовою, а її сім’я в роки Другої світової пережила непрості часи.

«Вона її любила співати, бо нашого батька вбили, а хату спалили. Батько був зв’язковим у партизанів, на каждому шагу смерть на нього сягала. Колись мама звістку понесла у ліс: батько видивився, яка і скільки німецької техніки  іде. Мама рачки, городом поповзла до лісу, положила той знак. А воно хтось раптом: «Руки вверх!». А він підняв її, подививсь, пощитав, скільки танків, скільки мотоциклів, скільки машин та й каже: «Ви нам таку цінність дали!». Вивів він тоді її з ліса, подякував і поцілував у щоку. Після того малися всю нашу сім’ю казнить, та ми успіли втікти…», − розповіла Настя Павлівна. Родина її матері була розкуркулена – коні, зерно в коморі, хустки, намиста – все це було розграбоване і що передане до колгоспу, що просто вкрадене. Настя Павлівна торкається руками материного дукача, який висить на її шиї на мутозочці, і з сумом, але й водночас із гордістю згадує, якими господарями були її предки. Сьогодні про те багатство української селянської сім’ї з Розумівки нагадає лише килим, який баба Настя передала на зберігання до столичного музею.

Вона не вдається до філософії, а просто констатує факти, а ми вже самі робимо висновки на тему «що було», «що стало» і «що могло б бути», якби радянська влада не калічила українців, що вміли і хотіли господарювати на своїй землі…

До Насті Павлівни ми ще приїдемо. Бабуся пообіцяла нас чекати ближче до Різдва, пообіцяла наспівати нам колядок і пригадати не наспівані того дня співанки. Наостанок запитуємо в неї, чому вирішила назвати гурт саме «Барвінком»?

«Чому «Барвінок»? – Бо він завжди зелений!» – відповіла нам вона.

Під час запису пісень у Будинку культури нас запросила до себе в гості Галина Аврамівна Голинська – відома у Розумівці майстриня вишивки. Але коли ми зайшли до її хати, ми не втрималися і відразу… полізли на теплу піч. (Звісно, з дозволу господині). І вже звідти розпитували, записували і насолоджувалися спілкуванням та піснями у виконанні Галини Абрамівни Голинської.

«Хату строїли з Володькою, 51 год з ним прожили. А співали... Співали-співали. Помню, прийду з ферми, а мати лупить − сідай вишивай. Як на тому полотні щитать нитки? А я під вікном сиділа і щитала... Я люблю вишивать. Було молодою шию-шию-шию...» − розповідає 79-річна Галина Аврамівна, учасниця ансамблю «Барвінок», і дістає свої сувої вишитого полотна...

Та, крім вишивки, ми отримали ще одне враження – від історії, яка трапилася в її родині. Галина Аврамівна розповіла, як на батьківській хаті чорногузи звели гніздо. Коли батько захворів і вона забрала його до себе додому, через деякий час лелеки вирішили теж змінити місце своєї домівки і почали лаштувати гніздо на стовпі ліній електропередач біля хати Голинських. Господиня не дуже була рада такому сусідству, адже раз по раз у дворі валялися змії, жаби та інша «їжа» для малих журавликів.

«Я почала граблями зганяти їх, валяти гніздо. І вони перелетіли на інший стовб, трохи далі, але все ж близько до хати», – згадує Галина Аврамівна. Згодом на місце нового гнізда почала претендувати ще одна пара журавлів. Вони довго билися і «конфліктували», аж поки їх не помирив… орел. Він прилетів, покружляв біля гнізда, і після того одна пара журавлів покинула цей двір, а інша таки загніздилася. Та одного разу, коли господарів не було вдома, сталося коротке замикання, і гніздо на стовпі спалахнуло. Обвуглені лелеченята валялися на землі, і так історія про лелек Голинських стала трагічною.

У Розумівці ми записали 27 автентичних пісень, але не прощалися з бабусями з «Барвінку» надовго, бо відразу зрозуміли: це лише початок.

Андрій Горобець керує основним складом ансамблю «Барвінок»
і очолює сільський

Будинок культури в Розумівці.

«Я на цій сцені з отакого (показує рукою на рівні колін). Ще з дідом виходив гуморески розказувать. І зараз сольно виступаю і допомагаю «дівчатам» співати у «Барвінку», – розповідає Андрій Анатолійович. Колись його дід – Борис Трохимович Горобець – керував ансамблем, а зараз у складі гурту співає його бабуся – Віра Олексіївна Горобець.

Під час запису бабусь із «Барвінка» ми відчули цей зв’язок між керівником і співачками. Андрій раз по раз намагався підспівати, але стримував себе. І тільки усміхався, слідкуючи за своєю бабусею. А ми усміхалися, слідкуючи за ним.



Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...