ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» у Глодосах

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Що найперше спадає на думку, коли чуєш назву села Глодоси Новоукраїнського району? Глодоський скарб, знайдений у шістдесятих роках неподалік від села. Холодним листопадом проект «Баба Єлька» їхав у цьому ж напрямку з надією знову знайти скарби. І знайшов.

 

Нашим «агентом» у Глодосах Новоукраїнського району стала директорка сільського Будинку культури Любов Григорівна Харченко. Та перед тим, як поїхати до народних співачок – її матері Євгенії Кролевець та тітки Раїси Кузьменко, ми відвідали приміщення клубу, в якому розміщена бібліотека і місцевий музей. Це велика двоповерхова будівля з розчиненими навстіж дверима. Ми дивуємося, чому їх не зачиняють. А потім розуміємо: на вулиці і в приміщенні однакова температура. Попри це працівники клубу життєрадісні і натхненні. Спілкуючись із ними, ми мимоволі забуваємо про температуру повітря – стає тепло від щирості. 

Бібліотекарка Наталя Іванівна Булига розповідає, як працюється в сільській книгозбірні, а паралельно обслуговує читачів. Бідкається: книжковий фонд не оновлювався багато років і чимало постійних читачів перечитали книги по кілька разів. Єдине, на що вистачає грошей, це передплатити пресу. Серед газет бачимо і «Нову». Радіємо і вже маємо ідею, як допомогти бібліотеці поповнити кількість книг.

Наталя Іванівна відкриває нам кімнату, в якій розташований сільський музей.

Кількасот експонатів – старовинних світлин, предмети побуту, одяг, вишиті рушники та інші цінні речі – нині просто складені в маленькій кімнатці, в якій у різні часи була бібліотека і перукарня.

Керівник музею на громадських засадах Микола Михайлович Паскар займається збереженням історії Глодос понад десять років. Він розповів, що кількість експонатів перевалила за двісті. Щоб хоч якось їх упорядкувати, він самотужки виготовив стелажі, проте вже зараз стає зрозумілим, що виставити для огляду можна буде лише частину. У кімнатці у 20 квадратних метрів не вміщаються усі глодоські скарби, тож частину з фонду Микола Михайлович зберігає удома. Разом із ним уболіває за долю «спадщини» і директорка БК Любов Харченко. З 2008 року вона разом із Миколою Паскарем проводить таку собі інформаційну кампанію серед жителів села, закликаючи їх приносити до музею речі своїх дідів-бабів, предмети старовини, документи. Селяни відгукуються – про це свідчать експонати, «класифіковані» по пакетах із надписами, на яких вказані імена та прізвища людей, які пожертвували ці речі до музею.

Ми провели там десять хвилин, а вражень набралися на місяць уперед. Ось старовинна фотографія, на якій зображені красиві і статні чоловіки, на звороті можна розібрати лише рік – 1916-й. Після публікації цієї світлини у Фейсбуці читач «Нової газети», родом із Глодос, краєзнавець Василь Коропенко поділився відомою йому інформацією. За його словами, на фото в центрі зображений писар Глодоської волості Давид Федорович Незеля. «Він мав феноменальну пам’ять, і в дитинстві я годинами слухав від нього розповіді про глодосян. На звороті фото написано: «З орденами – І. Бондаренко», –  повідомив нам пан Василь.

Ще один із експонатів – сорочка, яку вишивала Марія Іванівна Бєлоєд (1924 – 1983 рр.), до речі, мама нинішнього художнього керівника Будинку культури Миколи Бєлоєда. Її руки створили і портрет Тараса Шевченка. Микола Михайлович береже історію Марії Бєлоєд – в музеї зберігається лист молодої Марії, надісланий з Німеччини, де вона вимушено працювала як остарбайтер.

А ще серед речей ми знайшли традиційну саморобну спідницю і чорну хустку з китицями, цеглу з найдавнішої на території Кіровоградщини Покровської церкви, величезні решета, старі світлини і багато іншого цікавенного.

Інший світ Михайлівних

Директорка місцевого клубу Любов Григорівна Харченко чекає нас біля двору з хвилюванням. Із перших хвилин зустрічі напруга спадає, ми знайомимося, тиснемо руки і заходимо до хати.

А в хаті – інший світ, не той, до якого ми звикли у Кропивницькому... Низька стеля, сволоки, які нагадують хати наших бабусь, вишиті подушки і домоткані рядна, у плиті палахкотить вогонь, на стінах – фотографії пращурів і правнуків. Ми збираємося слухати глодоську пісню в сторічній хаті Євгенії Михайлівни Кролевець 1932 р. н.
Разом із нею співає її молодша на п’ять років сестра – Раїса Кузьменко. Бабусям допомагають молодші жінки Любов Харченко (донька Євгенії Михайлівни) та Марія Карповець, коріння якої на Рівненщині. (Марія Яківна живе у Глодосах уже 40 років, та ще не забула своїх рідних пісень, привезених у серці з Рівненщини, звідки вона родом. Її рівненське походження видають не лише пісні, не притаманні Кіровоградщині, а й діалект. Слухати її – одне задоволення...

Починаємо з весільних і відразу радіємо, бо відчуваємо, що хоч весільні пісні і схожі з тими, які ми вже записували в інших районах, та все ж є деякі відмінності. Також водночас схожою й відмінною є пісня «Меланка» у виконанні глодоських жінок.

Між піснями бабусі згадують свою молодість. Як завжди, цікавимося технологіями вишивки: з якої тканини, де брали нитки, як вигадували узори.

«А я вишивала знаєте як? Зараз свєт, видно! А тоді й лампи ше не було! Називали «пантелей» – бутилочка, наливали там олії, а тоді бинт такий вставляли сюди. Воно там звідтіля тяне, тут засвітю. Поставлю на печі скраю, а на лежанкі сидю вишиваю», – розповідає 81-річна Раїса Михайлівна.

«А чого його так називали – «пантелей»? – «Ну оце ж так називали, бо лампи тоді ще не було. А вже коли лампи появилися, о-о, тоді вже ми були розумні. Уже тоді поставиш лампу, засвітиш, то видно вже було».

У бабусі Жені спогади про дитинство і молодість переважно сумні – вона «неграмотна» – не ходила до школи, бо не було в чому – на всіх дітей були одні кирзові чоботи, вже десятирічною працювала в полі – носила воду косарям, а з дванадцяти років почала сапати норми. Попри неграмотність життєва стежка завела молоду Євгенію аж до столиці.

«Була я коло свиней уже робила, і мене посилають на сєльськохозайствену виставку аж у Київ. Ну я ж думала, що це ж я не сама буду їхати туди. Завезли мене кіньми у Хмельове, я заходю, дивлюся – нема нікого. Щитайте неграмотна, а чось так собі в голову взяла: язик до Києва доведе. А ті дівчата, що раньше посилали, то поверталися, бо побоялися їхати, а я таки Київ побачила», – з усмішкою і гордістю розповідає вона нам.

Любов до пісні передалася сестрам у спадок від мами – Тетяни Лунгул 1902 р.н., яка після війни лишилася одна з шістьома дітьми. Її фотографія стоїть у хаті Євгенії Михайлівни на рівні з іконами. Це красива жінка у білій хустці з тонкими губами і добрими очима. Їй практично самотужки довелося рятувати сім’ю від голоду в 46-му році.

«Ну в кого не було сім’ї, в кого батькі багатіші, а як у нас одна мати. Батька на фронті вбили, нас шестеро осталось. То мати поміняла де яка ряднинка на буряк. Де не було, шо не було – все на буряк міняли, шоб не подохли. І оце спасла нас одна мерзла картопля. Прийдемо зі школи, за відра і йдемо два кілометра хтозна-куди по картоплю. Наша сестра назбирала зерна в бутилку напополам із земльою, то п’ять год дали аж у Хабаровську. Всі геть отсиділа», – розповідає бабуся Рая. Нам важко уявити ті жахіття, які пережили бабусі. Важко усвідомити, що люди залишалися людьми після таких планетарних катастроф, створювали сім’ї, закохувалися, народжували дітей і вірили в життя. Мабуть, у цьому й сила українського народу?..

Куток села, у якому проживала сім’я Лунгулів, називався «Кухтарія». Там недалечко одна від одної стояли три хати, в яких жили багатодітні родини.

«Коло церкви недалеко там вигін, і оце як вечір, хлопці і дівчата туди сходяться. І гармошка якби тільки заграла – і землі не хватає», – згадує Раїса Михайлівна.

Танцювали польку, краков’як, карапет. Ми просили бабусь бодай словесно описати па цих танців, але літа беруть своє, і ми розуміємо, що танці – це вже глибоке минуле.

За скарб на мільйони дали 200 рублів

У Глодосах у нас була ще одна унікальна зустріч – із дружиною покійного нині Володимира Чухрія – людиною, яка у 1961 році знайшла неподалік  села легендарний скарб – прикраси та інші вироби (загалом більше двох кілограмів золота і кілограм срібла), що належали багатому знатному воїну кінця VII століття або початку VIII століття. Олена Чухрій, мабуть, всоте розповідала цю легендарну історію, яка давно мала б сприяти розвитку туристичного потенціалу села (та це вже інша тема), прославити Глодоси на весь світ.

«Це було в 1961 році, Володя закінчував десятий клас і помагав мамі на буряках. Біг додому з поля і побачив біля річки як орел спіймав ховрашка. Рятуючи ховрашка, Володимир підняв із землі камінець і, кидаючи вгору, посунувся, так потрапив ногою у невелику ямку. В тій ямці він і назбирав побрякушок… Прибіг додому (а по дорозі ще й дав бригадірові хрестик), розповів усе, а батько саме штукатурив веранду і каже йому: ти що, хочеш мене в тюрму посадити, ану віднеси де взяв. Ну він і заніс те все у підвал у решеті, заховавши біля діжки з квасниною. А тоді пішов до школи і все розказав… Згодом до нього додому приїхали з області різні експерти, але ж перед тим участковий забрав оце все і заховав у себе вдома! Визвали солдатів, вони шукали-шукали і не знайшли. А тоді те золото за допомогою металодетектора знайшли захованим у ватних штанях на горищі…

Свекруха просила, щоб оставили сережки, а їй казали: ми не маємо права…» – розповіла Олена Чухрій. 

Чи стали Чухрії багатими та знаменитими після цієї події? Скарби забрали до Києва для подальших досліджень (нині вони зберігаються в музеї коштовностей на території Києво-Печерської лаври), а Володимиру виплатили за знахідку 200 рублів (на ці гроші батько купив йому радіолу). Ще одна преференція від тодішньої радянської влади – це надана можливість вступити до Київського політехнічного інституту без іспитів.

Односельці розповідають: Володимир Чухрій ніколи не відчував себе особливим. Був «простою» людиною, і знайдений ним скарб не змінив його і жодним чином не вплинув на його життя. Працював на тракторі і на комбайні, а три роки тому раптово пішов із життя під час поїздки до Кропивницького…

Нині в селі немає жодної відмітки чи знаку, який би розповідав про глодоський скарб.

Ми не можемо стверджувати, що повністю відчули дух села, хоча й спілкувалися з багатьма жителями Глодос. Ми ще раз упевнилися у вже відомих нам речах – що сільські жителі щирі і щедрі, що вони цінують історію свого роду, готові приймати і слухати у себе в хаті зовсім не знайомих людей. А ще побачили, як гостро бракує підтримки сільським ентузіастам – дослідникам історії, працівникам культури, бібліотекарям, які невтомно працюють над збереженням сільської культури.

Ми шукали скарби і знайшли – Любов Григорівну, яка 35 років працюючи в клубі, не втомлюється витягувати на сцену бабусь, які думають, що їхня пісня нікому не потрібна.

Наталю Іванівну, яка не відмовляється працювати в холодній бібліотеці і заохочує до читання сільських жителів, вигадуючи акції і бонуси.

Миколу Михайловича, який на громадських засадах впорядковує фонди музею і вірить, що знайдеться людина, яка збудує нове окреме приміщення в центрі села, де оселиться оновлений музей історії Глодос. 

А скільки ще не знайдених скарбів в українських селах?

Натхненні пошуками, ми їдемо далі.

Фото Олександра Майорова та Майкла Ендрю

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...