ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» у Вищих і Нижчих Верещаках

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Кінець листопада – прекрасний час, щоб слухати українську пісню під особливий акомпанемент: потріскування дров у сільській хаті. У пошуках давньої пісні проект «Баба Єлька» знову вирушив до Олександрівського району. Цього разу 26 листопада ми побували у двох сусідніх селах-родичах – Вищих і Нижчих Верещаках, де познайомилися з чотирма фантастичними бабусями.

 

Місцеві розповідають, що назва села походить від прізвиська пана, який так знущався з людей, що ті аж верещали. Спочатку Нижчі і Вищі Верещаки були одним селом, згодом стали двома окремими населеними пунктами.

Починаємо із Нижчих Верещаків. Нашим агентом у цьому селі стала Лариса Савенко – директорка Будинку культури. У селі нині проживає 70 осіб, більшість із них – старожили. Згодом троє представниць цього прошарку самі пояснять нам, чому не хочуть переїжджати до дітей: «Тут народилися, тут живемо, тут і помремо».

Наші сподівання на пісню і на цікаву розмову у Нижчих Верещаках справдилися. У старенькій хаті команду зустрічають бабусі – типові і прекрасні від такої типовості. 88-річна Наталія Леонтіївна Єрковська і 84-річні Ганна Пилипівна Здихальська та Марія Гаврилівна Сіра.

Вони – давні подруги (бабуся Марія гуляла на весіллі у Ганни Пилипівни, і ми навіть бачили фото з того весілля!). Вони сприймають свої літа з іронією, а коли ми запитуємо в них про своє улюблене: як дівували, у чому ходили вбрані, чим прикрашалися у важкі часи, усміхаються і охоче згадують.

− Клуб був отутого (показує рукою). Ну хто сходився? Бідняки були, рибочка, − починає бабуся Наташа.

− Тоді були вишиті сорочки, шарахвани, пояси, намиста ціла низка сім-вісім разків. Ще й хвартухи були. Мати старається, щоб і в її дівчини було. Шарахвани сатінові шили, бо такого не було. Та що там тоді балакать, − додає Ганна Пилипівна.

− На оцьому кутку було 22 хати. Дітей було повно і всігда пєсні. На кожному углу всігда співали. Нема, вимерли, а ті повиїжджали до дітей і там повимирали, –  додає Марія Гаврилівна.

Дівування сьогоднішніх бабусь припало на повоєнні роки, а під час Другої світової Наталя Леонтіївна пережила життєву драму, про яку розповіла і нам.

Під час німецької окупації, коли у село зайшли німці, усіх жителів зігнали в одне місце, щоб зробити перепис, згодом же їх посортували, щоб відправити на роботу в Німеччину.

«Як зігнали нас отудиго при німцях… Із дітками, Господи, скільки дітей було! Півсела набилося в той двір обгорожений, обступили двір з автоматами. Виходить германець із переводчиком і кажуть: будуть комради у вас по хатах, а ви щоб з ними не общалися, а щоб помагали. Ідіть, ми будемо щитать. Перещитали і розпустили їх», − розповідає Наталя Леонтіївна.

Мама бабусі Наталі, щоб врятувати своїх дітей, вирішила заховати їх у… криниці. Знайшла на кутку старий колодязь без води і попросила невістку спустити її туди на мотузці, щоб розвідати.

«Дядина Наталка спустила матір, води там не було. А тоді мама каже: пускай мені дівчат. Танюша меншенька, а я старша. Поспускала дядина нас туди… Там то картоплі вкинуть вареної, бо що тоді такого було. Сидимо і нітелелень», − згадує бабуся Наталя. Про те, що німці вже покинули їхнє село, їм сповістили сусіди. Так мама врятувала своїх дівчат від примусового вивезення до Німеччини, а історія стала сімейною легендою.

Пам’ятають бабусі і голод 46-47-го років. Хоча й чули від батьків про ще страшніший Голодомор 33-го, «коли всі пухли», сорокові роки теж закарбувалися у пам’яті як роки зі смаком щавлю і зеленого жита.

«Я помню, от-от жито в городі. Мама жита нажнуть об драбину, а яке ж воно – ще зелене. То й які ж оладки з нього – зелені... За наше дєцтво нема шо казать. Нема шо казать. Бо я знаю пішла в школу, а вдягтися не було в шо і взуться не було в шо. А десь мати найшла піджак якийсь такий, а я той піджак наділа, а він по землі волочиться. А зошитів не було, то десь знайшли кусок бумаги і зшили», − згадує дитинство Марія Сіра.

Під час гостин у Наталії Єрковської ми записали від бабусь сім пісень, серед них і унікальну колядку, яку того ж дня почули і у Вищих Верещаках. Також зафіксували розповідь Марії Сірої про весілля у Нижчих Верещаках (відео можна подивитися на сторінці проекту у Фейсбці або на каналі в Ютубі) у супроводі «придибенцій» − таких собі приспівок, якими обмінювалися співуни – учасники весілля.

Між розмовами і співами бабуся Маша раптом повідомила нам, що їй уже треба бігти додому, бо вигорить плита (це вам не «городські» умови, де для того, щоб нагріти в квартирі, треба прикласти мінімум фізичних зусиль. Тут збереження тепла взимку – довгий ритуал). Ми прилипли до неї реп’яшками, сподіваючись побачити вишиті рушники, якими уквітчана її хата (чули про це від наших «агентів» у Верещаках).

І баба Маша повела нас до своєї хати – чи не єдиної «живої» у тому кутку села.

Ми йшли майже мовчки, намагаючись заглянути у вікна покинутих на цій вулиці хат, намагаючись уявити, як це − жити одній-однісінькій, тижнями не бачачи людей... Марія Сіра показала рукою на хату своїх свекра і свекрухи. Ось вона, через дорогу, пустує.  Ще мить і ми спустилися у двір баби Маші. Вона відчиняє грубий замок, заходимо...

Знаєте, чий портрет нас зустрів при вході? На нас дивиться Шевченко. Біля нього – пучечок калини.

А в хаті – знову музей, знову старовинні світлини і портрети, від яких тамуєш подих.

Ми скромно сідаємо скраєчку раритетного дивана (із дзеркалами на спинці) і намагаємося увібрати усе, про що нам розповідають.

На чільному місці в кімнаті − портрет батька Гаврила, який помер ще до війни, у 1940-му році, від запалення легень. На стінах вишивані картини (один із найпоширеніших мотивів – Галя й Іванко з «Несе Галя воду» –теж тут), у скриньці перед дзеркалом – клубочки ниток, з яких і з’являються ось ці шедеври.

Ще одна особливість інтер’єру – це домашні іконостаси, відокремлені «тюльою» в різних частинах кімнати.

Бабуся Маша несе нам старі фотографії. Ми дивуємося: ще якихось 70 років тому вишиванки і стрічки в косах були звичайним святковим вбранням для молодих українок. Як добре, що ця традиція знову повертається і стає сучасною.

Вищі Верещаки і Варвара Діхтяр

Хату Варвари Никонівни (1938 р.н.) у Вищих Верещаках нам показує директорка школи Людмила Попруга. Та перед тим ми побували у школі, в якій відчули, що це село має майбутнє. Відчули тепло і піклування персонально директора про кожну дитину. (Можливо, це через те, що в одному приміщенні тут і школа, і садок, а можливо, й через те, що нам насипали по полумиску гречаного супу на обід  шкільній їдальні, не запитуючи і не обговорюючи з нами це питання, ніби ми школярі).

Варвара Никонівна – це ще один скарб, яким має пишатися Олександрівський район. Вона наспівала нам майже два десятки пісень, переважну більшість з яких ми почули вперше, а також поділилася простою народною мудрістю, якою, здається, пронизане кожне її слово. 

Бабуся Варя добре пам’ятає Голодомор 46-47-го років і добре розуміє, що це була спланована, чітко організована акція, покликана винищити українців.

«Лежали за столом, ждали, що батько щось привезе з города – мати ткала ряднинки, а він їздив продавать. Зробили нам голодовку. Все позабирали, даже у печі шукали. А зерна ж було хтозна-скільки», − згадує бабуся Варя ті складні часи. Вижити сім’ї допомогла корова, проте спогади про відчуття голоду лишилися на все життя.

Попри катастрофи, які доводилося переживати кожній українській родині на початку ХХ століття, у родині Діхтярів не цуралися пісні. Мама Варвари Никонівни Параска (1899 р.н.) дуже гарно співала, від неї талант передався й доньці, пісню «Ой гаю, мій гаю» бабуся Варвара називає «маминою».

Особливого значення для нас у той день набула ще одна пісня, яку заспівала Варвара Никонівна. Вона хоч і не автентична, а скоріше, має авторське походження, та все ж звучала у день експедиції  (26 листопада, коли Верховна Рада голосувала за уведення в Україні воєнного стану) по-особливому. Ми не говорили про війну, та наші очі свідчили за нас.

Стоїть козак
на чорній кручі

Стоїть козак на чорній кручі,

В задумі буйна голова.

Внизу дівчина чорнобрива,

В неї розплетена коса (2).

Ой, куди їдеш, від’їжджаєш,

Нещасна доленько моя,

На кого мене покидаєш,

На кого русая коса? (2)

Не плач же, Галю, не журися,

Не плач же, рибонько ж моя,

За Україну нашу рідну

Ладнаю шаблю і коня (2).

Із розмови з бабусею Варею ми зробили висновок, що вона ще змалечку навчилася робити ідеально три речі: співати, вишивати і добре працювати. І все це робила із завзяттям.

«У 15 років пішла вже працювать. Зразу ходила на тік, там то воду носила, то на канавках жуки збирали. Коли була плантація буряків, то копали канавки, а потом обсипали чимсь, мабуть, дустом чи чорт його зна. А ми ж ходили жуки збирали і в канавках вимітали. А тоді було мені 16 год і я сама схотіла сапать буряки. І ше ж скіки схотілося! Усім давали по гектару буряків, а я сказала: мені давайте півтора. А бригадір каже: та ти шо,ти ше ж дитина! Куди тобі півтора гектара. А я висапала!» − розказувала бабуся Варя про себе шістнадцятирічну.

Важко в це повірити, але за рік до того Варвара Діхтяр вишила унікальний рушник, який став експонатом нашого майбутнього музею. Нам дійсно пощастило натрапити на унікальну знахідку − так званий «пісний» рушник. Його назва пов'язана з традицією не вішати пишні, яскраві рушники в період посту на ікони. Яскраві вишивані рушники замінювали «постовими»: чисто білими або вишиваними чорними нитками.

Цей рукотворний скарб Варвара Діхтяр вишила у 1953 році, а взагалі вишивати вона почала ще з третього класу.

Варвару Никонівну знають у селі як співачку весільного обряду. «Це якщо нас немає, то немає празника. Ми ще от старих ці пісні знаємо», – каже бабуся, згадуючи про численні сільські гуляння. Такий цікавий факт: у домашньому архіві директорки школи Людмили Попруги (у дівоцтві Блажко) є фото, де Варвара співає на її  весіллі (уявіть собі, на тому ж весіллі майже 20 років тому був присутній і науковий консультант проекту «Баба Єлька» Олександр Ратушняк – одногрупник Людмили Попруги).

 

Експедиція у Нижчі і Вищі Верещаки підтвердила наші здогадки: кожне село є по-своєму неповторним і цікавим, у кожному живуть щирі люди, для яких важливо зберегти власну історію, досліджувати коріння. Уперше із експедиції ми привезли не лише рушники і вишиванки, а й старовинні світлини, які стали ще одним доказом того, що споконвіку на цих землях жили українці.

 

Фото Олександра Майорова

 

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...