ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

Два найважливіших дні у твоєму житті: день, коли ти з’явився на світ, і день, коли ти зрозумів навіщо  

Марк Твен

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Село Первозванівка Кропивницького району: скарби поряд

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

На вулиці стелився легкий кучерявий туман. Морозу зовсім не було, сніг танув і розтікався струмочками. Ми в’їжджали у село Первозванівку Кропивницького району, що за 5 кілометрів від Кропивницького. Хто б міг подумати, що нас віддаляють від зустрічі із людьми-скарбами всього-на-всього двадцять хвилин.

 

Команду «Баби Єльки» зустрічає наш місцевий агент – Любов Ключнікова. Дівчина залюблена в село, народні звичаї і давні речі. Торік Люба повернулася в рідне село із Польщі, куди їздила на заробітки. Зараз вона працює головним бухгалтером у Центрі надання соціальних послуг населенню Первозванівської сільради. Вона знає місцевих із дитинства, тому погодилася знайти для нашого проекту «саме тих бабусь».

Ніна Савенко – про пісні, танці і страви

Хата Ніни Савенко єдина розташована на березі річки Інгул. Заходимо в середину – тепло, як у вусі. Крім того, що проведений газ, бабуся натопила ще й у плиті – щоб ми не замерзли. Але уявіть той запах і тепло, яке йде з духовки – то справжній релакс для нас, міських жителів.

Народилася Ніна Миколаївна у 1945 році на Завадівці (мікрорайон у Кропивницькому). Восьмикласницею перейшла до Первозванівської школи. У сім’ї було восьмеро дітей. Але їхньому народженню передувала історія кохання її батьків. Це був 1932 рік. 22-річна Марія тоді працювала на хлібозаводі. Якось приїхала вона у у Бобринецький район (тоді – Витязівський), де її випадково побачив майбутній чоловікі закохався. Попри небажання батька Марії віддавати доньку, вони все ж таки були разом.

−  У батька помирає дружина у 33 роки, залишивши на нього четверо дітей. А мама ж уже теж успіла заміж вийти. Її оддали за німого, від якого вона утікла у Витязівку. І батько приїжджає просить її руки, але згоди не отримав від батьків. Мама залишилася вдома. І от бабушка Феня домовляється з мамою, зв’язує всі її вєщі, виносить у дерезу в березі і ховає. Батько приїжджає ще раз і забирає її. Приїжджають вони у сільраду, розписуються і їдуть до батька додому. Хата брава,  побілена, чисто у дворі. Мама думає, не може такого бути, щоб тут жив одинокий чоловік. Заходить у хату, а з печі виглядає троє дітей, а одне лежить у колисці. І бабушка сидить – батькова мама Параска. А на ліжку розложений платок і всі  вєщі їхньої покійної матері зложені в тому платку. Мама заходе і нічого не понімає. Як стояла, так і сіла. Коля – два з половиною рочків – на ручки: «Мама, мама!». Мама бере того Колю – ноги трусяться, руки трусяться, мову одібрало. А баба Параска каже: «Ах ти, сукин син, чого ж ти не сказав дівчині, що в тебе дітей ціла куча?!». А він каже: «Якби я сказав, вона б в жизні за мене заміж не вийшла». Ці діти до неї туляться, цілують, обіймають.., − Ніна Миколаївна переповідає історію знайомства і одруження своїх батьків і додає, що відтоді її мама назавжди залишилася в тій хаті з батьком. Опісля в них народилося ще четверо дітей, серед яких і вона. Разом пережили тяжкі сталінські часи, воєнні роки. Та завжди мама намагалася дітям дати все.

– Не було у нас ніколи різниці – що це четверо дітей батькові, а це інші. Ми всі рідні. І маму любили всі до самої смерті. Дуже любила мама дітей, а вони − її. Така наша сім’я, – каже Ніна Миколаївна.

Бабуся Ніна теж, як і мама, обрала роботу в дитячому садку. Ще навіть не закінчила школу, як пішла працювати. Заміж вийшла у 18 років. З майбутнім чоловіком Анатолієм (1939 р.н.) познайомилася у клубі на танцях. Він був високий, бравий, і головне, не курив. З посмішкою пригадує ту весну: 13 березня відсвяткувала 18-річчя, а 20 березня її засватали. Перед очима все, як учора.

– Як мене сватали? Прийшов майбутній чоловік і дядько та й питають: «Чи не бачили ви, як коза забігла у двір? Із таким дліним хвостом?». Мама каже: «Ніякої кози у нас немає». А вони: «Та шо ви розказуєте, ми ведемо осьо стрільця і бачимо попереду біжить коза і забігла до вас у двір». А мама: «Ідіть дивіться, може і є така коза». А нас же в хаті багато. У нашого Омелька невеличка сімейка. І щитай хата вже була нова, велика комната, там стояли столи. І оце мене засватали, а на другий день з усим приданим мене забрали, − розповідає Ніна Миколаївна.

Розпитуємо господиню про весілля: в чому була одягнена, яких пісень співали, чим пригощали гостей.

– Ми женилися 1963 року у червні. Спершу засватали, а тоді ми пішли подавать заяву. Ікону треба було нести, а мій чоловік – секретар комсомольської організації. Він возив полковника Аніскевича, вся пожарна часть і міліція в нас на весіллі були. І шо ми робимо?! У великий букет квітів ховаємо маленьку іконку. І так ми йшли пішки із Завадовки у Первозвановку. Іду я у капроновому платі позиченому, таке красіве, біле і жовті цвіти, свекруха взяла вінок у розстрочку… Значить, ведуть нас із Завадовки, аж тут весілля зустрічають всі мої діти із батьками з садіка. Діти мене як обхватили… Отак іду з дітьми, душ 30 і як квочка з курчатами заходжу в двір. А заді – шафер, шаферша, жиніх. Музика була духова. Цілий воєнний оркестр. На столі були тюфтєлі, катлєти, сирок уже був плавлений, риба жарена, колбаса, − пригадує Ніна Миколаївна.

Бабуся Ніна все життя була активною і життєрадісною, в центрі подій у селі, організувала народний колектив «Приінгульські голоси», виступала. Знає обряд поховання, який, каже, завжди має починатися із молитви і колива. Одинадцять років очолювала місцеву ветеранську організацію, у якої під крилом колись було чотириста ветеранів. Кожного навідувала, спілкувалася, знає його життєву історію з народження. Місцеві розповідають, що на Ніну Миколаївну не казали і досі не кажуть  «бабуся Ніна», для них вона завжди Ніна Миколаївна. У селі її завжди поважали, як і сьогодні. І люблять. Уявіть собі, у неї 26 похресників, яких хрестили вночі вдома у священика, щоб ніхто не бачив, бо чоловік працював секретарем комсомольської організації.

Минулого року жінка пережила операцію на очах. При розмові з нами кілька разів повторює, що погано бачить, особливо, коли показувала нам фотографії ще її мами і бабусь, свекрухи, сестер. Або ж як діставала бабусину скатертину кінця 19 століття. Каже, що бабуня Феня (1888 р.н.) вишивала її без канви, при свічці.

З уст Ніни Миколаївни ми записали майже п'ятнадцять пісень, які їй колись наспівувала бабуся Феня та батько Микола і його сестра Любов, які любили співати.

І наспівує нам пісні «Із-за гори кам’яної», «Ой ти Марику, кучерявий Марку» і навіть колискову «Люлі-люлі», яку колись співала їй бабуся Феня і мама.

 

«Ой люлі, люлі,

Бігали козулі.

Перша скочила на пліт,

Обчухрала геть живіт.

Друга скочила на мостик,

Її песик «хап» за хвостик.

А дитинка буде спать,

Мама буде колихать.

Люлі, люлі, спи, малятко,

Люлі, люлі, спи, дитятко».

А ще запитуємо і про танці, бо цікаво ж. І бабуся встає з дивану і давай показувати нам майстер-класи: падеспанець, польку на два боки, яблучко, краков’як, вальс бастон.

 

Бібліотека

Первозванівська сільська бібліотека – одна із кращих сільських бібліотек, які ми бачили за період наших експедицій. Тут безліч книг, міні-музеї від учасників АТО, читачів. Нас гостинно зустрічає її завідуюча Ольга Ключнікова, яка одразу показує скарби, що тут зберігають.

Один із них – рушник-оберіг Первозванівського краю (на першому фото). Його розробляла Люба (наш агент), зобразивши  символічне дерево життя. Вишивали рушник учасниці жіночого клубу «Лебідонька» у 2008 році.

– У нас в селі навіть легенда ходила про уповноваженого Векслера (один із людей на фото 1932 року внизу). Ніхто не знає, де він подівся потім. Але усі старожили, які залишилися після Голодомору 1933-го живими, пам’ятають, як він казав: «Ми дорослі, а дітей нам треба рятувать». І саме він був у нас організатором дитячого садка – ясел. У кого були корови, всі давали по стакану молока, щоб підтримати дітей. І де він потім дівся, невідомо… Моя мама казала, що в селі всі пам’ятають «векслерські пряники», приготовлені із житнього борошна і лободи. Ці пряники теж видавали дітям у яслах.., – ділиться Ольга Ключнікова.

Серед скарбів, які також зберігаються в бібліотеці  – домоткані ряднинки, які застеляють на лавки для занять з народознавства, 4-метровий рушник, подарований торік із Західної України жителькою села Людмили Арсон.

 

Баба Катерина і дід Григорій

Катерина Микитівна (1938 р.н., записана 1940 р.н. ) та Григорій Васильович Бут-Гусаїм запрошують нас до своєї хати, помітивши, як ми зайшли у двір. Розповідають про  тяжке дитинство (Григорія Васильовича виховувала одна мати, а Катерина Микитівна ще малою залишилася сиротою), намагаючись згадати бодай промінчик світла чи радості...

– Я вам хочу сказати, діти, мені дуже важко своє дєцтво згадувати. Я із сирітської сім’ї. Моя баба дуже рано померла, мати сиротою осталась. У 16 год заміж вийшла. Дев’ятеро дітей мала до 45 год. А в 45 год моєї матері не стало. А перегодя і батька. Двоє дітей у нас померло, а семеро осталось. І так ми із старшою сестрою усі жили. Таке було наше дєцтво… Учить − не вчилися. Те, шо зловила у вітрі, – те і зловила. Я вчилася вишивать, прати, ткати. Я всю роботу знала.., –  каже  Катерина Микитівни.

Сімейне життя почалося так – побачилися, сподобалися одне одному, засваталися, почали жити разом і подали заяву на розпис. Як виявилося, обоє з Рівненської області, та життя занесло обох в одне село – Первозванівку.

− Я була дівка непогана, а він парубок. Хлопців багато було, а він якраз по моєму росту. Познайомилися у Попівкі в колгоспі, де я працювала дояркою. Ми подали заяву, а розписалися через три місяці. Тоді переїхали сюди із Попівки. Хатинку взяли із соломи і почали строїтися. Отак і прижилися. Двоє дітей, четверо онуків у нас. Отака наша жизнь, – каже господиня.

Після розмов про минуле бабуся Катерина запрошує нас подивитися свої вишивки.

І тоді дістає бабуся Катерина гребінку, якою ткали льон і пригадує, як те все було.

– Льон росте. Ми його полемо, щоб бур’яна не було. Тоді він одцвів і уже під осінь як попіл на колір зробився. Ми його рвемо, тоді беремо такі, називалися, прачі дерев’яні. І цей льон ложемо і обиваємо головочки, щоб семена осипалися. Тепер ми той льон мочимо у ставках. А тоді витягаємо, і він сохне, – розповідає бабуня.

Гребінка ця батьківська, тоді нею сестра користувалася, а потім Катерина Микитівна забрала собі. І вже, як ми збиралися їхати, бабуся подарувала нам гребінку для майбутнього музею.

Поверталися із зимової експедиції Первозванівкою натхненні знайомством із людьми, які бережуть традиції. І ще ми намріяли, що, як буде тепло, повернемося сюди неодмінно, адже знаємо, тут ще є скарби.

Фото Майкла Ендрюса
та Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...