ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися 

 

Любомир Гузар

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» в Рівному

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

В останній день зими ми вперше побували у селі Рівному, що в Новоукраїнському районі. Тут записали більше півтора десятка народних пісень, поспілкувалися з хранителькою історії 90-річною бабусею Ніною і навчилися танцювати традиційні українські танці.

 

Розраду шукають
в «Розраді»

Цього разу проект «Баба Єлька» відвідав учасниць гурту «Розрада», який виник у Рівному десять років тому. Наймолодшій учасниці гурту – 67 років, найстаршій – 80. Саме у квартирі 80-річної Жанни Мисеври ми й зібралися, щоб слухати українську пісню.

«Нам жонаті не треба були, замужні тоже. Ми одиноких збирали, хто самі в хаті, в чотирьох стінах, або чоловіка поховало, або жінку поховало. Надрукували запрошення, рознесли. Перший раз зібралися в Будинку культури 10 грудня. Людей прийшло багато перший раз, а пізніше у нас залишилися активісти, які без пісні жить не можуть», − починає розповідати історію створення гурту Ніна Яківна Лубенець, наш «агент» у Рівному.

Нині бабусі (важко назвати їх бабусями, хоча вони й мають онуків та правнуків, такі вони завзяті й енергійні) збираються у місцевому Будинку ветеранів − тут співають, тут танцюють, чаюють і підтримують одна одну порадою. Ми просимо їх заспівати і відразу поринаємо в красу і оригінальність народної пісні.

 

По синім морі
пливуть рибалки

По синім морі пливуть рибалки,

За ними бистрая вода,

Ой там дівчина водицю брала,

Сама чорнява й молода (2).

 

В моїм садочку виросли айстри,

Все їх сади та й полива,

Ой, надоїли ті ухажори,

То їх люби, то забувай (2).

 

Вхажорів  много, люблю одного,

Тільки не знаю, з ким судьба,

Кого не люблю − стоїть в порозі,

Кого люблю − того нема (2).

Жанна Антонівна Мисевра вирізняється своєю природною інтелігентністю і мовленням – ідеальним, українським літературним. Дізнаємося, що вона майже сорок років пропрацювала вчителем рідної мови та літератури, чимало її вихованців теж стали вчителями мови.

Батько Жанни Антонівни загинув на фронті у перший день війни. Рідного батька Жанні замінив вітчим, який любив її мов рідну.

Про свого Івана Жанна Антонівна і досі розповідає з особливою ніжністю. «Ми не прожили з ним, а проспівали», − каже вона про свого чоловіка. Ми роздивляємося фотографії зі старого альбому і добре розуміємо пані Жанну – її чоловік був справжнім красенем, а вона – ну просто актриса з екрана телевізора чи глянцевого журналу!

Жанна Антонівна працювала зі своїм чоловіком в одній школі – він учителем музики, вона – української мови. Їй довелося пережити чимало горя, поховавши чоловіка, втратила доньку. Безвісти пропав син. Але сили жити додали онуки і правнуки, яких вона виховувала і про яких вона розповідає з невичерпною любов’ю.

Розраду вона знайшла і в «Розраді» − її колеги і подруги, а також народна пісня допомагають впоратися з сумом. А ще пані Жанна любить вишивати. Про українськість цієї жінки свідчить і шана, яку вона віддає Тарасу Шевченку – його портрет та обкладинки до поеми «Катерина», «Кобзаря», «Заповіту» Жанна Антонівна вишила власноруч. Також у хаті цієї жінки зберігається 103-річний рушник, вишитий її бабусею – Марією Бірюк, саме вона навчила Жанну співати. «Я часто приїжджала до бабусі і дідуся на канікули, ми спали надворі, слухали солов’їв і чули, як із кількох кінців села до нас долинав спів дівчат…» − згадує бабуся Жанна.

Кожна з жінок має що розповісти. Ось усміхнена  і голосиста Віра Луценко.

«Батько мій був воєнний, на войні ногу потіряв. Горбань Володимир Дмитрович, 1907 року народження. Нас було одинацять душ. Дуже велика, але музикальна сім’я, співуча. Мама − Анна Дмирівна − на балалайці... Тато на бубні. Та й ми з ними. Самоучки ми були. Тоді хто ж буде вчить? Тоді ні радіва, ні свєту не було. Я заміж виходила, ще свєту не було, в 66-му році», − розповідає вона про свою молодість. Вона народилася у 1949 році селі Диминому неподалік від Рівного, в яке згодом вийшла заміж.

А ось ще одна красуня співачка – Галина Дмитрівна Середня. Вона теж згадує, як без пісні не минало жодного дня в селі. «Пилип Йосипович, Отрошко Векла, Кузьма Найда, це старі люди, а я їх помню. Доходять до криниці і як стануть співать. Що вже мій батько як откриє двері та як крикне: «Та зайдете ви чи нє?». У нас хата геть валялася, батько поїхав на цілину, заробив, приїхав і помер у 36 років. Мама (Папака Ольга Микитівна 1924 р.н.) лишилася сама з чотирма дівчатами. Те время дуже важко було, дуже страшно вспоминать. Дуже важко було, але ми співали».

Сестри Галини Дмитрівни згодом виросли і стали успішними співачками – Людмила співала у «Ятрані», Надія співає у творчому колективі у Новій Празі.

Від бабусь ми почули багато чого цікавого. Про «коробошні» туфлі – такі, що витягають із коробки лише з важливої нагоди, наприклад, коли йдеш до церкви, про травичку «мильце», якою мили молоді дівчата свої розкішні коси, про відьом… Наприклад, до знахарки Анни Тимофіївни Омельченко знімати вроки приїздив космонавт із самої Москви!

«До неї і генерали приїжджали. На нитки якось викачували. Вона могла тільки хороше робить, а погане не могла. «Гуски» відробляла, жінкам помагала. І все время казала: мені треба в Казахстан поїхати. Видно їй таке намічено – комусь там передати. Але в те время де такі гроші… І прожила 87 років, а вмерла вона дуже швидко. Казали на неї ми «бабунька». А ще жила в нас відьма Цибульова Паранька, так вона і вмирала, поки дірку над нею не пробили, то вона не могла й вмерти. В стелі, прямо лізли на горіще і пробивала. Вона тільки вред робила людям. У космос душа полетіла», − згадує Марія Миколаївна Бовшик.

Рівне – велике, колись багате село, у радянські часи тут діяли чотири великі колгоспи, при кожному був дитячий садок, клуб, хор, духовий оркестр. Важливу роль в історії села відіграла школа-інтернат для сиріт і напівсиріт. Кілька бабусь із гурту «Розрада» були вихованцями цієї школи. Ті часи вони згадують із вдячністю до своїх вихователів і вчителів. Кажуть, що інтернат був їхнім другим домом, де вони відчували справжнє піклування.

У шістдесятих роках у Рівному почали електрифікацію. Тому вечорами молодь збиралася співати там, де вже було світло.  «Це ж мій папка свєт у нашому селі проводив». Коли 68-річна Галина Василівна Приходько сказала цю фразу, ми навіть не думали, що через півгодини будемо сидіти в її манюній хатинці і передивлятися старі світлини. Це вже традиційний ритуал для нашої команди − через фотографії намагатися зрозуміти, яким було життя в цьому селі, в цій сім"ї півстоліття (чи й навіть більше) тому.  Мить! І серед світлин ось ця – «Це ж мій папка свєт у нашому селі проводив».

«Мама ходила
по лісу по бур’ян.
Той, що їсти»

Та найбільше потрясіння під час відвідин Рівного ми відчули під час розмови з мамою Галини Василівни – 90-річною Ніною Василівною Слущенко (до речі, передплатницею «НГ»!). Вона радо зустріла нас – напередодні донька попередила, що «будуть журналісти». Бабуся була готова розмовляти на будь-які теми, та нас цікавило найстрашніше, що переживали українці на початку ХХ століття – роки Голодомору 1932-33-го. Її слова про те, що вона все життя була голодною, і досі ніби звучать у вухах. А очі… Це було одне з наших найбільших духовних потрясінь за весь час експедиції (відеосповідь Ніни Слущенко можна побачити і послухати на сторінці проекту «Баба Єлька» у Фейсбуці).

Ми подаємо її монолог без авторських втручань і пояснень. Просто уявіть на мить, що пережила ця людина і з якими емоціями вона чекає кожну весну.

«Я була мала, сиділа на лежанці, а вони заходять утрьох, три мужика і це ж дивляться. А в нас у хаті тільки піч, лежанка і полик такий – це кровать називається. І одне рядно печі, а на лежанкі ряднинка. На печі мама висипала відер троє проса, а на лежанкі піввідра квасолі. Піч застеляна рядном і ми спимо малі на печі, а старший брат 1919 года він був, спав на лежанкі, щоб не видно було, що там квасоля. А де хто зумів, то копав яму і засипав зерно, щоб не забрали, і ховав так, бур’яном накривав. А в нас не було шо й ховать уже, нас було п’ятеро малих, а батько такий був, не дуже держався дому. То мама на роботу ж  ходила, бо виганяли на роботу, в колгосп. А ми ж на печі сидимо собі.

Це зимою. А весною вже травичка тільки начинала рости, то мама ходила аж до лісу по бур’ян, той що їсти. Бур’ян такий високий ріс і товстий. Ну воно було солодке, ну таке, що можна було їсти. То мама ходила до лісу 8 кілометрів чи десять, до лісу, щоб нарвать теї трави, вона така висока. І це я так заповнила, що мама прийшла в’язку принесла того буряну і кинула отак серед хати. А ми хто з печі, хто з куда на той бурян і той до себе тягне, той до себе тягне, щоб товщу стебелину взять. Отаке було ,поки сніг зійшов, то оце ми таким питалися. А тоді вже мама постоянно на роботі,а ми каждий день на печі. А потом вже ж начали виходить надвір, тепло було, вже ми вилазили, як мишенята надвір. А їсти ж нема нічого. А тоді начало листя рости. В нас був вишневий садок, і ми листя рвали з вишень і їли. У сіль умовчали. Трошки було сольки. Нарвем листя та й у соль. І сніданок це такий був. Так що було оце ж таке.

Мама каждий день на роботі, каждий день на роботі. А ми тоді… Начав, слава Богу, рости шпориш, травичка оце така. То ми оце паслися, як телята. Ой, як же ми, стіки ми переголодували. Та по три дні ріски в роті не було, якоїсь бур’янини чи ото таке. Та оце ж тільки началася весна, брат ходив по степу, по свіжі оранкі і собирав коріння красного горошку, а в нього коріння таке як картоплинки, називали «котячі яйця». Та він нашукає цілий карман і тоді нам же ж роздає, меншим. І їх ото розчищать, і воно таке на вкус як квасолина, як сира квасоля. Так і вижили, то сим, то тим паслися і вижили…».

Попри трагедію, свідком і учасником якої довелося бути Ніні Василівні, вона називає себе щасливою людиною. І щастя її – у дітях та онуках. Знаючи, що її донька Галина навчилася співати саме від неї, ми просимо бабусю Ніну заспівати нам. І вона починає співати, і знову ми розуміємо, що натрапили на скарб, адже таку пісню ми почули вперше за час роботи в проекті «Баба Єлька».

 

Ой синочку мій

Ой си, ой синочку мій,

Дити, дитино моя,

Ой покинь, покинь,

Горілочку пити,

Бо й про, бо й  проп’єш коня (2)

 

Ой ма, ой  мамо моя,

Не по, не покину я,

Ой не покину,

 Горілочку пити,

 Бо ж со, бо ж солодкая (2).

Ой си, ой синочку мій,

Дити, дитино моя,

Ой покинь, покинь,

Дівчину любити,

Бо й зве, бо й зведе з ума (2)

 

Ой ма, ой мамо моя,

Не по, не покину я,

Ой не покину,

Дівчину любити,

Бо й ха, бо й харошая (2)

 

З хати, де живе бабуся Ніна зі своєю донькою Галиною Приходько, ми виходили з тремтячими руками, коліньми і душею. Здається, що саме тут, у цій низенькі, й тепленькій, охайній хатиночці живуть справжні українські Мадонни, які знають ціну життю до кожної хвилини, які, розповівши історію життя, мимоволі, самі того не підозрюючи, здатні стати вчителем, психотерапевтом, психологом…

Можна підбирати будь-які слова, але важко знайти найвлучніше. Це треба відчути. І ми це знову відчули.

Фото
Олександра Майорова

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...