ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

Два найважливіших дні у твоєму житті: день, коли ти з’явився на світ, і день, коли ти зрозумів навіщо  

Марк Твен

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція на репетицію

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Наприкінці березня шлях «єльчан» проліг на південний схід області. Дорогою нас посипає снігом із сорока лопат, що запізнився на кілька днів. У розмовах проскакують фрази, що видають хвилювання щодо результату відвідин – все ж таки їдемо до міста металургів і залізничників, до Долинської.

 

Зустрічає нас на порозі місцевого культурно-дозвіллєвого центру Володимир Яремчук, керівник фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина», учасники якого сьогодні познайомлять із піснями.

Спеціально до нашої зустрічі жіночки вбираються у традиційну українську святкову одіж. Поки триває переодягання, ми у фойє розглядаємо розкладені вишивані рушники та сорочки. Частина із них – із колекції пана Володимира. Найдавніша із показаних нам – родом із 1911 року із Благовіщенського району. 

Володимир Петрович розташовує своїх підопічних на сцені. Усі вбрані в красиві сорочки, гарні і світлі, трішки напружуються після появи відеокамери. Як з’ясується, майже всі сорочки учасників ансамблю вишила їхня колежанка по колективу Ольга Відоменко, знана за свою майстерність у районі і далеко за його межами.

Знайомимося. З’ясовується, що географія народження учасників колективу дуже строката – різні райони області та навіть країни. Найстарша співачка, солістка Таміла Мунтян, народилася у Помічній 1937 року.

Веснянка, русальніпісні й свіччиневесілля

Слухаємо першу пісню. Звучить «Із-за гір, з-за гір». Далі – улюблена пісня батька Володимира Яремчука «Не ходи, улане», записана у його рідному селі Вільховому Благовіщенського району. Слухаємо пісня за піснею, вимогливий до своїх дівчат, Володимир Яремчук весь час диригує, підказує, поправляє і жартома прикрикує на них, вимагаючи якнайкращого звучання. У нас з’являється відчуття, що ми потрапили на репетицію.

71-річний пан Володимир – тема окремої публікації. Народився у Вільховому Благовіщенського району. За його словами, він «за фахом – вчитель хімії й біології, за родом занять – дрібненький чиновник, за покликанням – трішки поет, трішки фольклорист, трішки етнограф». Крім поетичних збірок видав дві дослідницькі праці: «Календарна обрядовість українців» та «Трудові обряди українців». За словом «трішки» ховаються справжня інтелігентність, глибокі знання і щира любов до рідної землі й нації.  

За кілька пісень чуємо ту, що привертає особливу увагу учасників експедиції. Таміла Мунтян її записала від своєї мами 1910 року народження.

 

Ой орав же мій миленький

Од льоду до льоду,

Та й виорав мій миленький,

Город на квасолю. (2)

 

Посадила квасоленьку

Та й піду додому,

Заглянула у шиночок,

А милий з кумою. (2)

«Чи це ж тобі, кума моя,

Нема дома діла,

Що ти з моїм чоловіком,

В шиночку засіла?» (2)

 

Ой прийшла ж я додомоньку,

В мене в печі дрова,

Сюди-туди повернулась –

Вечеря готова. (2)

 

Наварила борщу й каші

Та й поклала ложки,

Сама сіла вечеряти,

Поплакала трошки. (2)

 

Був у мене чоловік,

Я ж його кохала,

Тепер лишилась сама,

Кума його забрала. (2)

 

Долинська експедиція запам’ятається нам і тим, що за весь час пошуків тут ми уперше почули русальні пісні. Їх ще в дитинстві запам’ятав, а згодом і записав Володимир Яремчук. Ось одна із двох.

 

 

 

Веду русалку

 

До третього броду,

 

Ой ранесенько до третього броду.

 

 

 

Пущу русалку

 

Із заду на воду,

 

Ой ранесенько із заду на воду.

 

 

 

Пливи, русалко,

 

Аж до свого роду,

 

Ой ранесенько, аж до свого роду.

 

 

 

А там батенько

 

На мене чекає,

 

Ой ранесенько, на мене чекає.

 

 

 

А там матенька

 

Рушнички ладнає,

 

Ой ранесенько, рушнички ладнає.

 

 

Під час експедиції досить рідко трапляються веснянки, тож нас потішила заспівана пісня цього жанру «Ой ти жайворонко», записана тим же паном Володимиром у Вільховому. Ці чотири пісні і поповнили скарбничку «Баби Єльки». А ще те, чого нам ще не траплялося – реконструкція прадавнього язичницького обряду. У деяких регіонах України ще в 30-их роках «женили каганця», а в Долинській нам показали «весілля свічки». Цей обряд присвячений осінньому сонцю, яке перестає давати стільки тепла і світла, як улітку.

– Із 14 по 25 вересня відзначали ця свято, коли закінчувалася «вулиця», тобто люди переходили на гуляння в хату, на вечорниці, – пояснює Володимир Петрович. – І вони починалися із весілля свічки. Її як осколок тепла видавали заміж, як де: у більшості територій України – за комина, як осередок тепла, десь – за макогона, як символ достатку. У нашій місцевості – за дідуха, який символізує і сонце, і літо, й достаток. Отож вони в парі мали перезимувати в добрі й теплі і дочекатися нової весни. 

Страшніше війни

Ще один напрямок пошуків «Баби Єльки» – свідчення про Голодомор. Цього разу ми почули два яскравих і моторошних перекази. 

Про Голодомор Таміла Мунтян знає з розповідей дідуся, бабусі й мами, що жили в селі Помічна Добровеличківського району. 

– Дідусь розповідав, як були репресії, як розкуркулювали українців. Приїхали туди не комуністи, а якісь чекісти. Дуже злі, сильно знущалися з людей. Розстріляли у селі ікони, рушники з них забирали собі у кармани. Убили батюшку із церкви. Усіх зганяли в, як казали тоді, «соз»… А після чекістів з’явилися комуністи. Казали, що хто вступить у «соз» і партію, у тих буде все добре. Прізвище діда було Ткаченко, його сім’я займалася ткацтвом. Сіяли коноплі й льон, мали верстати, були воли, плуги. Комуністи називали їх «кулаками»...       

У 1932 році була спека, але ж урожай люди зібрали. У погребах і картопля була, і соленина у діжках, і борошно мали, і зерно було. Тож 33-ій пережили б, та коли прийшли комуністи – забрали все. Ходили ці чекісти, навіть із шпичками такими – штрикали, перевіряли. Тому, хто вступив у партію, а мій дід вступив, було легше. А хто не хотів у партію, українці, які були проти ворога… Казали люди про них: зранку встали, а їхня хата порожня. Їх полуторками на Помічну, на потяг – на Північ або Казахстан. А дід же у партії, залишили йому корову, правда, та вже здихала. Він її забив, обдер, пошили дітям чуні, а м’ясо засолили у бочці. Залишили їм і півмішка сушених вишень. А ще в колгоспі баланду давали тим, хто був у партії. Дід мусив іти в партію заради дітей… Не пішов би – не було б і мене.

А ті, у кого все забрали… Бабуся мені розказувала й плакала: прилізе до хати і просить «води-и-ички!». Не дай Бог вийти і дати води! Заберуть і в тебе все, хоч ти й комуніст. Півсела людей таких вимерло. Підводами збирали мертвих, навіть тих, хто ще дихав. І везли в глибоку балку біля великого ставка. Скидали туди. Прикидали земелькою трішки, і все. Не ховали. Прийшла весна 34-го року, сніг такий пішов, аж по димар хату засипало. Зійшов сніг, водою трупи змивало у ставок. Баба казала, що збирали ті кістки і ховали, і щоб не бачили комуністи… Із села нікого, крім комуністів, не випускали.

Чим же засівати навесні? У колгоспі чекісти собі трохи оставили. Але ж! Із Росії вагони людей, сім’ями – ворюги, бандюги, п’яниці – всіх звезли і заселили у пусті хати. Чого наша Україна така обрусена? Бо Сталін всіх перемішав. Мама казала: ми на полі жнемо, а вони, руські, виспівують «Дроля мой, Дроля ласковой!» – гуляють. І їх не заставляють робить.     

Володимир Яремчук переказав спогади про Голодомор своєї мами Ганни Дубенчук. 

– Їй було вісімнадцять у 32-му році. Вона була останньою з усіх дітей в сім’ї, жила з мамою. Коли побачили, що заходить ось така біда – нібито спочатку недорід, хоч насправді було не так – мама вирішила тікати з України. Із групою молоді із Вільхового добралася до Харкова, а далі вже сама, крім неї, нікому не вдалося вирватися, дісталася Коломни. Із її розповіді я знаю, що заслони на кордонах нашим людям були. Детально вона не розповідала, як вдалося перейти кордон, але про заслони казала. Тож мене ніхто не переконає в тому, що неправда те, що не випускали з України.

Володимир Петрович згадує момент із дитинства, який його глибоко вразив.

– У нашій хаті завжди збиралися компанії. Люди говорили геть про все – як за столом. Я дивувався: спокійно говорять про війну (а для мене ж, школяра, піонера війна – це ой!), спокійно говорять про смерть близьких і навіть власних дітей (звісно, із сумом) – час стер оце все. А коли раптом хтось згадує 32-33-ій, за столом западає настільки гнітюча моторошна й глибока тиша, нерухомість, заціпенілість, що навіть мене малого воно вразило! Секунд тридцять триває оце таке щось глухе, а тоді хтось тихо-тихо з опущеною головою каже «Давайте про це не будемо»… І тоді я зрозумів, що то було щось набагато страшніше, ніж навіть війна.

1994 рік, ми з мамою стоїмо під грушею, щойно копали картоплю. І вона щось згадала й каже: «Поперед нас у хаті вся сім’я вимерла, і позад нас через хату, і через дорогу»… А я ж до неї: «Мамо, то що, виходить, що більше ніж у війну людей померло?» «Ну так, а ти що, не знав?» І раптом спохопилася – «Ну не знав, тепер знаєш. Але для себе знай, а іншим не розказуй!» Це 1994 рік, наскільки їм вбили в голову, що про це не можна розповідати!

У Коломні вона перебула осінь і зиму, а на весну вона розуміє, що треба повертатися додому, мама там сама, якій було за шістдесят. Настав травень 33-го. Через дорогу від нас помирала остання із сім’ї жінка, лежала геть опухла на весняному сонечку на подвір’ї. І співала «То не ветер ветку клонит, не дубравушка шумит. То мое сердечко стонет, как осенний лист дрожит». Мама за життя мені про цю історію розповідала разів тридцять. І що найстрашніше… 1997 рік, вона доживає останні дні – три дні до її кончини. Часом втрачає розсудок… І о третій годині ночі я чую молодий і дужий мамин голос, що співає «То не ветер ветку клонит, не дубравушка шумит»… Настільки жінка була вражена, що вже у передсмертному маренні до неї прийшла та картина.

«Нова газета» і «Баба Єлька» щиро вдячні фольклорно-етнографічному ансамблю «Калина» за теплу і пізнавальну зустріч, за щиру любов до своєї землі і пісні, яку бережуть для прийдешніх поколінь. 

Крім вже згаданих учасників, ансамбль «Калина» того дня представляли  Галина Мазуренко, Людмила Білоконь, Лідія Мороз, Ольга Рижикова, Євдокія Шевченко, Альбіна Щупка, Любов Бахтіна, Любов Лісова, Любов Куліш та Анатолій Гомінюк.  

Фото Майкла Ендрюса

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...