ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • НОВИЙ МОВНИЙ ЗАКОН ПРИЙНЯТО

    Верховна Рада України 25 квітня ухвалила законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Законопроект підтримали 278 депутатів

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

Два найважливіших дні у твоєму житті: день, коли ти з’явився на світ, і день, коли ти зрозумів навіщо  

Марк Твен

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція у Злинку. Три Ганни і Марія

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Шлях першої травневої експедиції проекту «Баба Єлька» проліг до Злинки Маловисківського району. Всі села, відвідані нами, – особливі. Однак Злинка дещо особливіша від решти: мова, яку місцеві гордо називають не російською, не суржиком, а «злинською», традиції і згуртованість громади. Значною мірою, вочевидь, це пояснюється походженням предків багатьох нинішніх злинчан, які були переселенцями-росіянами, гнаними старообрядцями.

 

У гості до свого рідного села нас запросила вчитель початкових класів, фанат свого краю і його історії Ольга Голованова (на фото). Всі зібрані нею історії і матеріали про рідне село вона упорядкувала і 2014 року видала книгу «Злинка: від витоків до сьогодення», над якою працювала чотири роки.

Перша зупинка експедиції – хата Ганни Гури 1943 року народження. Перше знайомство – із хазяйкою і її весільним фото. На ньому – дуже красива пара молодят. Молода у скромному не білому вбранні, але із розкішним вінком.

– У калгоспі буряк сапали, до свиней, телят хадили. А де ж більше? – із чітким звуком «а» замість ненаголошеного «о» розповідає Ганна Афанасіївна про те, як працювала. – Наробилися, ох…

У місцевому співочому колективі її називали «закапьорщиком».

– Вони без мене нічого не могли дєлать, – жартує пані Ганна.

– Закапьорщик – це організатор, лідер, – пояснює Катерина Маслова, багаторічний художній керівник згаданого хору, ще один агент проекту в селі. – Була у нас вона горова, перший голос.

Катерина Максимівна, яка народилася у Надлаці Новоархангельського району, із заміжжям переїхала до Злинки у 1972 році. За фахом – хореограф. Викладала танці у школі, у Будинку культури, створила кілька колективів.        

Нам розповідають, як кімнати в хатах називалися в давнину й досі називаються у Злинці. «Пєрєдня» – велика кімната, що не опалювалася, тобто «холодна». «Хатьонка» – невелика кімната напроти «холодної», де було найтепліше. У середній між ними кімнаті, де ми й розташувалися для розмови, помічаємо залишки печі. Прибрали її задля розширення простору. Однак у літній кухні піч є, і вона робоча, каже господиня. Та пекти в ній – не пече, користуючись легшою в обслуговуванні електричною. А старий рогач досі стоїть біля печі як вартовий.  

Ганна Афанасіївна заводить довгу і надзвичайно красиву та сумну пісню «Осінь моя долгая».

 

Осінь моя долгая, да гей,

Осінь моя ж долгая,

Ночка тьомная била.

З ким я ж буду цю ніч спать, да гей,

З ким я буду ж цю ніч спать,

Цю вечерю вечерять.

Повечеряю сама, да гей,

Повечеряю сама,

Поки милого нема.

А мій милий на Дону, да гей,

А мій милий на Дону,

Я до нього полину.

Кругом Дону обійшла, да гей,

Кругом Дону обійшла,

Миленького не знайшла.

Тільки знайшла билину, да гей,

Тільки знайшла билину,

Миленького могилу.

До могили припала, да гей,

До могили припала,

Горько плакать начала.

З ким ти мила сюди йшла, да гей,

З ким ти мила сюди йшла,

Що ти мене тут знайшла?

А чи з вітром, чи з дождьом, да гей,

А чи з вітром, чи з дождьом,

Чи з хорошим молодцом?

Я й не з вітром, не з дождьом,

Я й не з вітром, не з дождьом,

А все з горем та з плачом.

 

– Старі люди співали, а я ж на вус мотала, – пояснює виконавиця, звідки вона її взяла, і без перерви затягує нову пісню. І знову вона нас вражає.

 

Тихо, тихо на вулиці буде,

Як мій милий з дороги прибуде,

Як мій милий з дороги прибуде.

Здоров, мила, здоров, чорнобрива!

Чия в тебе на руках дитина,

Чия в тебе на руках дитина?

Була в мене циганочка Дуня,

Вона в мене дитину забула…

 

Учасниця експедиції, співачка Світлана Буланова зауважує: цю пісню вона добре знає як місцеву, але виконує її з дещо іншим текстом. На її думку, це підтверджує, що ця пісня родом саме із Маловисківщини.  

Ганна Гура виконує ще три пісні, і розмова звертає на тему весілля. 

– Тоді ж у церкві вінчалися, із церкви дівчати йшли, співаючи всю дорогу, – згадує Ганна і заспівує «Ой котилось яблучко з Миргорода..». А потім – пісню до свата й свекрухи. Наступною вона заспівує «Ненько моя, чом ти мене бариш». Ми сидимо вражені, ніби зачаровані…

Згадали й про маланкування.

– Ми ж малими були. А отам у Касянів були ж бані, над вулицею построєні. Ну куди ж нам, зимою на вулиці холодно, не поспіваєш. Баба Касянка, їй було 90 год, нас навчила, і ми ото в баню – кричим! Отак ми й надресирувалися Меланку співать. Треба йти меланкувать. Я Меланка, це як обично, нарядилася, Ніна Махнова – Василькою. І пішли маланкувать понад хатами. А на другий день, тоді як посівать, нам в школу йти. Нас же всі бачили – сміються і дражнять мене: «Меланка, Меланка!» Це зараз нічого, а тоді ж запрещали!

Сюрпризи на нас чекали й у хаті Ганни Доценко, яка народилася в рідному селі 1931 року. Баба Нюся, як її кличуть по вуличному, попри дуже поважний вік досі сама порається по господарству, сама обробляє город. І вишиває… Так давно, що й не пригадає, відколи. Ще й співає.

– Я буду ше заміж ітить, у мене оно ше фата є, – жартує Ганна Василівна і виносить нам… фату із червоними стрічками, у якій виходила заміж! – Разні були лєнти, та я їх порозходувала.

– І в якому році ви заміж вийшли?

– Та, знаєте, я забула, – зі сміхом зізнається господиня. 

На столі – маса давніх фото, поміж яких і весільне з тією самою фатою, якій, напевно, більше 60 років.

– А вінок не зберігся? 

– Ні. Я вінок дала, нада було не давать... Кажуть, незя було. А я дала другій – вона заміж ішла. Так ото я розійшлася з чоловіком, бо, кажуть, не можна так робить.

У хаті баби Нюсі важко знайти куточок, де б не було вишитих і мережаних речей. Аби зробити гарний кадр, вишиті рушники,  фіранки й домоткані килимки ми виносимо надвір і на траві й розквітлих кульбабах перед двором робимо фотосесію. Дещо із цього багатства вона з радістю передала в майбутній музей «Баби Єльки». 

Разом із Ганною Василівною рушаємо до дому її подруги і куми Ганни Дейкун. Народилася вона у перший день страшного 1941 року.

– Щасливая женщина, ще й дуже, – іронізує вона з цього приводу. – Шесті класов нє закончила – пошла на буряк. В школу нє хотіла хадіть.

Цікавимося, як вона почала співати.

– Розказать вам – це цирк на дроті. Старші дівчата гуляють, гукають, шоб я ім гору тянула (виводила верхнім голосом – Ред.). Я тяну, а оні наганяють мене – не хочуть, шоб я с ними гуляла! Шоб я ім только хлопцев склікала. Таке було. Мамка у мене харашо співала.

– А мене тоже кличуть, я їм заспіваю гору, шоб хлопці прийшли, почули, що співають дівчата. Я їм заспіваю, а тоді мене наганяють, – підтверджує факт такої несправедливості Ганна Доценко.

Подруги співають, згадуючи молодість, часом жартуючи одна над одною, згадуючи історії із життя. Із десятка пісень виокремлюємо кілька оригінальних.

Одна із них – весільна приспівка до свекрухи:

 

Ненько ж моя, чом ти мене бариш, (2)

Чом ти мені вечерять не вариш.

 

Я в свекрухи вечерять не буду, (2)

Бо свекруха ж й обсуждати буде.

 

Скаже: Не ріж хліба, бо ти не робила!

Не ріж хліба, бо ти не робила!

Не пий воду, бо ти ж не носила!

 

Вріжу хліба ж хоч цілушечку, (2)

Розвеселю ж свою душечку.

 

Часто у експедиціях ми зустрічаємо людей, яким, незважаючи на тяжкі долі і випробування, не даси їхнього віку. Марія Момонова – одна із таких. У свої 89  (дев’яносто виповниться 25 травня) баба Маня жвава й працьовита, активіст місцевої церковної парафії. У найбільшій кімнаті хати – цілий іконостас. Її набожність виказує і часто мовлена приказка «Без Бога – не до порога!»

Її спогади – низка журних історій. Від самого дитинства – тяжка невдячна праця. Батько повернувся із війни. У сім’ї було дев’ятеро ротів.  

– Отету кіровоградску дарогу я своімі руками, камні насіла, пєсок возілі машини, строіла. А тятя кажеть: ана ше малая, ей нє будєм пускать, бо карову надо на полє, на полє шоб барнувала і всьо дєлала. А карову нада отдать на чужиє руки, бо хто пайдьоть із каровай, єслі я в сем’і самая старшая. Ані меня тади запісали 31-го году. І тади казалі, шо бєздєтность какусь то по 15-рублєй платіть нада. Я ше била малая. І так я пішусь 31-го, а я 29-го года.

 

Пережила Марія і два голодомори.

– Ой дєті... У 33-м менє було пять чи шесть год, отакая била я.

Как людошкі падалі. Ми дружилі, через хату бил хлопєц, Зенька на нєго казалі, Зєновій. І ми пойдьом із Мєдвєдєвой Нюрой да його, і он так рачки, пухлий, єлє перелазит через порог.

А вже била весна – бузіна сходіла, там і он каже: дайте мнє палочку. Ми дадім і он так ковиряет, чтоб с’єсть лист. І ми яму поможемо отковирнуть і сєбє. І так он умьор с голоду.

Було спєкут ладок, куплялі жом на блюдєчко, паєдут радітєлі куплють, а в том жомє зашевєлілася шось. Лябяди насушат, натрут жому. Ладочок таких напєкут.

І бабушка раздаст по двє ладачкі, с’єлі, а то в скриню – под замок. А я пріду, да кулакамі в ту скриню: дайтє ше хоть адную ладочку – нє дають. І в обєд іше дадуть і вєчєром ше дадуть.

Ой, страшноє дєло, дєті. Ну, а вже в 47-м, как бил голод, я вже браво помню. Я работала тада, я работала...

У перервах між переміщеннями між хатами Ольга Голованова розповідає чимало цікавих історій села, про цікавих людей. Тож після цих відвідин у планах «Баби Єльки» з’явилося ще одне село, до якого експедиція завітає ще…

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...