ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • НОВИЙ МОВНИЙ ЗАКОН ПРИЙНЯТО

    Верховна Рада України 25 квітня ухвалила законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Законопроект підтримали 278 депутатів

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Нечаївка, яку треба показувати

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Міський житель, не звиклий до просторів, запахів і звуків села, може подумати, що він потрапив до раю. Але ні, це не рай. Це Нечаївка. Вона зустрічає нас гучним співом солов’їв, мальовничими краєвидами, ароматами польових трав, бузку, каштанів і добрими людьми.

 

 

14 травня проект «Баба Єлька» побував у двох селах Компаніївського району – Нечаївці і Криничуватому. У Нечаївці ми записували пісні з уст Таміли Юрчак 1939 р.н. і Марини Перепилиці 1949 р.н., відвідали Музей Юрія Яновського, а також побували у будинку найстарішої жительки села, нині покійної Варвари Пришляк. А в Криничуватому слухали солов’їв і 90-річну бабусю Діну.

Музей Юрія Яновського:
в очікуванні апгрейду

Нашим агентом у Нечаївці стала директорка Музею Юрія Яновського Наталя Михайловська. Ми познайомилися з нею на туристичному фестивалі, який у квітні відбувався в кропивницькому Дендропарку, і це знайомство стало дуже вдалим.

Цікаво, що мрії пані Наталі (матері трьох синів, до речі) пов’язані з Нечаївкою. Тут вона знає кожну скелю, кожну вулицю, назву кожної травинки. Проживши багато років у великому місті, вона повернулася до рідного села і не шкодує про це. У її планах – створити краєзнавчий відділ у меморіальному музеї Яновського, а ще – організувати у селі хостел і розробити туристичний маршрут долиною річки Сугоклеї.

Після екскурсії селом стає зрозуміло, що ці мрії не безпідставні. І основний ресурс для втілення цих мрій – це фантастичної краси природа і причетність до цього краю одного з найвизначніших романтиків в українській літературі Юрія Яновського, який народився тут у 1902 році. Нині в меморіальному музеї Яновського зберігається чимало скарбів – його особисті речі, афіші вистав за його драмами, світлини, рукописи, бібліотека. Про кожну річ пані Наталя може розказувати дуже довго і цікаво.

Музей у Нечаївці створили у серпні 1972 року за фінансової підтримки місцевого колгоспу. Участь у створенні меморіального комплексу взяли Мартин Поліщук (голова колгоспу) та Володимир Юрченко (голова сільради). Крім будівництва приміщення, вони організували перевезення особистих речей Юрія Яновського для музею.

З того часу інтер’єр і фонди музею майже не оновлювалися. На фоні весняного тепла і пробудження внутрішній стан музею виглядає трохи гнітюче – напівтемно, застаріло, законсервовано. На стелі – сліди від дощів (у музеї протікає дах), у директора навіть немає власного кабінету – лише стіл і стілець у голій кімнатці. Попри це пані Наталя з оптимізмом оцінює своє місце роботи, не скаржиться, а планує змінювати ситуацію. Разом із керівницею місцевої бібліотеки-філії створила на базі музею гурток «Долоньки». Тепер щотижня у музеї галасують дітлахи з місцевої школи (їх там близько шістдесяти учнів), наповнюючи будівлю музею надією.

«Нам не було коли співать»

Таку фразу нам каже бабуся Таміла, коли ми просимо її і її подругу бабусю Марину пригадати колискові. Ми вже давно помітили, що їх нам найменше співають у кожному селі.

«Я маму так помню: я сплю – мама пішла на роботу. Я сплю – мама прийшла з роботи. Я своїх п’ятеро викормила, але не було коли співать колискові. Такий був труд, що хай Бог милує й одводе. Ото як жилося, так і співалося», – мудро відповідає на наше прохання Таміла Юрчук. А потім бабусі заводять нам сирітську пісню, від звуків якої, здається, і птахи навколо починають співати сумніше, ніж зазвичай.

Відпочиваючи від пісень, бабусі розповідають нам, як раніше купали дітей («хоч соломинку вкинути у воду, щоб не був голий купіль»), як лікували хвороби народними методами, діляться спогадами своїх батьків про Голодомор («крашаночка була на вєс золота»). Користуючись нагодою, ми записуємо від бабусі Таміли рецепт кваші, яку раніше готували українці.

Рецепт кваші від Таміли Юрчук

«За нєімєнієм сахаря, запарювали буряк сахарний, а потім у тій юшкі заварювали житню муку. Ніяку більше, тільки житню. Кидали туди сухеньких вишень і готували її. І вона починала бродить.

І оце сутки переброде і варили. Таке вкусне, особенно з пиріжками з гарбузом.

Це було чудово, чи то шо ми тоді нічого не знали. На те время нам було дуже вкусне. А потім шулики, тепер, мабуть, їх може й роблять, тільки роблять їх по-іначому. А потім брали коноплі, тільки там є коноплі одного сорту, а є другого.Терли їх харашо в макітеркі, а потім коли перетерли харашо, заливали кип’ятком і получалось молоко. На вкус просто коров'яче паряне молоко. Різали кусочками ці коржі, навкосячок, заливали цим молоком. Називалися «шулики». Це мамині оце такі блюда були, а тепер їх немає».

Скриня 

Напередодні експедиції у Нечаївку ми домовлялися про візит до найстарішої жительки Криничуватого Варвари Олексіївни Пришляк. У день нашої розмови, надвечір, бабусі Варвари не стало… Ця сумна історія ще раз нагадала нам, що ми швидко і непомітно втрачаємо людей, які, можливо, могли б передати нам народну мудрість, розповісти факти з минулого життя свого села, але не встигли, відійшовши у кращі світи.

Та все ж із дозволу родичів ми таки відвідали обійстя бабусі Варвари, заглянули до її хатинки, помилувалися охайним двориком. Найяскравіші враження від кімнатки, де вона жила – це фантастичної краси розписана скриня, біля якої висить розмальований килим, старезний «шихванєр», ікона в обрамленні вишиваного гладдю рушника…

Неоніла Мороль. По-простому – баба Діна

90-річна Бабуся Діна із сусіднього з Нечаївкою села Криничуватого зустрічає нас босоніж, ступаючи по свіженькому споришу. Весь її двір – у квітах. Крім «палісадніка», квіти «ростуть» на воротях, хвіртках, дверях погреба – так уквітчує обійстя її онучка.

Сідаємо у затінку, і відразу дізнаємося,  що бабусю Діну насправді звати Неоніла Мороль.

– Звідки таке цікаве прізвище?

– Французьке, як казав мій чоловік. А моє дівоче – Бричка!

Ось така цікава бабуся живе в Криничуватому – Неоніла Мороль-Діна Бричка.

Попросивши бабусю Діну заспівати. Мить – і вона видобуває зі своєї пам’яті шедеври, від яких ми ціпеніємо. У супроводі солов’їв, квоктання, кукурікання, пахощів з усіхусюд вона виконує пісні, які раніше, в молодості, співала разом із своїми батьками, подружками, сусідами («Такі співучі голоса, як заспівають – село розлягається»). Втомлюється. Просить хвилину перепочити. І знову:

Один місяць сходить,

А другий заходить,

Козак до дівчиноньки, гей,

Щовечора ходить. (2)

– Не ходи, козаче,

Не ходи до мене,

Бо любов невірная, гей,

Не візьмеш ти мене. (2)

Один місяць сходить,

А другий заходить,

Козак до дівчиноньки, гей,

Як ходив, та й ходить. (2)

– Як надума мати

Невісточку брати,

Возьму за рученьку, ой,

Приведу до хати. (2)

Бабуся Діна маленькою рано втратила маму, Ганна Тимофіївна Пришляк 1912 року померла під час пологів. Тому їй із батьком довелося виховувати чотирьох своїх менших братів. «Як осталися вже без мами, одне менше другого. То ходили і босі, і голі. В школу не було в чому ходить. Чоботи були одні на трьох. Це в школу як ідуть діти, а я виглядаю у вікно і думаю: якбе ж мені якісь чобітки, і я б ходила. Не кончила і п’яти класів, бо не було в шо взуться. Я походила, поки тепло було. А тоді вже гляділа менших дітей. А менші по сім класів покончали, пішли в армію, отслужили, поприходили», – розповідає вона про свою долю. Мачуха, яка прийшла у хату, довго не змогла жити з багатодітним удівцем і покинула свою нову сім’ю.

Наша 90-річна співрозмовниця добре пам’ятає роки Голодомору. Ось як вона згадує про цю катастрофу у Криничуватому:

– Я пам’ятаю свою сусідку через дорогу, я дружила з нею, ходила-бігала. Отут хата їхня була. І я пішла до неї, а вона вже здихала от голоду. Вмирала з голоду, так сказать. І їхня вся сім'я вимерла з голоду. А дівчинку ту Катя було звуть, і я піду до Каті, а вона вже лежить так на призубкі, так вже вмирає, вмирає, геть вмирає. А потом я пішла на другий день до неї, а її вже не було. І батьки її, всі померли з голоду.

– А ви як вижили?

– А як я вижила? Батько мій по броні остався, не йшов на войну. Ну не забрали його, бо він із войни прийшов фінляндської інвалідом. І він по броні остався і був комбайнером. А як був комбайнером, то приносив потрошку. То у валянок насипе, то у карман. І так варили, товкли і вижили. Щоб батько був не комбайнером, то ми б пропали всі з голода. Так ми таким способом вижили.

 – А хто в людей відбирав продукти, зерно?

– Були такі активісти, даже моя тьотя була в активістах. Не любили її. Вони ходили, підстрижені були «під комсомолку» такі, це називалось «комсомолка». І де шо було в людей, шукали, витрусювали, вимітали. А мій батько і ше один чоловік, вони були такі і оце вони вивозили тих людей, которі уже вмирали. А один дід, тут був дід Альошка, копав ями. Оце їх складають на тарантас такий, що піднімається оця половинка і отак висипають у яму, не беруть руками. То батько мій розказував, що були такі, що жили, що дихали, а вже їх не можна було спасти. Каже, оце привезуть до ями, открили ту половинку і висипали їх, а вони ще ворушаться, ще дихають...

Чарівні береги Сугоклеї

Окремого матеріалу варті легенди, які побутують у Нечаївці. Це переважно  містичні історії, пов’язані з потойбіччям, які жителі цього краю передавали з уст в уста протягом десятиліть. На берегах Сугоклеї можна побачити місця, які є справжніми ілюстраціями до цих легенд – Чортову печеру, Межові камені (ми прозвали їх «Нечаївським Стоунхеджом»). У березі тут ростуть жовті іриси, а по каменях, укритих мохом, бігають ящірки…

Ми б могли розповісти вам нечаївські легенди у «Новій газеті», але вирішили цього не робити – з однієї простої причини: щоб спонукати вас поїхати до Нечаївки і почати створювати її «туристичну» історію.

Фото Майкла Ендрюса

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...