ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • НОВИЙ МОВНИЙ ЗАКОН ПРИЙНЯТО

    Верховна Рада України 25 квітня ухвалила законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Законопроект підтримали 278 депутатів

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» мандрує по Маловисківщині

Автор: Нова Газета

За підтримки Британської ради в рамках Проєкту «Активні громадяни» проєкт «Баба Єлька» відвідав три села Маловисківського району – Хмельове, Новогригорівку та Калаколове. Нашими агентами у цьому напрямку стала музейниця та історик Зіна Федорівна Шевченко і директор Хмелівського сільського будинку культури Юрій Плахов.

 

«Музей у музеї»

Преамбулою до спілкування з місцевими жителями стала екскурсія у музей історії села Хмельового, який розташований у будівлі сільського клубу з 1980 року. Крім інших речей, тут можна побачити те, що ще часто зустрічається в музейних установах різних рівнів – експонати, які документують радянсько-комуністичну добу.

«Музей постав переді мною в образі викопного артефакту, адже експозиція, що впродовж 39 років зберегла свою автентичність, не зазнавала будь-яких реконструкцій. Тобто слід було би сприймати це явище, як «музей у музеї». Якщо його засновники ставили за мету показати та уславити процес становлення та розвитку радянсько-колгоспної системи на селі, то вже сьогодні експозиція, що протягом 39 років не зазнала будь-яких змін, постає у більш функціональному ракурсі: музеєфікації комунізму, червоної доби та червоної людини», – саме у цьому Зінаїда Федорівна бачить унікальність маленької музейної установи у селі Хмельовому.

Зіна Шевченко та Юрій Плахов у музеї

Та крім радянщини, що як ми вже зрозуміли, є теж експонатом, у музеї є безліч речей із глибшою і давнішою історією. Ось, наприклад, дитяча іграшка «свищик», або «свистунець», знайдена у хмелівській землі і якій точно більше ста років. А ось друшляк, який побутував в Україні з 19 століття до 30-х років 20 століття, потім на його зміну прийшли металеві, а ці відійшли в забуття. Це – автентичний інструмент – ріжок, створений із натурального рогу, один із перших музичних інструментів давніх українців. Це мідний котелок, що зберігся з часів царської Росії, кажуть, що саме з ним пов’язана поява приказки «… як мідному котелку».  А ось взагалі унікальна річ – єдина у світі клавішна бандура, виготовлена у Хмельовому в 50-60-х роках місцевим народним умільцем Іваном Панасовичем Гладиліним. 

– У Хмельовому проживав майстер музичних інструментів, який виготовляв бандури. Працював на Чернігівській фабриці музичних інструментів, але постійно експериментував. У 50-х роках намагаючись виготовити якісь надзвичайні бандури, він став творцем унікального музичного інструменту – клавішної бандури. Її він представляв фахівцям із Києва і Львова. Одна з бандур зберігається в Київському державному музеї українського мистецтва. Також така бандура є у племінника цього майстра, – розповідає Зіна Федорівна.

Співрозмовниця звертає нашу увагу на сторічні вишиті сорочки – одна належала бабусі чоловіка Зіни Федорівни, вчительці Насті Григорівні Шевченко, інша потрапила до музею від Марії Коваленко, яка ще донедавна проживала у селі Калаколовому Хмелівської сільської ради.

– Зверніть увагу на ці пухлики – елемент ручного шиття на рукаві жіночої сорочки. Цікаво, що спроби сучасних майстринь здійснити реконструкцію пухлика, на жаль, не увінчалися успіхом. Здається, що цей традиційний елемент  втрачено, проте гадаю, що надія навчитися його відтворювати залишається, – Зіна Федорівна торкається до кожного пухлика, як до скарбу, розповідаючи далі про унікальні елементи давніх жіночих сорочок.

А далі ми ціпеніємо від рукотворної краси, від якої розбігаються очі. Всюди на вишитих рушниках пурхають птахи, а ще ніби купаються в орнаментах хмелю, колосках пшениці і волошках. Ці рушники представлені на тимчасовій виставці, яку приготувала Зіна Федорівна для «Баби Єльки».

Експозиція поєднує роботи майстринь минулого і сучасне великоформатне полотно, на якому зображені найдавніші вишивані сюжети, котрі можна було зустріти на території Хмельового впродовж останніх 35 років. Поштовхом для створення рушника став віднайдений у селі вишиваний образ богині – берегині з піднятими руками. Цей давній образ Трипільської доби засвідчує автохтонність (давньогрецьке значення поняття означало «люди, які живуть тут від початку роду людського» – Ред.) населення на території України. Рушник, робота над яким почалася понад десять років тому і триває донині, отримав статус оберега та назву «Рушник єдності Хмельового».

А ще ми вперше побачили у музеї рушник-втирач. За словами нашого екскурсовода, ці рушники не прийнято було класти до скрині. Тридцять років тому Зіна Федорівна побачила у знайомої біля печі втирач, який був у не дуже гарному стані. Вона попросила його для музею, і отримала, але інший, новий, орієнтовно виготовлений ткалею у першій половині двадцятого століття.

У своїй розповіді Зіна Федорівна згадала і непересічного шанувальника народного музичного мистецтва, колишнього директора Глодоського будинку культури Миколу Кириченка, який у 70-х роках минулого століття взявся за відродження забутих народних інструментів, серед яких окарина, ріжок, бугай, ліра та інші.

Наразі у музеї діє дві тимчасові виставки. Одна присвячена 100-річчю закінчення Першої світової війни, друга приурочена 100-річчю Української революції 1917-1921 рр. На виставці ми побачили оригінал банкноти номіналом 50 карбованців (так звана «лопатка»), випущеної УНР у квітні 1918 року, яка була в обігу під час Української революції. А поряд із банкнотою – оригінал фото рядових армії отамана Матвія Григор’єва!

З 80-х років минулого століття Зіна Федорівна у музейництві. Вона стала фундатором етнографічного музею у стінах місцевої школи. Останні три роки працює на громадських засадах у музеї історії села Хмельового. Слухати Зіну Федорівну можна годинами. Вона знає село, його минуле і теперішнє…

Співоче і мальовниче Хмельове

Після знайомства з музеєм історії та його експонатами наша команда вирушає у гості до старожилів села. Першими нас зустрічають у себе в хаті Віра Григорівна Колісниченко (1944 р.н.) зі своїм чоловіком Володимиром Федоровичем (1938 р.н.).

Подружжя Колісниченків

Віра Григорівна понад півстоліття пропрацювала шкільною вчителькою. Про своїх учнів розповідає з любов’ю і повагою. Запитуємо про дитинство, особливо цікавить, як раніше відзначали Різдво, святкували Великдень.

– Я боялася навіть до хрещених вечерю носити. Аякже! Не дай Бог узнають. Ми ховалися… От хрещена у мене жила через дорогу, і тільки завдяки цьому я могла пізно вечері принести їй вечерю. А до хрещеного не могла, бо його дочка була моєю однокласницею… – згадує бабуся.

Подружжя Колісниченків зустрічають нас у вишитих сорочках. Віра Григорівна каже, що собі вишивала сама, а чоловіку купували. Ми помічаємо, що їхнє сімейне фото на стіні прикрашає рушник, на якому вишитий портрет Тараса Шевченко та його «Заповіт». Це робота 1979 року.

–  Років сім мені було, коли я навчилася вишивати. Ми сиділа на печі, а лампа стояла на комині. Валя, старша сестра, в’язала кружево, а ми з мамою вишивали. І співали про котика... – пригадує Віра Григорівна.

Отак ми переходимо до запису колискових, які бабуся Віра виспівувала своїм дітям, онукам і правнуку. А ще Віра Григорівна пригадує і приспівки з весілля, які ще чула дитиною, і улюблену пісню мами Анастасії Федорівни (1909 р.н.) «Чайка».

Вже біля воріт, прощаючись, бабуся Віра вирішує нам заспівати ще одну колискову:

Коту, коту, коточок,

Украв в баби клубочок,

Та й поніс поза ліс,

До матусі приніс.

 

Мама стала бити:

– Не вчись, котку, красти,

А вчися робити,

Черевики шити!

 

– А я шив, пошивав,

На лавочку поскладав,

А кицюня вкрала,

На базарі продала,

Грошики забрала.

 

У Хмельовому знайомимося із народною майстринею Раїсою Григорівною Коркач (1948 р.н.). Її хата – справжня світлиця. Тут вишите все – фіранки, картини, серветки, рушники, подушки… Тут повно птахів і квітів, вишитих здебільшого гладдю. Намагаємося рахувати – розуміємо, що хату прикрашає кілька сотень робіт. Бабуся зізнається, що не може уявити своє життя без вишивання. Тому вишиває щодня.

 – Я вишивала ще в дитинстві, як в школу ходила. У мене й мама вишивала. Спочатку гладдю, потім хрестиком. Як переносити малюнок, я не знала, навчила сусідка. Зараз я вишиваю щоднини. Посапала, прийшла, листочок вишила, – каже про своє захоплення бабуся.

Раїса Григорівна в молодості співала у хорі, а ще грала у виставах «Сватання на Гончарівці», «Наталка Полтавка». Та справжня радість для неї – це коли приїздять діти і онуки, коли в хаті лунає сміх…

Бабуся Люда: «Канфетів ми не бачили»

Із Хмельового їдемо у село Новогригорівку, щоб поспілкуватися із Людмилою Аркадіївною Слуцькою (1937 р.н.).  Тут ми побачили те, за чим давно «полюємо» – піч і лежанку. Хоч за вікном літо, та все одно не втримуємося від спокуси туди заскочити (звісно, з дозволу господині).

У хаті тихо, навіть мухи не чути. Бабуся Люда поринула у свої дитячі спогади…

 – У мене був батько і мама, два брати і сестра. Коли ж у батька умерла сестричка, то батько самого меншого забрав до нас, так стало нас п’ятеро. Коли началась война, то мені було чотири неповні роки. Були малі... Помнимо, як батька проводжали на войну, як мама носила харчі у Лису Гору, Миколаївська область. Там гуртували на фронт та носили їжу. Десять чоловік ходило. Пішки, ніхто не возив… На Кіровоград тоже пішки ходили, – пригадує тяжке дитинство бабуся.

Запитуємо про важкі часи, як виживали у повоєнні часи і роки Голодомору… Вона переводить подих і пригадує:

 – 47-ий год був неурожайний, тоді ніхто у нас нічого не забирав. У кого що було, тим і харчувалися. Як літо, яка рослинка солоденька, то ми зривали і це було за канфет. Канфетів ми не бачили. Була у нас корівка і нас п’ятеро. В дитинстві співали, хто шо, що-небудь. І про комарика, і про зайчика… Я про їжачка заспіваю, – плавно переходить до пісні бабуся Люда. А через хвилину співає нам пісню–сімейну історію «Не бий мене муже, не карай», яку часто співала її мама Анна Андріївна 1914 р.н.

Доля бабуні Ніни: «Горе велике»

Сум огортає, коли слухаємо історію бабуні Ніни Федотівни Калюжної (1930 р.н.). Вона поховала чоловіка і двох синів, залишившись одна-однісінька на білому світі.

 – Ніно Федотівно, заспіваєте нам пісню?

 – Я не заспіваю, а розкажу. Не можу я співати, бо сильно кричала й плакала, коли загинули мої сини. Один втопився, коли йому було 16 років, а другий у 21 рік, як армію одслужив, під машину попав. Тепер в мене голосу нема... 

 – Не було мене дома,

Як ненька вмирала,

Спасіба сусіді,

Що переказала.

Ой буду я бігти,

Та й не отдихати,

Та щоб свою рідну неньку

Живою застать.

Ой бігла я, бігла,

До воріт добігла,

А стружечки стружать,

Меньша сестра туже.

Забігла я в хату,

Стала на порозі,

Забилося серце,

Обілляли сльози.

 – Ненько моя, ненько,

Чому не говориш?

Чому в сиру землю

Голівоньку клониш?

 

 – Я покинула школу, четвертий клас. Ходила у колгосп, там робила. Там макуху закип’ятять водою, розварять, як кашу, і кормлять нас… Бідували… Дуже бідували… Хто винуватий? Правління: Ленін, Сталін… У сорок сьомім всемірна война була, все горіло, у нас хата згоріла. Ми геть роздіті ходили, не було шо вдіться. А сестрички дві мої, год десять їм було,  умерли, бо голодували. Інші люди спасалися тим, що сусликів їли, але в нас було корівка, слава Богу, вижили… – розповідає вона про горе, яке, здається, супроводжувало її протягом усього життя, починаючи з дитинства…

У Хмельовому «Бабу Єльку» знайомлять ще з двома бабусями – Оленою Іванівною Нікішовою (1941 р.н.) та Ніною Петрівною Волошин (1941 р.н.).

 – Сім’я була велика – семеро осіб. Батьки робили у колгоспі, нас тоже приучали до роботи. Було нам по п’ять-сім років, ходили ми з мамою у поле, – згадує бабуся Лєна своє дитинство, зовсім не схоже на дитинство теперішніх дітей. На запитання, якого ж вона року народження, вона відповідає із посмішкою: «Не ставай із лівого бока, бо я сорок первого року, ше й довідка є». Вона пережила два інсульти, тому, каже, багато забула. Та не може забути моментів, пов’язаних із виживанням. «А як вижили? Раніше у селі не було ставка, а була левада. Осока, рогоза росли. А ми собирали яїчка у диких гусей і качок. І оце обмазували у болото, запікали яйця і їли».

«Ми робили на трудодні, грошей не давали. І за яке погане слово могли посадити у тюрму або штрафували. Мої батьки 2-3 жмені пшениці крали – наказували», – доповнює баба Ніна. 

 

Непрості жіночі долі… Як тяжко не було, та бабуні працювали і вчилися жити з посмішкою, а при цьому ще й співали і вишивали…

 

 

 

 

 

 

Законсервована хата у селі Калаколовому

Останнім пунктом нашої експедиції стало село Калаколове. За час свого існування населений пункт мав три назви Новимиколаївка, Калаколове, Леніно-Ульяновка. За декомунізації селу повернули нинішню назву. Раніше тут була і школа, і Будинок культури. Зараз для 60-ти жителів Калаколового працює лише ФАП.

– Ми приїхали сюди у 63-ому році, то не було де купити хату. А зараз… – сумно ставить трикрапку місцева жителька Лідія Туник, яка зустріла нашу команду.

Тут у нас запланована незвичайна зустріч. Зустріч із хатою, в якій раніше проживала сільська бібліотекарка Марія Василівна Капінус, 1929 р.н.

Заходимо на подвір’я, нас зустрічають ледь розквітлі кущі півонії, горіх, груша, абрикоса, низенька огорожа… Ліда Туник та Ольга Бердник, які понад десять років доглядали за Марією Василівною, впускають нас до хати. Ми ступаємо на поріг і потрапляємо у минуле століття. Праворуч – «холодна хата», ліворуч – «хатинка». Тут все, як було за життя Марії Василівни – починаючи від стародавніх фотографій у рамках, дзеркал, ліжок, подушок, сарафанів і хусток, статуеток, скрині, забитою книгами і газетами «Кіровоградська правда» 70-х років.

Марія Василівна відійшла у кращі світи у 87 років. З молодості жила без двох ніг, тому потребувала сторонньої допомоги. Жінки показують нам речі бабусі, які тут так довго ніхто не чіпав… І розповідають про нелегку долю бібліотекарки. 

– У Марії Василівни не було рідних і дітей, ми їй і сапали, і косили, і їсти варили, допомагали. Колись ще молоденькою вона їхала в потязі і хтось поряд пожартував, що потяг не зупиниться на потрібній їй станції. Марія вирішила стрибати. Стрибнула і на все життя залишилася без обох ніг. Та попри все вона залишалася оптимісткою, любила життя, людей і книги, – розповідає Лідія Туник.

Лідія Туник та Ольга Бердник стали берегинями пам'яті Марії Василівни. Але хто знає, що буде з хатою, яка стала «саморобним» музеєм без відвідувачів?..

Мимохіть ми розповідаємо про музей проекту «Баба Єлька», який от-от відчинить свої двері.

 – Так візьміть ці речі в музей! Нехай люди побачать і дізнаються про нашу Марію Василівну, – кажуть нам жительки Калаколового.

Із їхнього дозволу ми беремо кілька речей з історією і повертаємося назад у Кропивницький – з сумними історіями, ніжними колисковими, щирими сповідями, з найдорожчим, що дає нам «Баба Єлька».

Інна Тільнова, Вікторія Семененко, фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...