ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • ЩОБ НЕ З’ЇХАВ ДАХ...

    Наприкінці серпня у Дрогобичі на Львівщині обвалився під’їзд чотириповерхового будинка. Семеро дорослих та одна дитина загинули. Також рятувальники витягнули з-під завалів ще сімох людей, у тому числі п’ятьох дітей. Надзвичайна ситуація облетіла страшною звісткою усю країну

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» і спогади про Кременчуцьке море

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Наприкінці вересня ми знову повернулися в Захарівку, що в Світловодському районі. Вже вдруге це село і його люди дивували нас, магнітили і робили все, щоб ми захотіли ще: спілкуватися, милуватися, відкривати...

Цього разу ми не лише слухали пісні, а й намагалися якнайбільше записати і зняти спогадів переселенців із затоплених Кременчуцьким водосховищем сіл, свідків масштабної гуманітарної катастрофи, яку радянська влада подавала лише як велике досягнення.

І цього разу ми працювали у супроводі фанатика своєї справи – зберігачки фондів місцевого музею історії села Любові Семенівни Шкірай. Саме вона знає не лише хто на якій вулиці живе, а й родоводи чи не кожного корінного жителя Захарівки і довколишніх сіл.

Першим, хто згадував про своє дитинство у неіснуючому нині селі Клочкове, став Іван Метелик. Метелики – це єдина родина, яка у 50-х роках переїхала після затоплення рідного села до Захарівки Світловодського району.

То був 1957-ий, 15-річний Ваня встиг поспівати у сільському хорі, погуляти на весіллях, наловити риби у Дніпрі, наобійматися з товстеленними соснами, набігатися по піску. «Ми переселялися з мамою і з моїм дєдушкою – Арахтієм Степановичем Самусенком 1887 р.н. А сначала робили люди, ніхто нічого не знав, що воно буде. Начали вирубувати ліси, вивозили, через Дніпро сплавляли... Було планове переселення, а було добровольне...», – згадує Іван Метелик.

Ще одним нашим співрозмовником став учитель фізкультури місцевої школи Іван Скрипник. «Ми чаплянські», – з гордістю каже Іван. Його батько, діди-прадіди народилися в затопленому нині селі Чаплищі. Скрипники мали водяний млин на Дніпрі, були заможними господарями, ріка і плавні годували всю родину, тож ідею радянської влади створити в цій місцевості водосховище сприйняли трагічно.

«Затопили рай. І що ми тепер маємо? Море цвіте, Дніпро – те ж саме, вони загубили, чисто загубили природу», – каже Іван Скрипник, який, щоб зберегти історію свого роду, частину домашнього архіву та речей, привезених дідом із Чаплища, передав до музею історії села.

Під час минулих відвідин Захарівки ми записували монолог Івана Солдатенка, який згадував переселення із Подорожнього. Тоді він обіцяв нам знайти фото своєї хати, про яку так по-любовному розповідав. Тому заїхали по дорозі в Аудиторівку і до Солдатенків. Світлина, пошарпана часом, нині є сімейною реліквією, а її копія – експонатом музею проєкту «Баба Єлька».

«Кістки складали в спільну труну»

До обійстя Василя Грицаєнка із Аудиторівки ми заїхали вже вдруге. Проте минулого разу ми так захопилися піснями його дружини Марії Гаврилівни, що оминули увагою історію діда Васі, який родом із Чаплища.

Дід Василь, сидячи на лавці біля воріт своєї чепурної хатини, тихо згадує, що село його дитинства було «здоровенне», з великою цегляною школою, в якій діти займалися у дві зміни. Новину про переселення його родина дізналася у 58-ім році. Сім’я Грицаєнків складалася з матері діда Василя, дядька і його дітей (дядина померла за чотири роки до виселення). Процедура підготовки до виселення була такою: спочатку голова сільради разом із комісією «описувала» двір, оцінюючи, скільки рублів компенсації належить сім’ї. Потім у Піщаному Броді «виписували» машину, на яку вантажили добро. Сім’ї Грицаєнків видали 11 тисяч рублів.

– А можете ще пригадати, що із сільським кладовищем було?

– Це я добре знаю. …Приїхала бригада гробокопатєлєй і оце в них снасті, одежа… Жили отдєльно за селом. І вони откопували. Обща така труна, оце туди скидали кості. Ну ми, пацани, бігали, роти пороззявляли.

– Куди ж перевозили ці кістки?

– На Озера…

– І там ховали все в одну могилу?

– Да.

– Там і ваші предки спочивають?

– Да…

Здається, що дід Василь розповідає про своє минуле без емоцій, але відчуваючи, що його спогади важливі для нас, часто повторює «як зараз помню». А потім просить дружину принести нам старовинну ікону, щоб передати до музею. Хто її малював, звідки вона взялася в родині – ніхто вже не пригадає, та для нас вона стала великим подарунком.

Хата, яка проситься стати музеєм

У ще зелених, не займаних осінню хащах видніється малесенька біла хатинка з блакитними віконницями. Старезний дідусь з радісною усмішкою піднімається з лавки, щоб зустріти гостей, його підтримує син.

Олександр Федорович Олексенко приїхав зі столиці до Захарівки, щоб доглянути 92-річну маму Наталю та трохи молодшого на кілька років батька Федора Івановича. Подружжя Олексенків родом із затопленого нині Подорожнього. Кілька місяців після переселення до Захарівки їм довелося прожити в землянці, аж поки не збудували хату і не почали обживатися. Дід Федір згадує: важко було звикнути до захарівської землі, яка після дощу липла до ніг (не те, що пісок у Подорожньому...).

А поки що ми заходимо до хати і, не встигаючи дивуватися красі, яка тут панує, слухаємо стареньких.

Федір Іванович і Наталя Дмитрівна Олексенки згадують про своє рідне село Подорожнє з сумною усмішкою. У бабусі Наталі на очах бринять сльози.

– Батьків наших война забрала, а ми пооставалися. Нас було п’ятеро в матері, мати бідна ткала, верстат із хати не викидався, щоб десь щось заробить, пуд жита заробить чи зерна, щоб ми з голоду не повмирали.

– Коли вам сказали, що ви маєте переїжджати зі свого села?

– О-о-о, ми дуже всі плакали, не хотіли... Їде трактор валять хати, а ми вилазим із вилами на хату по драбині, драбина стоїть, розкриваємо. А як поїхала, ми ше не віримо, сидимо там. (...) Все покинули, поваляли, все самі завалили, та й пішли... – зі слізьми каже бабуся Наталя.

– А ми в цім селі у прийми пристали. Оце нас прийняли, оце тут увесь посьолок, оце всі люди з нашого краю построїлися. Переселенці. Довго нас звали переселенцями, а тепер уже в моду ввійшло, ніхто не згадує. Уже прижилися, уже із 59-го году, відкіль море затопили, оце вже ми отут живемо із 59-го года понині.

– А можете пригадати, яким було ваше село?

– Село наше Подорожнє було велике, красиве, посеред села базарна площа така, з усіх навколишніх сіл сходилися люди в наше село Подорожнє – на базар.

– Баби торгували хто чим, у кого що було, а молодьож музика була, гуляли так як на свайбі, – додає дід Федя.

– А виганяли, то плакали: куди ж його йти? Ну куди? Куди хоч... – додає бабуся Наталя.

Поряд із їхнім обійстям стоїть маленька біленька хатинка – її після переселення збудували для бабусі пана Олександра, Марії Кирилівни Артеменко 1904 р.н. (мами Наталі Дмитрівни). Нас впустили до тієї хатини роздивитися на піч, а нам здалося, що ми потрапили до музею...

Хатина збудована за всіма тогочасними правилами. Невеличкі сіни, біля входу ліворуч – місце для бочки і кружки з водою, на стіні і досі висить ікона із старовинним рушником. А головне – це діюча піч, яку Олександр Федорович нещодавно реставрував власноруч. Ця хатка могла б стати музейним експонатом, місцем для релаксу для столичних трудоголиків, які прагнуть заново відчути смак життя, відчути своє коріння. Та щоб ідея перетворилася у бізнес-ідею, потрібні ресурси, рідко коли доступні для сучасного українського села. Можливо, розуміючи це, пан Олександр знімає з ікони рушник, вишиваний його бабусею, і передає його до нашого музею. А згодом, коли ми проїжджаємо повз хату його батьків, виносить у двір кілька глечиків і прядку, яку дістав із горища…

Це всі свідки історії стали експонатами нашого музею.

Катерина Грицаєнко – одна з останніх із Чаплища

80-річна бабуся Катя – Катерина Іванівна Грицаєнко 1938 р.н. – саме чистила буряки на городі. Вона все ховає свої натруджені руки і, сидячи на лавці під теплим вересневим сонечком, довго не може згадати, як називався колгосп у її рідному селі. Нас же цікавить зовсім інше: коли, за яких умов, з якими емоціями їй довелося переселятися із рідного села Чаплища, що тепер покоїться під водою Кременчуцького водосховища.

«Батько казав нам: «Це знаєте, дівчата, поки ліс випиляють, то ми не доживемо до цих годів. А як наїхало з пилками, то дуже бистро все зробили», – згадує бабуся Катя. 

Поки вона шукає для нас старі фотоальбоми, милуємося порядками в хаті і барвами на стінах (ця мила сільська традиція завішувати стіни різнобарвними ковдрами…), і домоткані доріжки на підлозі, і старі світлини, мов іконостаси…Ця традиція відходить разом із нашими бабцями, і скоро такі інтер’єри будуть лише на світлинах або в нашій пам’яті. 

Ми розпитуємо про одяг, весільні традиції, пісні, аж тут бабуся Катя згадує, що має у своїй скрині сорочку своєї мами, яку її мама Оляна Яківна (1914 – 2013) вишивала у 50-х роках. Ми не чули себе від щастя, коли бабуся Катя погодилася передати цю сорочку до нашого музею.

Ще одна тема розмови, якої ми не оминаємо, стосується голодних 30-х і 40-х років.

«Знаєте, я у 33-м та я ше не знаю, а в 47-м то даже ходили такі, що ходили й просили: дайте кусочок хліба. Як є, то даси, а як нема, ж то нема.

– А пухли у вас з голоду в селі чи ні?

– Та пухли, всякі були.

– Що ж ви їли? Чим рятувалися?

– Що ми їли... Піде мати на базарь, купе качан пшінки. Десять рублів качан пшінки. Уже він виміряний, що вони продають тіки із качана стакан. Це вже вони виміряли.. На базарі міряєш качани, щоб тіки із качана один стакан. Десять рублів. Тоді на млинок, о, то борошно на оладки, а те ж, крупу, якийсь куліш і зварять. Оце тако. У нас корова була, хоча і здавали молоко канєшно, ну а обідішнє нам було молоко. Утрішнє і вечірнє здавали, а обіднє наше.

Мняса 44 кілограми... Оце, а колгосп забула як називався... 250 л молока, 250 крашанок треба було здати…»

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...