ТЕМА ДНЯ

  • НЕ ПРИНЕСЛИ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР «НОВОЇ ГАЗЕТИ»?

    ТЕЛЕФОНУЙТЕ у відділ передплати Кіровоградської дирекції УДППЗ «Укрпошта» (0522) 35-87-18

     

     

    Подробицi
  • ЩОБ НЕ З’ЇХАВ ДАХ...

    Наприкінці серпня у Дрогобичі на Львівщині обвалився під’їзд чотириповерхового будинка. Семеро дорослих та одна дитина загинули. Також рятувальники витягнули з-під завалів ще сімох людей, у тому числі п’ятьох дітей. Надзвичайна ситуація облетіла страшною звісткою усю країну

     

    Подробицi
  • ТАРИФ НА КВАРТПЛАТУ В ОЛЕКСАНДРІЇ ВИЗНАЛИ НЕЗАКОННИМ. ЩО ДАЛІ?

    24 січня Третій апеляційний адміністративний суд (м. Дніпро) поставив крапку в багаторічній судовій справі, ініційованій олександрійськими громадськими активістами. Історія розпочалася ще у 2010 році, коли Олександрійська міська рада створила комунальне підприємство «Житлогосп».  Частина активістів вважає те рішення незаконним, як і низку рішень про встановлення тарифів на обслуговування будинків і прилеглої території, так звану квартплату

     

     

     

     

     

    Подробицi

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Павлівка. Четверта подорож на Світловодщину

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Ці місця нагадують більше Прикарпаття, ніж звичну для нашого ока степову Елладу. Круті яри перемежовуються байраками високими і не дуже. Надворі – незвично теплий кінець листопада. Ми їдемо в Павлівку, що під Світловодськом. На тамтешніх «бабусь єльок» нас «навели» Микола Середенко, який на той час директорував у Павлівській школі, і завідувачка Будинку культури у тому ж селі Олена Нестерова.       

 

Якби ж це цінилося!  

Пані Євдокія народилася на Сумщині.

– Куток Бондарівка, село Сміле Роменського району, – як солдат рапортує завжди усміхнена бабуся. – У 1947 році, 25 січня.

Сама Євдокія велика майстриня: вона неабияка кухарка, коровайниця, рукодільниця – вишиває і виготовляє мережки. Нам вкотре трапилася людина-живчик – вона активно цікавиться політикою, постійний глядач телеканалу «Культура» на Громадському телебаченні, її настільна книга – «Місяцелік» авторства Василя Скуратівського (народний календар із описами всіх давніх свят тощо), вона щороку пише всеукраїнський диктант до Дня української писемності. А ще – учасниця і переможниця сільського конкурсу «Супербабуся».

І в хатніх схронах Андріївни чимало цікавого й цінного. Вона з гордістю показує велику ікону, яку вона перевезла із батьківщини. А коли дістала старовинну шовкову спідницю, у нас вихоплюється протяжне «Оооох!».

– Їй вже триста років, – образно баба Дуся характеризує вік вбрання.

Її донька Тетяна Горєва пояснює, що ця річ належала маминій свекрусі, а раніше – бабусі свекрухи. Спідницю Євдокія теж перевезла із Сумщини. З огляду на ці дані ми доходимо висновку, що вона щонайменше виготовлена наприкінці 19 століття.      

Ми з подивом і з захопленням розглядаємо й білу мережку, яку «тут ніхто не поніма».

– Це не кружево, – пояснює майстриня. – Чоловік робив п’яльця великі, обметувала кожну дірочку, витягала, потім настилала… Ой, це та-а-ка-а робота! Як би ж це цінилося!  

Ми переходимо до сусідньої світлиці, де на столі господиня кладе сімейний фотоархів і зошит з якимись записами. Частина світлин зроблені ще до переїзду на Кіровоградщину. На одному – весілля Євдокії й Івана Маліїв у Смілому. А в зошиті, як виявилося, жінка записала спогади про своє весілля і деякі інші події та звичаї. А також список усіх знаних нею пісень, яких ми нарахували більше двох сотень! Для нащадків й історії зафіксувала, пояснює бабуся Дуся. Ось кілька рядків із записів про весілля: «Дядько рідний Петро і брат чоловіка прийшли свататися із хлібиною, замотаною платком. Привітались. Дядько каже: «Ми почули, що у вас є теличка продажня…». Через тиждень,
1 березня, була розпись, а 8 березня – весілля. Вінчання не було, бо тоді таке врем’я було, боже сохрани… Весілля починалося із жита. Чотири пучки жита клали на чотири покуті старший дружко і дві бутилки горілки, уквітчані калиною. Це звалось «колоскова», вони стояли біля короваю…»

– Із хутора поприїжджали. Тепер не дай Господи, щоб коло молодих хто був. Серед хати наша кровать стояла, те – на лежанці, те – на печі, те – на лавці спало. Бо люди ж поприїжджали на свайбу… Душ сємдесять і без ніякої тамади, без нічого. І люди і гуляли, і весело було. А в неділю ж дає зять чоботи тещі. Її ставляють посередині і чоботи вдягають. А вони не налазять, п’ють же ж горілку. А до чобіт співали «Чоботи, чоботи із бичка. Чом діла не робите, як дочка?». А тоді жито молотить у понеділок – це сама мені краща гульня. Скатерть так зверчуєм, хлопці в чинарки вдіваються, ціпи беруть. І тут співають «Як виорем нивку, та посієм жито, та вродиться жито, та будемо жати, та в копи складати, та вдаримо в гопки. Гоп-гоп-гоп! – вже усно продовжила спогади Євдокія, переповідаючи практично весь обряд.  

 На весільному фото, до слова, молода Євдокія не в білій сукні. Цікавимося чому.

– Бо бідна була, яке було, таке й наділа.

Беремося розспівати пані Євдокію. На наше прохання вона вбирається у вишиванку, запинається хусткою і сідає на диван перед камерою, яка її помітно бентежить. Бабуся наспівує багато пісень, частина яких нашій учасниці проєкту знайома. Але одна виявляється зовсім невідома. Це солдатська, або випроводжальна «Як піду я на могилу»:

 

Як піду я на могилу,

Розбужу я всю родину.

Вставай, отець, вставай, мати,

Беруть мене у солдати.

Беруть мене у солдати,

Та нікому виряджати.

Де взялася дівка Галя –

Оплакала парня Йвана.

Оплакала, обтужила,

На коника посадила.

 

Оскільки баба Дуся знаменита в окрузі кухарка, «Баба Єлька» не могла не «вициганити» в неї кілька давніх оригінальних рецептів страв. Отож маємо в списку кулінарної спадщини проєкту рецепти хрустиків, або ж вергунів, та кваші.

Остання страва пов’язана зі спогадами про її бабу Мотрю:

– Бабо, наваріть кваші. Воно таке, перед весною це варять. Його дуже-дуже важко варить. Із сушки і житня мука, тоді вчиняють у макітрі, і на печі довго стоїть отам, укиса. І якось шо вона дуже вередлива, що оце в піч поставиш, а воно з горшка тече. І оце ж, було, як попрошу… Я сама дуже не вмію його варить, ото бабу Мотрю просила.

А от вергуни готувати просто. П’ять яєць цілих і п’ять жовтків. Це для великої партії. Місити треба так, як на коржі чи локшину, без соди, без дріжджів. Тоді нарізати, сформувати і – в олію киплячу. Їх на весілля готували на Сумщині у часи юної Євдокії.

Нам розповідали, що вона знає таємницю запеченого у печі поросяти. Але… ми закрутилися і забули про нього. Проте ми не дуже засмутилися, адже домовилися з Євдокією Андріївною про те, що влітку вона покаже нам майстер-клас із випічки хліба, тоді й запишемо рецепт запеченого поросяти...

   Лазе, лазе, козельки копає, упала – і нежива…

Шлях до хати поважної віком Тетяни Гекало нам підказує Олена Нестерова. Дорогою ми дізнаємося, що бабуся родом із затопленого села Подорожнє (його жителі стають частими героями наших статей про експедиції на Світловодщину), що вона має чудову пам'ять попри те, що народилася 1927 року. Ми в цьому й переконалися.

Наша зустріч розпочинається зі спогадів про рідне мертве село і Голодомор.

Тетяні Хомівні було лише п’ять років, але страшні картини із пам'яті не зникають. Ось які:  

– Козельки рвуть на буграх, от, мнуть там ґавинець – таке, як жито. Шо тільки не робило. Лазе, ті бабочки, всякі люди, лазе, лазе, козельки копає, упала – і нежива. Пропащі, не ївши. А в мене батько був і охотник, і рибалка, і корову ми держали. То я голод великий такий не зазнала. Нас було шість душ у матері, усі живі зостались, не померли ми. Шо було, більш я нічого не знаю. Знаю, що дівчата старші сестри, прийшли з лісу, нарвали грибів багато, пішли порать корову там чи шо. А тоді кажуть: наваримо чи нажаримо та будемо обідати. А я, круглий столик, потрушений соломою чи чим – той піл. Умочаю у сіль і їм. Поки дівчата повходили, я ці гриби поїла сирі. Голод не свій брат. А тоді вже я сіла до їхнього обіду. І помню, в мене руки трусяться, ложка з рук випала. І поклали вони мене не на кровать, а поли дерев’яні були. То я спала до вечора, аж тоді дійшла я до тями. А так шоб зазнала я дуже... Козельки копають, батько лисицю вб’є, зайця, лелеку. Шо не вб’є, то ми ж його їли. Страшний голодомор людям був, і нам так само, ну все ж таки ми всі живі осталися. А потом же все пройшло...

Потім настала війна. Чого тоді люди не зазнали. Німці знущалися дуже, пригадує бабуся.

– Але вони ще молодці, – зауважує вона. – А от коли прийшли італьянці, вони ж тоже воювали проти нас, то оті здівалися із дівчат, Боже ж мій! По сім душ як ограблять ту дівчину, то тільки ледь жива останеться. 

На повоєнні роки припало дівування. Як не тяжко було – знаходилося в ньому місце і для розваг з піснями й танцями. Хоча й не дуже часто.

– Мати у сорок другім годі моя померла, а мені осталося тринадцять год усього і вже ж ото я виросла, що вже у 46-м годі вже я полола. То яка з мене ше й дівка була, то я в батька і хазяйка була, і доярка, і все вже в батька робила, бо матері не було.

Допитуємося, чи були танці на толоці і які. Були в тому Подорожньому танці під бубон із гармошкою. Інших музик, каже баба Таня, не було. А збиралися на них біля колишньої церкви.

– Там, де була раньше церква, а при Сталіні церков же не признавали і Бога, Боже сохрани. То в тім приміщенні зробили клуб. І полька, і яблучко, і краков’як, і восадуля, шо хочеш ми танцювали і вміли танцювать. 

Все це покрили води великої ріки у 1959 році. Подорожненців, за словами жінки, почали виганяти заздалегідь, у 56-му.

– Усім пред’являли: вибирайтеся, валяйте хати, ріжте дерево – оставляйте голе место. Гроші платили. Роз’їжджались хто куди. Могили на кладовищі відкопували… І перевезли, де тепер нове Подорожнє, там братські могили поробили. Там і мати моя, і батько, і рід увесь там.  

За весь час експедицій нам двічі траплявся нехарактерний для нашого степового краю вид взуття. Вперше – в Захарівському музеї, вдруге – у Павлівці Світловодського району. Виходячи із такої щільної локації цих артефактів, можна припустити, що черевики з дерева були притаманні нашому Подніпров’ю.

92-річна Тетяна Хомівна Гекало топтала землю в юності саме в таких черевиках.

– Казали «кандали» або «довбаки». Батько мій, Хома Корнійович їх робив. Усе село ходило в оцих тухлях: скотарі, всі… Як упхнеш осюди валянки – нікада ноги не мерзли, – згадує пані Тетяна, тримаючи в руках черевики, котрі дивом збереглися і нагадують про село на дні Дніпра.

Крім спогадів про Голодомор та рецептів страв, у Павлівці скарбничка «БЄ» поповнилася загалом шістьма оригінальними піснями. А музей артефактів проєкту – сімейними фото, згаданою шовковою спідницею, домотканим вишитим рушником та унікальними довбаками.   

P.S. – А я ось згадала кілька колядок. Слухайте і запишіть!

Це Євдокія Малій зателефонувала нам наступного дня після відвідин її «Бабою Єлькою».

 

Бігла теличка

Та з березничка,

Та дядьку у двір.

Дай, дядьку, пиріг!

Не даси пирога –

Бери вола за рога.

Поведи-напаси.

Дай, дядьку, ковбаси.

На даси ковбаси –

Жени сам та й паси!

 

Цією колядкою «Баба Єлька» і «Нова газета» вітають усіх українців із прийдешніми святами. Усіх нам благ у новому році! 

Фото Майкла Ендрюса

 

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...