ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Нетлінні скарби поколінь

Автор: Нова Газета

«Баба Єлька» у Красносілці

 

Коли «Баба Єлька» їде в експедицію, ми не знаємо, кого саме зустрінемо і що знайдемо, чи побачимо хоч якісь старожитності, чи почуємо бодай одну унікальну пісню. Цього ж разу нам трапились… унікальні люди.

У Красносілці в затишній оселі відомої на все село вчительки і директорки школи Галини Болдовської ми познайомилися зі жвавенькими бабусями з творчого колективу «Оберіг». Галина Василівна (1941 р.н.) живе в маленькому будиночку на пагорбі. До нього треба підійматися ледь помітними східцями, видовбаними в землі. Її оселя маленька і затишна, дбайливо прикрашена різноманітним вишиванням і кружальцями плетених килимків, картинами і сімейними фото. На столі дідух. У кутку ікона – Свята Софія з дочками. Ця ікона – єдина, яку вдалося врятувати Галині у радянські часи. Її дід Єлисей був церковним старостою і мав вдома чимало старовинних ікон. Її ж чоловік був комуністом і хотів позбутися святинь. Дружина протестувала, тож він не спалив, а викинув ікони на горище. А там з роками їх з’їли миші. Одну – Святу Софію з дочками – з боєм і сварками Галині Василівні вдалося залишити в хаті. Всіма силами за неї боролася, бо цією іконою у 1922 році дід з бабою благословляли її маму до шлюбу.

Під мудрим поглядом Софії знайомимося з іншими гостями – Валентиною Повандою, Ольгою Фундерат та Валентиною Синьогуб. Красносільський «Оберіг» існує вже більше 15 років. Бабусі стверджують, що в їхньому репертуарі 500 пісень – старовинних і нових, народних і авторських. Ось одна із них:

 

Із-за гори-гори буйний вітер віє,

Ой там удівонька пшениченьку сіє. (2)

 

Сіє вона сіє. Стала волочити,

А заволочила,cтала Бога просити: (2)

 

– Ой зароди, Боже,  пшениченьку яру,

Для вдовиних діток, ще й на людську славу! (2)

 

А ще й удівонька додому не дійшла,

А вже люди кажуть:  «Пшениченька зійшла!» (2)

 

– У неділю п’ю, п’ю, в понеділок сплю, сплю,

А в вівторок снопів сорок пшениченьку жну, жну. (2)

 

В середу возила, в четвер молотила,

В п’ятницю віяла, а в суботу міряла. (2)

 

А в неділю продала, з хлопцями пропила,

Слава тобі, Господи, що до діла довела! (2)

 

І до діла не я, й до роботи не я,

З хлопцями погулять  то й охота моя! (2)

Допитуємося бабусь про таємниці репертуару – як і від кого дізналися найдавніші з пісень. Галина Василівна дістає старенький зошит, списаний різними почерками. Тут зберігаються скарби, які «берегиням» колись передала місцева жителька – Ніна Пацюк (1928-2017 рр.). Спочатку вона сама записувала, а коли вже не могла тримати ручку, диктувала тексти подрузі Галині.

«Покамість живе пісня, живе і наша Україна. Бо пісня – це її душа», –  каже Ольга Григорівна і з нею важко не погодитися.

 «А старовинні рушники у вас є?» – питаємо бабусь.

Валентина Пованда (1947 р.н.) розгортає різнобарвний рушничок, який у 1957 році вишивала її мама. Це кольорова копія давнішого червоно-чорного, який на межі ХІХ-ХХ століть вишивала її бабуся Ганна. Бабусин рушник не зберігся, а мамин Валентина Григорівна передала на зберігання «Бабі Єльці».

«Скільки було рушників, у голодовку мій батько в Молдавію вивозив. На їжу міняв. І рядна, і все-все, що було. Оцей рушник лишився, – зітхає Галина Болдовська, притискаючи до серця червоно-чорне вишиване диво. – Його бабка Степанида замолоду вишивала. І це вона його тільки на Великдень і на Різдво вішала, а так він у нас лежав у скрині».

Рушник цей дійсно не звичайний. Дивишся – і бачиш два світи: наш, людський, земний і світ підземний, потойбічний, який є віддзеркаленням першого. Таке враження, що баба Степанида знала набагато більше про життя, ніж ми.

Степаниду Макодзьобу і її чоловіка Зінька знищив Голодомор. Тоді ж, у 1932 році, голодною смертю пішли з життя троє їхніх в внуків. Ще одній онучці – Галині – дуже пощастило, бо вона народилася у 1941-му і не бачила, як перед смертю мучилися її рідні. Переживши голод 1947-го, вона з особливим трепетом зберігає ту єдину річ, якої торкалися руки її бабусі. Цю сімейну реліквію, яку не знищив ні Голод, ні «совєти», Галина Василівна колись передасть своїй онучці Альоні, щоб та завжди пам’ятала про вбиту радянським голодом родину.  Коли хтось каже, що голод в Україні був викликаний суто природними явищами, ми щиро дивуємося. Адже весь світ знає, що Голодомору передувала безжальна колективізація. У кожному селі, де б ми не бували, старожили зі сльозами розповідають про звірства радянської влади. Як розкуркулювали її рідню, з маминих слів переказує Галина Болдовська:

«Дід хату поставив. Мав землю, коні, корови. Це все батькові перейшло, як меншому сину. Це ж щитався куркуль у селі уже. А як вони тяжко працювали – це ж ніхто не звертав уваги. Ну і все ж забрали! Геть порозламували ті клуні, які були там. Прийшли активісти сільські. Каже моя мама, даже з печі горшки витягали – дивились, чи не насипала туди до борщу якогось зерна. Це ж місцеві активісти. І хто був у активістах? Ті, хто робить не хотіли. Голота – як на їх тоді казали».

Бабусі хором розповідають про одного з активістів, якого чи не найбільше проклинали односельці за жорстокість. Кажуть, він людям очі видирав. А через десятиліття усі його внуки, як один, осліпли – хто ще дитиною, хто вже дорослим. «За дідові гріхи отвічають внуки. До сьомого покоління!» – переконані жінки.

Валентина Пованда показує весільне фото своїх батьків, які жили у селі Несватковому. Її тато Григорій – фронтовик. Щойно повернувся з війни, побрався з коханою. А вже через рік (у 1947-му) вони вперше стали батьками.  Мабуть, коли Григорій і Марія Левелець одружувалися, вони не думали, що їхню новонароджену донечку захочуть з’їсти оскаженілі від голоду лисиці… На щастя, не з’їли. Через 73 роки їхня Валентина розповідає: «Каже мама: «Оце тобі дві недільки, я положу тебе на рядок, 20 метрів сапаю. Піду подивлюсь, чи лисиця не з’їла – переложу вверх на 20 метрів». Бо давали з макухи суп. По тарєлочкі. І оце ішла породілля сапать».

А Галина Болдовська, зачувши про 47-й рік, згадала рецепт бурякового хліба, який її мама Олександра Зіньківна пекла в голодовку. Буряк терли, сипали в казан і тушили в печі. Потім засипали в полотняну торбу і віджимали сік під пресом. Потім той буряк умішували в тісто на хліб. Він виходив солодкий, був несмачний, сірий і швидко черствів.

Думки про смак бурякового хліба перервало диво. Іншим словом і не назвеш світлину, яку нам показала Валентина Синьогуб.

«Це мого чоловіка прадід і прабаба Онопрій і Олена Мельник. Їхній син Панько вмер у 94 годи. То я так пощитала, що цій фотографії може 120 год, а може більше», – розповідає Валентина Іванівна. А потім ошелешує нас ще більше: вона принесла це фото, щоб подарувати «Бабі Єльці».

Натхненні і окрилені, ми вже збиралися дякувати за гостину й повертатися у Кропивницький, як господиня згадала, що «Бабу Єльку» чекають ще в одній хаті.

А чекала на нас Лідія Марусенко – відома на все село лікарка. Попри поважний вік (77 років), до неї досі приходять односельці по пораду. У Ліди Іванівни за плечами 42 роки медичного стажу. Побачивши її фото на Фейсбук-сторінці «Баби Єльки», люди наввипередки дякували і розповідали історії про те, як бабка Ліда рятувала здоров’я їм і їхнім діткам.

Та ми пізнали її з іншого боку – як талановиту вишивальницю. І чоловік у неї був непересічний. Анатолій Пимонович Саржевський вишивав неймовірні рушники і картини!

Він був найменшою дитиною у великій сім’ї. Його батько був удівцем з чотирма дітками. Матір зосталася вдовою з трьома дітьми. Маючи спільне горе, вони зійшлися і вже в шлюбі народили ще трьох.

«Якось я дуже заболіла. Лежала в Кіровограді в кардіодиспансері. А він дуже переживав і за ікону сів. Я приїхала, а він каже: Я знав, шо ти вичухаєшся. Бо диви – я ікону вишив», –  втирає сльозу господиня. Вона вже три роки як без свого Пимоновича. У Лідії Іванівни повна скриня вишитих скарбів, а на дивані – п’яльця з полотном, кольорові нитки й окуляри. Із захопленням розглядаємо вміст скрині. Тут десятки рушників, вишитих господинею, її чоловіком, мамою і свекрухою. Здається, у цій родині вишивали поголовно всі!

Нашу увагу привернув білосніжний рушник із дбайливо вишитим виноградом і вплетеним у полотно мереживом. Такі дрібненькі й ідентичні хрестики, акуратні стіжки, соковиті кольори. Вишивала його наприкінці 60-х років баба Наталка (1919 р.н.) – мама Лідії Марусенко.  Побачивши наше щире захоплення, Ліда Іванівна спаковує рушник для «Баби Єльки», а разом з ним ще купу різного добра.

Додому ми верталися з повними серцями і повними руками. Дорогою вслухалися в дрібне лопотіння дощу, вдивлялися у вбрані рясною зеленню села, в оповиті тужливою самотністю покинуті хатки-мазанки. Кожен їхав зі своїми думками. Та всі ми вкотре дивувалися тому, як людям вдавалося опиратися гніту «совєтів», рятуватися від звірства малограмотних активістів і виживати в голодні роки. Адже все це було спрямовано на винищення і підкорення українських селян, які так дбайливо берегли свою мову, традиції, народну культуру, історичну пам'ять.

Вони принишкли, але не скорилися. Переживши війни, голод, репресії, вони дивляться на сучасну Україну вицвілими від горя й років очима, щоб переконатися – ми теж не скоримося.

Світлана Листюк, фото О. Майорова

 

 

 

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...