ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція сорокова ВЕРБЛЮЗЬКЕ ЕЛЬДОРАДО

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

 першу цьогорічну літню експедицію «Баба Єлька» вирушила в Новгородківський район. У райцентрі на нас чекала організатор поїздки – відома художниця Лариса Зоріна. Стіни її маленької однокімнатної квартири обліпили десятки картин – мальовані й вишивані. Решта складована по кутках оселі.

Цікавимося, над чим вона зараз працює. Останнім часом, розповіла майстриня, її захопила ідея створення циклу картин на тему краєвидів села Верблюжки, де вона провела дитинство. На основі спогадів, старих світлин, переказів. Нині вже готові кілька ескізів, зображення яких ляжуть на вишивку. Тож закономірно, що ми разом із пані Ларисою їдемо в те саме село її дитинства.

Верблюжка стрічає нас озерами маків і морем пшениць обабіч в’їзної дороги. Дівчата – Лариса і співачка Світлана Буланова – не втрачають часу й нагоди сфотографуватися на тлі цих красот. Красоти того дня нас переслідували й тішили весь час... 

Запаска з музею

Народний музей Верблюжки, заснований 1988 року, – перша зупинка експедиції. Нас вітає його очільниця Наталія Терещенко, згодом приєднується ще одна організаторка наших відвідин, місцева активістка, багаторічна керівниця організації ветеранів села Валентина Шкода.  

– Мені дуже подобається, що ви робите, – зізнається нам берегиня музею. – У мене дуже гарні спогади саме про моїх бабусь. Бо вони відіграють дуже важливу роль у вихованні дитини. Її нічим не замінити! Тому що це – мудрість, життєвий досвід і те, чого у батьків ще немає.

Попри невелике приміщення експозиція музею досить різноманітна й багата. Один із предметів гордості пані Наталії – два вишивані рушники, яким більше ста років. Один – 1910 року авторства  Ганни Берест, другий – 1914-го. Чимало представлено різного реманенту, приладдя й хатнього начиння, є експозиції про видатних земляків. Наприклад, про знаменитого отамана Никифора Григор’єва, про уродженця села В’ячеслава Сумського, актора Національного українського драматичного театру імені Івана Франка, батька   відомих актрис Наталії й Ольги Сумських, які часто гостювали у бабусі у Верблюжці.

Вже коли ми завершуємо екскурсію, музейну тишу порушує зойк Світлани Буланової – це вона помітила справжнісінький артефакт – очіпок. Заворожена й схвильована від такої рідкісної знахідки (цей елемент одягу трапився в експедиціях уперше), вона не може відірватися від нього, фотографує і довго вивчає поглядом. Це не випадково, адже згодом із верблюзького очіпка зроблять копію для музею проєкту, колекції традиційного одягу Кіровоградщини.   

 

«Кумоньки» і зливане молоко

Друга зупинка – хата Надії Брехун 1940-го р.н. Щоправда, аби потрапити до неї, нам доводиться трішки поніяковіти, адже нас зустрічають... із хлібом-сіллю! Гарно вбрані з нагоди таких «важливих» гостей господиня і її донька Наталія Зіновчик запрошують до хати. Бабусю садять на диван, устелений вишитими господинею рушниками й сорочками.

Надія Дем’янівна пригадує війну, школу, трудову біографію, що розпочалася в 14 років (за тяжку працю відзначена численними нагородами), заміжжя у 1957 році, народження дітей.

Коли просимо згадати, що співали її батьки, батьки батьків, бабуся бідкається й скаржиться на пам'ять: мовляв, знаю, як всі пісні почати, але продовження забуваю. Та все ж ми слухаємо популярні в наших краях «Ой там на горі» й «Ой у лузі». Слова «Гори» такі ж, як і в інших селах, але відзначаємо, що розспів, манера її виконання у Верблюжці – свої, унікальні. Згадала бабуся Надія й частину щедрівки. А от про таку автентичну пісню, яку вона нам заспівала наприкінці зустрічі, ми кажемо «Крутяк!»:

Ой ви кумушки,

Ви голубушки,

Виведіть, приведіть

Главного дохтора.

 

Главного дохтора,

Чи професора,

Пусть він скаже, як спец,

Що на моїм серці жи єсть.

 

На моїм серці єсть

Кров запічьонная,

Кров запічьонная,

З милим розлучьонная.

 

Зі слів Дем’янівни ми записуємо і кілька рецептів страв її дитинства. Наприклад, оригінальної затірки із картоплею. Затірка – поширена українська страва у ті часи. А от про наступну ми під час експедицій почули вперше.

– Сир, шоб був готовий, і молоко, сметани трошки. І це все запустить – і нехай скисає, – бабуся Надія розповіла, як робили зливане молоко. Його можна пити, якщо рідке. Якщо густе – їдять ложкою. 

«На хліб»

Їдемо в інший куток села. На нас тут від самого рання чекають 93-річна Степанида Мелещук із групою підтримки – донькою, онукою та правнуком. Нас запрошують до великої світлої-пресвітлої кімнати, де майже весь інтер’єр у вишивці. З-поміж неї око вихоплює запаску родом із 40-х років. Світлана Буланова одразу ж – приміряти, розпитувати про її історію. Тим часом у дочки хазяйки Марії цікавлюся життєписом мами. Виявляється, вона родом із села Рудня Дубровицького району Рівненщини. Разом із сім’єю Степанида перебралася на Кіровоградщину в 1964 році, як казали тоді, на Західній, – «на хліб». В той час, зауважує Марія, на Поліссі важко було прогодуватися, бо працювали ще за трудодні, а в Центральній Україні вже можна було заробити хліба, цукру на сапці буряків тощо. Отак переїхали та й залишилися. Але спогади про рідний край, його традиції, його пісні й навіть діалект пані Степанида зберегла. Та й ще й як! Особливо пісні. Вони такі-такі... Від першої до останньої ми їх слухали заворожені. Усім – текстами, манерою співу, діалектизмами. Але спочатку слухаємо її розповіді про своє тамтешнє життя.

– Дівувала я дуже харашо, бо я була одна в батьків. Батьки мої жілі харашо. Батько у мене був дуже добрий, даже тут, у Верблюжкі, його всі знають, який він добрий. Бо ми переїхалі сюді у 64-му році. То дівувала я дуже харашо. А заміж виходила вже в таке врем’є погане. Була свадьба у нас, то, як сказати, тоді було вже і партизанка, і Україна, і Бог його знає що було. Ну тоді прийшлі, а хто прийшов, то ми ж не знаємо, хто прийшов. Воєнний. Забирають дядька, женіх муй утюк у ліс, бо ми під лісом жілі на хуторі. Молодьож розбігласа, кого зловилі – забралі. А хто – втюк. Ну питають «Де твій женіх?» А я кажу «Он утюк, в лісі». «А як ми його уб’єм, зловим?» А я кажу «Ви його не знайдете, ліс великій. То ви його не знайдете». Ну, каже, ми другим разом приїдемо. «Алє ж нехай він виходить з лісу і не боїться. Ми знаєм, шо він ваш, і мі його трогати не будемо, він не бандіт ніякий, нічого, ми його трогати не будем, хай він віходить, і жівіте собі, женітеся, і живіте собі на здоров’я».

Дядько і жених Степаниди невдовзі повернувся. Наступного дня вже в чоловіковій господі весілля продовжилося.

– Ми вже з своїм покійним дідом Семеном подаєм усе, виносимо, на столі вже вгощаєм. А тоді шо ж, уже ж випілі, погулялі трошкі – та й вже й танцювать хочуть. А музики то нема! Бо боїмося, шоб не почулі даже й сьогодні ніхто не прийшов не перебив. То стояла так желізна кровать, то хлопці бичами в тую кровать вибивають – і танцюєм на весь двур!    

Бабуся Степанида співає, і з кожним словом, нотою по шкірі пробігають мурашки. Що не пісня – то шедевр! З кожним куплетом почуття приємного здивування переростає у легку ейфорію, у когось на очах бринять сльози... І саме тут ми почули чимало пісень тих жанрів, які так рідко зустрічаються нам в експедиціях: веснянки й купальські. 

 

Весна ой уже красна,

Уже з стріхи капче,

Да й уже з стріхи капче.

 

Ой уже нашім,

Да й уже плісаченькам

Бистра річка пахне,

Да бистра річка пахне.

 

Ой пліве човен

Да й води повен,

Бодай не хітнувса,

Да бодай не хітнувса.

 

Ой чому милий,

Да мій чорнобривий,

З плісу повернувса,

Да з плісу повернувса?

 

Співачка перепочиває і починає ще одну – жартівливу купальську.

 

Ой над річкою, над байраком

Там свариласа жаба з раком:

 

– У тебе, жабко, криві лапки!

– А в тебе, раче, ззаді (в сраці) очі!

 

– Як будеш, жабко, замуж іти,

Будеш лапоньки виправляти!

 

– Як будеш, раче, женитися,

Будеш задніцой дивитиса!

 

На столі помічаємо тканину. Сисоївна підходить і розповідає, що то воно, погладжуючи виріб рукою.

– Сама ткала, собі на свадьбу намітки. Колісь же ж було таке, шо треба намітками перев’язувати хрещених і тих... То оце я сама прала, сама ткала. Було мені сімнадцять год. 

Ми не хотіли залишати будинок, де почули і записали майже 20 автентичних пісень...

Хатина-писанка, де традиційне (архітектура, рушники, ряднини тощо) гармонійно поєднано із сучасним (ванна кімната, супутникове ТБ і тому подібне – стараннями дочки Анастасії, яка доглядає маму останні три роки), – царство рукоділля. Як і пані Степанида, її хазяйка Лукерія Аврамишина має 93 роки і родом із тої самої Рівненщини. Більш того, її покійний чоловік – рідний брат Степаниди. Тож опинилася Лукерія в нашому краю точно так само – приїхала «на хліб».

На стіні над ліжком – великий килим, вишитий болгарським хрестиком. Вишивка й інше рукоділля визирають з усіх кутків.

– Це мама сама придумувала візерунки, не з картинки брала. Вираховувала все сама, – пояснює донька Анастасія, яка й сама вишивала, «як дівкою була».     

На столі – давнє фото красивої дівчинки у гарному темному платтячку. Це юна Лукерія. За цією красою криється дуже сумна історія. Батьки були інтелігентами, лікарювали.

– Коли їй було 14 год, батьки її повмирали від тифу. Через пів року від удару блискавки згоріла їхня хата, і вона залишилася на вулиці в одному ситцевому платті, – каже Анастасія. 

Лукерія в юності і зараз

Просимо господиню пригадати пісні її молодості. Вона намагається, але, на жаль, підводить пам'ять. Та й голос, каже, ослаб...

Ми розуміємо, що всі наші бабусі все ж таки ще мають у пам’яті запаси пісень, тому вирішуємо: до Верблюжки завітаємо ще раз.    

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...