ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція на Маковія у щедре на пісні Цибулеве

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

У Цибулеве Знам’янського району ми приїхали ранесенько, тож встигли побачити, як прокидається це село, привіталися з мозаїчним Мамаєм, що ніби пропускає у село гостей, які сходять з потяга на залізничній станції «Мамаїв Яр», відвідали зелену садибу «Гайдамацька Січ» Володимира Вознюка і вдосталь надихатися цибулівським ранком перед зустріччю з неймовірними людьми.

 

Майже у кожному селі перед приїздом «Баби Єльки» працюють «агенти», які розділяють ідеї проєкту. У Цибулевому такими агентами стали Наталя Єльник та Світлана Головатенко – вчителі місцевої школи, читачки «Нової газети».

Сказати, що ми вражені знайомством з ними – це не сказати нічого. Нам вкотре пощастило познайомитися зі фантастичними людьми, які напередодні нашого приїзду обійшли все село, «протестували» бабусь, простимулювали їх пригадати пісні, які співали їхні мами, повишукувати із закапелків непотріб, який для нас є скарбом. Вони жодного разу не сказали слова «патріотизм», не клялися в любові до України, проте ми побачили щиру і непідробну любов до свого села і до його жителів.

Ще однією нашою агенткою в Цибулевому стала Ольга Іванівна Крижанівська – блискучий науковець, авторка підручника з історії мови, доцент кафедри української мови Центральноукраїнського державного педагогічного університету, яка спонукає нас (бо половина редакції «Нової газети» – її учні) бути активними українцями. Ольга Іванівна вже постачала «Бабу Єльку» старовиною – в нашому фотоархіві зберігається копія світлини весілля її батьків, а в музеї – рубель із посагу її бабусі. З її рідної садиби по вулиці Базарній і почалася наша експедиція.

 

Шулики від доцента

«Гола» вертута і шулики – таким був наш сніданок від викладача історичної граматики української мови, корінної жительки Цибулевого Ольги Крижанівської. «Тісто однакове, а начинки різні... У моєї бабуні так було, Мотрі, у баби Оляни (це мамина мама)», – розповідає Ольга Крижанівська про традиційну цибулівську випічку на Маковія та Спаса. Перша вертута, яку печуть 14 серпня – «пуста» – на олії, з цукром, без начинки. Друга, яку готують 19 серпня, – з яблучною начинкою. Особливості тіста в тому, що в ньому немає ні солі, ні цукру, тільки олія, вода, борошно і ледь-ледь негашеної соди. Ці вертути і ріжуть по-особливому: це має робити найстарший чоловік у родині. Серединку віддають дівчинці: «Тобі серединку, щоб була дитинка».

Ольга Іванівна вже добре знає, від чого ми мліємо. Тому після записів рецептів обрядової випічки ми перейшли до ще однієї «смакоти» – скрині з «начинкою». В результаті до Кропивницького ми привезли: одновуху макітру, в якій запарювали опару на хліб, кошик, чоботи, в яких виходила заміж мама, дерев’яні ложки, качалку, а ще рушник, фіранки, вишиті технікою рішельє…

«Треба? – Беріть!», – ця фраза звучала з уст Ольги Іванівни не один раз. Найбільшим, найвагомішим скарбом від Крижанівських стала скриня, в якій зберігала свій посаг мама Ольги Іванівни. На фігурних ніжках, з різьбленнями, тепер вона – експонат нашої етнолабораторії.

 

«Я вам багато не розкажу, бо я не вмію балакать»

Валентина Губаль – сусідка Ольги Крижанівської – щиро не розуміє, чому ми із таким захопленням розглядаємо її хату. А хата варта таких оглядин, адже в ній, крім скрині, печі, вишиваного добра, зберіглася навіть жердка – праобраз сучасної шафи для одягу – палиця, на якій раніше зберігали одяг.

Бабуся Валентина добре пам’ятає, як важко жилося після війни. Ось що вона пригадує: «Не було нічого їсти, не було нічого. Рвали щирицю і лободу, мандрики пекли. Я знаю, у нас була коровка, колгосп тоді був, то брали ото після коров – «з’їди» називається. І ото прокормлювали. Розказували, що в Голод багато попід хатами помирало. Баба моя колись мені показувала, отам, на тій вулиці, лежала якась баба, мабуть, дня два. Вона і за 33-й розказувала, то страшне діло. Казала, одні люди мерли, а одні дохли. На хуторі, коли зійшов сніг, люди лежали… А то була одна сім’я, що своїх дітей їли, прямо їли. Ой Боже...Така біднота була, і був у нас у селі міліціонер, такий в галіхве ходив. То він ходив по хатах і провіряв, щоб, не дай Господь, хто квасолину не заховав. В нас, бабуня казала, у челюстях заховали горщик із квасолею, то він забрав і висипав серед двору.

Мати моя померла, її на год посадили за колосок, що вона у колгоспі взяла. Оце сусід був у нас, він усіх підставляв… Отой кегебіст заходить і дивиться, що на печі. А мати, як було десь кукурузка, то підо мною ховала. Це був 47-й рік... Та я вам багато не розкажу, бо я не вмію балакать».

Попри трагедії, свідком яких була пані Валентина, вона все життя відчувала потяг до прекрасного: вишивала, плела, прикрашала свою хатину. Один із шедеврів, щоправда, змайстрований родичкою, але яким пишається бабуся Валя – килим, вишитий «ялинкою», «Несе Галя воду».

 

Їм було не до пісень

Не до пісень було жительці Цибулевого Галині Дем’яненко 1934 р.н., яку ми провідали разом із нашими агентами. Бабуся довго думає, як відповісти на наше запитання про дитинство, молодість. Але з чого не почне, їй відразу хочеться плакати. І нам.

«Нас було двоє: брат і я. Забрали нашого батька на войну, ведуть. Батько взяв нас на руки: «Діточки мої, голуб’ята. Діточки мої, соколята, мабуть, я вас не побачу вже...». А мама була на третьому місяці. Родився третій хлопчик... А вона біжить у сельсовєт, чи є там від батька? А дали їй листок... Ми як закричимо всі там...» – бабуся Галя пригадує трагедію своєї смії, а ми вже й не знаємо, чи наважимося в неї запитати про традиційне – танці, пісні, весілля…

Важко знайти представника покоління 30-х-40-х років, хто б з усмішкою згадував своє життя. Так само, як бабуся Галя, не змогла пригадати для нас жодної пісні і 83-річна Оксана Трохимівна Задоя. Зате пригадала голод 46-го.

Спогади Оксани Задої 1937 р.н. про голод у селі Цибулевому: «Дождалися корови і пішли жить».

«Жито мати сіяла та на печі сушила, а тоді на дьорку терла та кашку варила. Дід був Гриша, то не дождався, у нас була корова, то не дождався, опух і вмер. Мати тоже пухла була, та ми дождалися корови, та вже пішли жить. Корову надоє мати, зробе сира, молочка наллє і ми вже стали жить Ходила десь мати шукала картоплю по степу, тоді ж раньше сіяли картоплю, вона така наче перемерзша була, мати тільки зварила, а воно січас і падає у жолудок. Ковтали! З буряків листя їли, кропову їли…

– А в селі багато людей померло від голоду?

– Ой, дітки, канєшно багато. Мати у 33-м казала, що мерли, шо возом везли. То, каже, на возі склали, а він ще живий, а його везуть уже ховать, а він каже: я їсти хочу! Та якась баба винесла молочка стаканчик, а він встав із возу. Хіба він довго жив? Шо той стаканчик... Він помер. А тут поховали. Багацько людей померло…

Ой, горе та й годі…»

Марія Ємченко – нащадок козацького роду

У жилах 82-річної Марії Ємченко (у дівоцтві – Осика) тече козацька кров. Справжнє прізвище її батька – Гупало. Мав він п’ятеро братів-козаків, один із яких – Денис Гупало – отаман чорноліського полку був активним учасником Української революції 1917-1921 років. Щоб врятувати родину від знищення, батько Іван Мусійович узяв інші ім’я та прізвище – Дмитро Осика (паспорт на це ім’я дав йому один чоловік із Григорівки). Під цим прізвищем він вивіз родину на Харківщину… Досить тривалий час у сім’ї Марії Дмитрівни (чи то пак Іванівни) не було прийняти обговорювати цю тему, історію роду лише побіжно повідала мама перед смертю, наказавши, щоб Марія нікому про це не розповідала.   

На горищі в бабусі Марії і досі зберігається прядиво, конопляне насіння і гребінь.  Вона готова відповідати на всі наші запитання: про страви (бабуся Марія була кухаркою на весіллях, тож можна тільки уявити, скільки літрів капусняку наварила за своє життя), про хліб і навіть… про народну магію.

«Шось мені зробилося, це вам правду кажу, мені здається, що в мене йде живіт, а потім я йду. Ну шо мені робить? Найшла бабу, а вона: «Ой-ой-ой». Вилила на віск і каже: тебе обсипало жабами, не нагодовано, а обсипано. Подиви, жабка. Вилива вона мені третій раз: диви, диви, жаба! Тебе, каже, не нагодовано, а обсипано, дивись, ти лежиш, стара баба в кучерях сипе тобі на голову. Будеш ходить дев’ять раз по три рази. Оце аж стіки ходила до неї. Оце так було», – пригадує пані Марія.

Рецепт капусняку від Марії Ємченко 1938 р.н. із с. Цибулевого.

«Зварилося м’ясо, оббираємо кістки, трохи ріжемо, шоб воно нитками не тягалося. Тоді вперед тру на тьорку капусту. Якшо є січена капуста, то витягаємо січену, а як нє, то тру. Вперед посолю ізвечора ту капусту. Ту юшку зливаємо, де м’ясо варилося, кидаємо туди капусту. Капуста вариться. Я у капусту кидаю пшоно і рису трохи. На відро капусти, як каструля відрова, кидаю не повен стакан пшона і добавляю тоді рису трохи. Пшоно більше. А опше, то можна тіки з пшоном. Потім кидаю те мнясо туди ж усе. Тоді, шо я ллю красного, сок чи пасту, зажарку кидаю. Картопля вариться отдєльно, потокмачимо, потопчимо і вкидаємо. Закипіло і вже й готове».

 

І досі закохані Кондрашенки

79-річна Галина Олексіївна Кондрашенко у чотири роки стала сиротою – мама померла 22-річною, а батько зник безвісти у день її народження – 22 червня 1941 року. Саме тому, каже Галина Олексіївна, й вийшла заміж рано.

«Йому було 25 років, нагледів бабу і давай розказувать. Дід мене обдурив, казав, що вміє на гармошкі грать... А получилися танці в глині – то сарай, то хата, то криниця...» – сміється бабуся Галя, охоче відповідаючи на всі наші запитання. Наприклад, від неї дізнаємося про особливу начинку для пиріжків під назвою «вурда», яка включала в себе макуху, буряк і трохи лісового терну. У ті часи усі фрукти були лісовими, адже на фруктові дерева, та й не лише дерева, існував податок: «Якшо десять курок держиш, то такі налоги на ті яйця, шо хтозна, коли вони знесуть ті яйця. Прийшов колись цей, як він зветься, що ходив... Та каже: скільки у вас курочок? А вона каже: та п’ять. А я кажу: бабо, не дуріть, бо десять. Як мазнула ж вона мене, шо я аж на піч полетіла. Нізя ж цього казать, бо... А я плачу, а він: не нада бить дитину, я вам запишу п’ять курочок», – пригадує Галина Олексіївна.

Протягом усього інтерв’ю бабуся Галя все намагається нагодувати нас щойно спеченими пиріжками з яблуками. Їхній запах і справді відволікає від роботи, тож ми погоджуємося. А поки бабуся йде за пиріжками, дід Женя, погладжуючи себе по животі, розказує, як правильно їх їсти: три чи чотири ковтнув і добре. «Любите свою бабусю? – Яку, оцю? Аякже?», – війнуло теплом від 86-річного Євгена Миколайовича Кондрашенка…

 

Ганна Скляренко – енциклопедія української пісні

Наша експедиція в Цибулеве продовжилася у хаті Ганни Скляренко. Продовжилася, але не завершилася, адже чи не вперше після спілкування з респондентом ми так швидко – через тиждень – повернулися знову. Бабуся Ганна стала для нас не лише енциклопедією української народної пісні, у тому числі й псалмів, які ми записали чи не вперше.

До речі, у родині Скляренків зберігся звичай, коли напередодні Маковія мак для шуликів тре найстарша жінка в родині. Відео як 90-річна баба Ганна, поставивши макітру між ніг, тре мак… кочергою, передала нам невістка бабусі Ганни пані Ніна. Під час розмови з Ганною Скляренко ми записали відомості про традиційний одяг для Цибулевого, як виявилося, не так давно в цьому селі дівчата ходили у віночках, заміжні жінки – у чепчиках (очіпках), в доброму намисті та сорочках… Під час Голодомору 1932-1933 років усі прикраси обміняли на хліб… Одна із пісень, яку заспівала нам Ганна Скляренко – гірка ілюстрація безправ’я і трагічного становища українця в радянській системі координат. Хай навіть і подана як колгоспна жартівлива, та від неї зовсім не смішно:

 

Ой на горі жито жнуть,

А в долині просо мнуть.

Одна баба натерла,

Взяла торбу, та й поперла.

Ішла вона дорогою,

Зустрілася з головою.

Куди, бабо, ідеш?

Що ти в торбі несеш?

Трошки проса я намняла,

Бо я зроду кашу мала.

Сідай, бабо, на воза,

Та й поїдем до колхоза.

Осудили бабу враз,

Отправили на Кавказ.

Пише баба оттуда:

«Поправилась на три пуда».

Пише баба листок:

«Жаль, кончається вже срок».

Ох, якби ж я була знала,

Була б більше проса мняла.

Ми саме записували бабусю Галю, як до хати забіг пан Василь Шевела.

Він, дізнавшись, що в Цибулеве приїхала «Нова газета» разом із «Бабою Єлькою», вирішив подарувати нам рушники своєї бабусі Євдокії Шевели 1894 р.н. Саме тоді ми зрозуміли, що в «Баби Єльки» із Цибулевим склалися особливі стосунки і що тут ми побуваємо ще не раз…

Фото Олександра Майорова. Партнери експедиції - проєкт «Мультикультурної платформи громади «Успішні зміни», що втілюється Ініціативною групою "TsybuleVO", в рамках проєкту «Голос громади в місцевому самоврядуванні» Програми USAID “Децентралізація приносить кращі результати та ефективність” (DOBRE)

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...