ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція у горіхове Бандурове

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

В’їжджаючи в чергове село Олександрівського району, який нам так полюбився, помічаємо: на вказівнику з назвою  населеного пункту пошкоджена друга буква – чи то А, чи то О. Цей нюанс ілюструє історію з назвою села Бандурове. Одні вважають, що вона походить від слова «бондар» (мовляв, тут працювали вправні майстри з виготовлення бочок), а в радянські часи нібито через помилку на пошті отримало назву Бандурове…

 

 Повітря тут особливе, адже Бандурове розташоване поміж лісами. Нас зустрічають могутні дубиська і сотні горіхів. Хрумкаючи під ногами, вони щоразу нагадували нам: ви в Бандуровому, особливому селі з особливою цікавенною історією і не менш цікавими людьми.

Першою, хто нас вітав у Бануровому, стала церква. Із червоної цегли, висока, таємнича. Перша церква у Бандуровому була побудована в яру між городами Марка Гедзя та родини Юрченків. За інформацією краєзнавця Василя Білошапки, у Бандурівській церкві з 1843 року священником був Степан Грушевський – один із представників роду Грушевських. Стара церква, побудована у другій половині ХVIII століття, спочатку була дерев’яною. Нову, цегляну, названу Свято-Успенською, у 1871 році вирішив збудувати в Бандуровому Хома Бондарєв – син купця Макарія Бондарєва, власника цукрового заводу та хутора Ставидлянська Лука, що колись був розташований між селами Розумівка та Кримки.

Старі люди розповідають, що з підвального приміщення церкви існував хід, що проходив під полем. Як згадує уродженка Бандурового Зінаїда Юрченко, тунель проходив від маєтку Льва Давидова, що стояв у лісі Дубрава, під Свято-Успенську церкву. Цю та інші легенди про село протягом дня нам розповідала наша агентка у Бандуровому – завідуюча сільською бібліотекою Ніна Михайлівна Кучеренко. Вона разом із звідуючою клубом Ольгою Юрченко, провівши з нами весь день, здалися нам справжніми хранительками історії села.

Історія Бандурового варта окремої книги. І вона існує – за авторством Василя Білошапки та Миколи Коломійця під назвою «Заховалось під крилом Діброви». У цьому історичному нарисі вперше опубліковані фрагменти спогадів Юрія Давидова про свого дядька, композитора Петра Чайковського, унікальні фотографії членів родини Юрія Давидова та його будинку на Красносільському хуторі біля Бандурового. На увагу заслуговують сторінки, присвячені Маріанні Давидовій – власниці хутора Дубрави поблизу Бандурового і талановитій художниці. Окремий розділ книги присвячений перебуванню відомого композитора Кароля Шимановського у Бандуровому. Є тут і списки померлих від Голодомору, репресованих, остарбайтерів, загиблих в роки Другої світової…

Марія Павленко і піч для п’яти онуків

Баба Маруся. Височенна груша у центрі подвір’я і сепія початку жовтня. Ми навіть трохи затримуємося біля хвіртки, щоб насолодитися ідилією і зафіксувати для себе цю мить.

За кілька хвилин ми вже гостюємо у хаті Марії Силівни Павленко 1942 р.н.

Бабуся щиро не розуміє, чим може бути цікавою для нас. У її світлій хатині все дихає чистотою, і хоч вона благає не роззуватися, ми не можемо собі цього дозволити. Годину віч-на-віч з традицією, за розмовами про народну кулінарію (записали рецепт бабки з крупи і бандурівських вареників, запечених у печі), про танці і пісні. Бабуся Марія не співає, бо довелося поховати сина. Хоч і минуло стільки років, та просить: не змушуйте мене співати – болить душа.

Дитинство Марії припало на сорокові роки, тому в пам’яті збереглися спогади і про війну, і про голод.

«У мами і тата дев’ятеро дітей було, я дев’ята. Один брат – 22-го году, інші були 24, 27 і 32-го років… І я 42-го. Брата мого старшого зарубали, коли він у лісі працював, а разом із ним – ще восьмеро душ. Усі вони поховані в братській могилі біля церкви, там і табличка є…» – розповідає Марія Силовна.

Голодомору вона не пам’ятає, проте з розповідей мами знає, що у 33-му батькам було сутужно прогодувати велику родину: «Старші діти ходили на поля жуки збирали, а їм давали якусь похльобочку. Ідуть, а мама каже: осьо коняка лежить, давайте відріжемо шматок м’яса. А вони їй відповідають: та ні, мамо, давай лучче листя будемо їсти».

Бабуся Марія вважає, що раніше люди були добріші і дружніші. Співали на кожному кутку – на Хуторі, Загородцях, Павленківській вулиці, Жабокряківці…

«У нас молоді дуже багато було. Клуб у селі був такий манісінький-манісінький, то в тому клубі як грає гармошка, то пара коло пари. А які танці танцювали? Полька, краков’як, карапєт, вальс. А як пішли 60-ті годи, то повидумували ото таке шось, але ми його не знали…».

Усі її п’ятеро онуків виросли на печі. Тут вона готувала свою коронну страву – запечені вареники, від якої у захваті її правнучка. Піч у баби Марусі цікава, такої ми ще не бачили. Роздивляємося і самі згадуємо своє дитинство і печі-королівства, в яких картата ширма могла вмить відгородити тебе від усього світу…

паспорт як перепустка у життя

15 вишиваних подушок, а між ними – 83-річна Марія Панасівна Кулинич розказує про свого онука, що живе в Нью-Йорку. А ми ж хочемо встигнути почути і про прадіда… Просимо вимкнути радіо, яке розповідає тривожні новини про пандемію, і вмикаємо свої камери.

«У селі було 420 дворів, як ми були молодими. У кожному дворі була корова. Хоч бідно жили: приходили агенти по м’ясо, по молоко, по крашанки. І вночі ходили, і вдень. Люди ховалися, бо не було як жить… Був у нас такий з Голикового Великий Степан. Такий, як німець… На роботу сильно гонили, штрафували, було хто не хоче йти, топить вранці, приходить бригадір, поб’є горшки, щоб ішов. Кончила школу, побула вдома, дівчата йшли в радгосп буряки сапали. А з села не можна було вийти, бо не було ж паспорта. Я з тиждень ходила за головою колгоспу, щоб мені дали паспорт, що мене відпускають з колгоспу.

Вивчилася у Кам’янці нікеліровщицею. Добре заробляла, красиво вдягалася… Як весілля було, то їздили на базар, купили вінок із сігаріна…» – ніби сповідується бабуся Марія, а нам тільки цього й треба. За мить виявляється, що салатове креп-жоржетове плаття, в якому наша співрозмовниця виходила заміж у 1958 році, ще збереглося! Вмовляємо Марію Панасівну пошукати, а раптом! Через пів години пошуків вона таки вносить до кімнати дві сукні 50-х років – одну яскраво-синю, плетену, а іншу сіро-смарагдового кольору неймовірного фасону і крою. Тканина збереглася, здається, якщо її випрати, то завтра можна вдягти на танці.

Багато цікавого Марія Панасівна пам’ятає і про розкуркулення в Бандуровому. Її діда Сергія вислали із села у 1928-му за те, що мав четверо овець і двох волів. Як потім діти та онуки не шукали його, слідів в архівах та списках репресованих – не знайшли.

«Отут дід Пилип Юрченко був і брат його Володимир, то їх виселяли під Владівосток. А потім вони повернулися, коли радянська влада затихла. Хати поодбирали в них, яслі там зробили. І по сусідству в нас дід з бабою удвох жили. І Яків Хороба на Широкій, три брати були господарями, і їх вислали. А на горбочку була хата, виселили їх і зробили сільську раду і бібліотеку». Слухаємо і вкотре переконуємося, якою короткою є пам'ять у тих, хто і досі сумує за радянською владою. Ось як вправно вона розставляла свої маркери: у хатах українських господарів створювали бібліотеки з ідеологічно правильною літературою, де будуть славити вождів Сталіна і Леніна, на чиїй совісті мільйони смертей українців…

Співають Бандурівни

Співати бандурівських пісень бабусі збираються у хаті Любові Михайлівни Комірної, яка родом із Брянської області, проте вже 60 років живе в Україні. До неї придибує баба Дуня – Євдокія Данилівна Чернишенко, на диванчику всідаються Надія Юрченко, Ольга Юрченко і Катерина Піддубко. Згодом палички бабусь застукотять у такт пісням, а ми ловитимемо мурах, які табунами бігатимуть по тілу. Бандурівські співачки перевершили наші очікування: без попередньої підготовки, майже спонтанно вони дали такий концерт, за яким уже скучила наша команда. Ось один із бандурівських шедеврів:

Мене мати породила, (2 р.)

Два городи обробила,

Гуляю я, гей, гуляю я.

Два городи обробила, (2 р.)

Одна диня уродила,

Гуляю я, гей, гуляю я.

Повезла я продавати (2 р.)

Та й не знаю, що казати,

Гуляю я, гей, гуляю я.

Поки люди сіно склали, (2 р.)

А цигани диню вкрали.

Гуляю я, гей, гуляю я.

– Ви, цигани, добрі люди, (2 р.)

А що ж мені дома буде?!

Гуляю я, гей, гуляю я.

Приїхала я до хати (2 р.)

Та не знаю, що казати,

Гуляю я, гей, гуляю я.

Поки тісто замісила, (2 р.)

Свиня двері прокусила.

Гуляю я, гей, гуляю я.

Поки двері залатала, (2 р.)

А дитина з печі впала.

Гуляю я, гей, гуляю я.

Під припічком вовки виють, (2 р.)

А собаки ложки миють,

Гуляю я, гей, гуляю я.

На городі квітки в’ються (2 р.)

А за мною хлопці б’ються,

Гуляю я, гей, гуляю я.

- Не бийтеся, нема за що, (2 р.)

Хоть красива, та ледащо,

Гуляю я, гей, гуляю я.

 

Крім пісень, бабусі розказали про страви. У Бандуровому, окрім інших традиційних страв – голубців, капусняку, тушкованої картоплі (називають її «жаркоє»), у меню часто присутні гриби, які місцеві жителі збирають у Діброві або Кам’янському (Комсомольському) лісі (на весняні гриби тут кажуть «підвишні»). З ними готують вареники, борщ і картоплю. Раніше гриби сушили, нанизуючи на мотузку, а також квасили під гнітом (відварюючи, заливали солоною водою зі спеціями і клали зверху гніт). Ми зазвичай цікавимося і про народні методи лікування, а цього разу отримали джек-пот: дізналися про траву під назвою «заткни-гузно», яку використовують при проблемах зі шлунком (про специфіку захворювання свідчить народна назва рослини). «Не треба ні левоміцитину, нічого. Три ковтники ковтнув і все», – діляться рецептом бабусі.

Ми вже зібралися в дорогу, але не змогли проїхати повз одну із бабусь – Надію Федосіївну Юрченко 1944 р.н., яка після «концерту» вже вирушила додому. Вирішили підвезти, заглянули до хати роздивитися подушки і рушники і отримали неймовірний подарунок: рушник і три сторічні фотографії, на якій зображені чоловікові родичі. Ось цей останній за часом кадр з не останньої експедиції проєкту «Баба Єлька» в Бандурове і досі в наших очах.

Красиві і шляхетні українці, очевидно, до приходу радянської влади, до воєн і голодоморів. У руках бабусі, яка добре знає, що довелося пережити її предкам…

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...