ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція у Кам’янку і перемога пісні

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Сезон експедицій 2021-го ми відкрили Кам’янкою Новомиргородського району. Так кортіло поїхати, що не завадив ні 13 градусний мороз, ні віхола, ні вихідний. І ми жодної секунди не пожалкували, адже привезли з Кам’янки безцінні емоції та знахідки.

Важливо, що з нами в експедиції був легендарний Петро Озеров (Бузина) – археолог, краєзнавець, музейник, колекціонер із Новомиргорода. Петро Іванович понад 30 років тому працював у цьому селі ветлікарем, разом із ним та ще з однієї причини ми відразу стали в селі «своїми».

Експедиція у Кам’янку була особливою: тут жили… мої діди і прадіди. Початкове прізвище моїх предків – Тільні, суфікс -ов  з’явився вже у мого діда Бориса Тільнова в радянські часи (це окрема історія, яка характеризує процес русифікації українців, стирання національної приналежності, розмивання міжнаціональних меж...).

Першою, кого ми відвідали, стала Антоніна Трохименко 1939 р.н. В неї ми  розпитували про життя в Кам’янці пів століття тому. Бабуся Тоня каже: і співали, і вишивали, і ткали, і раділи життю, бо молодим це робити було легше.

Я допитувалася в неї про свою прабабу – Одарку Тільну (у дівоцтві Жовну). Так хотілося вималювати образ, так хотілося дізнатися, чи співала вона, у що вбиралася, чи чепурилася, якою взагалі була для односільчан.

– А що вона вдягала?

– Ну яке тоді жінки носили? Такі рясні, рябі спідниці на резинках. А резинку вирізали зі скатів, отаку товсту, різали, витягували нитки. І всі баби, не тільки баба Даша.

– А зверху?

– А зверху кохточка... куфайка, де які недоноски були. Тільні, канєшно, трошки заможніше жили, але вони не одділялися, що вони багаті, а ми бідні. Нє! Всі разом гуляли, всі разом ходили на ланки.

– А ви не знаєте, не співала моя прабаба?

– Співала. Тоді всі співали в Новосьоловкі (частина села – Ред.). Тоді сильно співуче село було.

– А вдягала вона сорочку вишиту?

– Це не помню. Тоді було мені год 13-14, тоді начали трошки вишиванки надівать. А то не надівали, бо не було на чому шить. Тоді ж ткали, сіяли, молотили, на печі сушили те конопля, а тоді били, пряли, пряли як на полотно. І на річку – вмочили і на травичку розстелили. Десь до пів літа, за зіму приготовлять, уже ділянки посапають і начинають вимокать ці самотканки. І ото на річкі, тіки дивишся, а тоді ж трави було разної, красіво так було. І з того полотна шили сорочки, спіднички, а тоді начали потрошки на цих полотнах вишивати низом разочки.

– А рукави чим вишивали?

– Чорним і красним хрестиком.

– А де брали узори?

– А видумували, каждий своє. ... З рук у руки йшло.

За спогадами старожилів, у Кам’янці були знатні музики, не лише традиційні гармоніст і бубніст, а ще й скрипалі!

«Дід Ваня на бубон, а Андрій на гармошку. Ідуть на Новосьоловку гулять. Як наловлять вужів, вже весна, літо, сновигали вужі, страшне. А вони тоді дівчатам у пазуху, гуляли весело…
А співали, так співали, ой-ой-ой… Я заводила і виводила, а тепер і сама балакать не можу»,
– згадує бабуся Тоня. У її пам’яті збереглися й уривки традиційних для українців того часу святкувань, зокрема на Андрія: «У потолок забивали гвоздя, чіпляли калату, і хто стрибне вкусе, тому робили з сажі квач такий і під носом мазали. Ригочуться, співааають... Ше й пісні співали до цеї каляти! Ну я вже не помню.... А тоді хлопці як наловлять горобців, та як почнуть пускать по хаті. А ті горобці сюди-туди, сюди-туди літають-літають, позбивають рушнички, які висіли, занавєсочки», – згадує Антоніна Трохименко.

Останні кадри нашої зустрічі, які назавжди врізалися в пам’ять, – це пахучі зелені яблука і блакитна скриня бабусі Тоні, в яку вона дозволила нам заглянути, але не дозволила розповідати, що в ній…

 

Катерина Панасівна – хранителька роду

У хаті Катерини Панасівни Горбунової (Мельниченко) ми заклякли від подиву. І довго не могли почати своє інтерв'ю, бо такого ще ніде і ніколи не бачили.

«Ось тут ставимо три столи, коли з’їжджається вся родина», – проводить екскурсію кімнатою, присвяченою своєму роду, пані Катерина. Починається «дерево роду» на стіні світлинами її бабусі, завершується – онуками. Про долю кожного вона готова розповідати годинами, детально описуючи, хто кому який родич, де живе, кого народив і чим займається.

Крім світлин та вишитих рушників, Катерина Панасівна береже ще один скарб: це трофейна скрипка її батька. Її він отримав від свого командира 9 травня 1945 року під час перебування в Німеччині. Батько Катерини Панасівни і до війни добре володів скрипкою, разом із сільськими музиками грав на гулянках та весіллях польку, краков’як, вальс, «Черемшину», «Ой сусідко-сусідко».

«Тут був якийсь капельмейстр із Защити чи з Кам’януватки, Кравченко називали його. Він приїжджав і вчив грати на скрипці… Мамка моя каже таткові: «Семеро дітей, а ніхто на скрипці не вміє. Ану, Катю, сідай!» Сіла я і кажу: «Татко, а я ж не в курсі дєла». А він пограв і дав мені, щоб я грала. Коли в мене не вийшло, він мене смичком по пальцях як стукнув. А мамка каже: «Навчив?» – «Навчив», – розповіла нам Катерина Панасівна.

 

«Калинонька»:
«Кума, подруга, мамка, мамкина кума…»

Співали нам кам’янських пісень у хаті Лізи Дмитрівни Волкової. Двоє бабусь серед гурту – «старожили», які співали ще в хорланці, молодші жіночки доєдналися пізніше. Так утворився гурт «Калинонька», який об’єднала директорка сільського Будинку культури Наталя Мачулка у 2006 році: «Кума, подруга, мамкина кума, мамка, сусідка, друга сусідка, ще одна кума, ще одна подруга…» – так вона представляє своїх подруг.

Кожна із жінок має особливі, близькі стосунки із піснею.

Ось що розповідає опора колективу Олександра Білан: «Це як по телевізорі іде «Фольк мюзік», я обов’язково все дивлюся, сидю на дивані і з ними співаю. Як же я люблю співать!» (Бабусю Шуру ми того дня привезли до хати Волкових через хуртовину і перемети, самі ризикуючи застрягти, та пісня перемогла!)

Серед гурту жінок наймолодша – 20-річна Поліна Мачулка, онука Лізи Волкової. Дівчина хоч і навчається й живе в Києві, та повертаючись в рідне село, не цурається рідної пісні, адже на сільській сцені вона як удома з трирічного віку. І це велика надія на те, що кам’янська пісня житиме.

З перших рядків ми розуміємо, що з Кам’янки нам буде важко поїхати, бо жінки почали видавати такий матеріал, що наша Світлана Буланова була просто у захваті. Автентика! Золото! А які весільні приспівки, а які колискові! Ось одна із них, особлива, яку виконала Ліза Волкова:

Ходить сонько по вулиці,

Носить спання в рукавиці,

Носить спання в рукавиці.

– Ступай, сонько, ступай до нас,

Буде тобі добре у нас,

Буде тобі добре у нас!

У нас хата тепленькая,

І дитинка маленькая,

І дитинка маленькая.

Люляй ти нам, Полю, люляй.

До купоньки очки стуляй,

До купоньки очки стуляй.

 

Цікаво було не лише слухати виконання автентичних пісень, а й просто порозмовляти про все на світі: про родичів (у першу чергу!), весільні традиції, сватання, про Голодомор, розвідати, чи були колись у селі відьми і знахарі.

Отак слово за слово Ліза Дмитрівна Волкова згадала перекази своєї мами про нечисту силу в Кам’янці, про знахарок: «Моя мати розказувала, що вони ж тут жили, в центрі, а новосьолівські парубки ходили до дівчат сюди. Оце ж ідуть, де Жовнові построїлися, через дорогу, туди до кладовища спускаться вниз. Тільки до того горбка доходять парубки, один іде, гуп, а йому плигає на плечі якась жінка. І він її возе цілу ніч, аж доки півні не заспівають. Возе її на собі, а потім де вона дівається… Оце таке було.

А баба Катька Жовна, то вона і переляк викачувала, і всякі хвороби. Я знаю, в мене була маленька дитина, а вона прийша і купала. Купала, та й каже: я там викопала дві ямки. А ти піди купіль вилий, одна на вмируще, одна на живуще.  Я пішла та й стою над тими ямками, та й думаю, куди ж його вилить ту воду. Питає вона в мене: куди ти вилила? Я сказала, куди, а вона мені відповідає: «О, на живуще. То буде жить»...»

Через справжню хурделицю нам довелося виїхати з Кам’янки вже в обід, та все ж ми привезли до Кропивницького 16 пісень і кілька весільних приспівок, а ще тверду упевненість, що й почули ще не всі кам’янські шедеври, а значить, повернемося сюди знову.

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...