ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» і туріяни

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Головним агентом у селі Турія стала староста Людмила Сергата, а головними відкриттями – унікальні люди. У кожному дворі нам тут хотілося залишитися. Роздивлятися віконниці, вдихати запахи або просто сидіти на спориші і безконечно слухати, якою колись була Турія…

 

«А як вас звати? –
 Яринка»

100-річна баба Яринка (так її називають у селі) пильно роздивляється нас і просить підійти ближче. При світлій пам’яті і доброму розумі, Ярина Харитонівна Третяк 1921 р.н. майже годину давала нам інтерв’ю, а коли ми попросили заспівати колядку і вона погодилася, в екстазі була вся команда.

Голодомор бабуся Ярина пам’ятає добре – у 33-му році їй було дванадцять.

– І жаби їли, і горобці, хто шо міг... У нас корова доїлася, мати напече млинців, а ми з братом із вакації цвіту нарвем, вона добавить, шоб більше було. А баба у колгоспі пекла хліб, та хоч як балабушку вкраде, та нам дасть. А батьки самі покушають потрошку, а то мені оставляють, шоб я їла. Зерно закопували люди,  картоплю закопували, шоб не забрали, а вони штирі поробили жилізні і штрикають, поки не найдуть...

– Що, на вашу думку, стало причиною голоду?

– Та Сталін зробив голодовку. Тут людей обіжав, де шо закопано, усе та на Москву правив. То Москва голодовки не знає, а Україна знає. Мій батько із войни прийшов (він чотири годи в плєну був, баба вже й обід зробила), приходить і каже: «Пустите на ніч?» – «Нє, синок, не пустю, бо в мене сім’я велика». – «А соломки підстелите?». А баба каже: «Іди осьо до Уласа, до сусіда». А батько каже: «Мамо, я син ваший!» А та баба брик…

Батько Ярини Харитонівни прожив важке життя: після полону на долю випало ще одне випробовування – колективізація. Його батьки здалися раніше, а після вступу до колгоспу почали агітувати й сина, день і ніч благаючи його  підкоритися новим радянським порядкам. Харитон дуже любив коней, тому коли довелося віддати до новоствореного колгоспу своє майно, а особливо улюбленого коня Буланого, довго не міг з цим змиритися.

«Він узяв коня, повозку, упряж, поїхав у колгосп здавать. Здав і коня, повозку, упряж, один батіг приніс додому, та впав на подушки та плаче сильно. Хитрі, та попродали та гроші взяли. А він у колгосп здав... Кінь голову несе красіво та все повертає у двір, а батько побачив, та плаче.... Та той кінь побув дві неділі та здох», – згадує бабуся Яринка. Тих, хто не був згоден вступати у колгосп, репресували, декого висилали у Сибір, на Соловки. Один туріянин, згадує наша співрозмовниця, навіть вигадав пісню: 

«Соловки, Соловки,

я вас не боюся,

через год, через два

Додому вернуся».

 

– Хто мав конячку, вівці, це щитали, шо він куркуль. То забирали мущин, а бабів нє, не брали. А ті, шо уперед у колгосп уписалися, активісти такі вони великі, доручено їм находить хліб, де людина закопала, та забирають, та на Москву правлять. Обіжали. Де яка тряпка... Мені тітка платочок подарувала на минини, а він бере той платочок, а я його до себе тягну, а він до себе. А мати начала казать: нашо ви дитину розстраюєте, її баба подарувала на день рождєніє. Та він пустив, та я забрала…

Бабуся Ярина має гарну пам’ять, знає чимало віршів, хоча й закінчила чотири класи. «Два годи в первому (класі – ред.) була, така грамотяка була», – сміється вона, коли запитуємо про освіту. Батько не дуже хотів пускати до школи, все чекав, поки виповниться дев’ять років, бо до школи було далеко ходити. Крім книжок, у кошик клали чотири пиріжки (по одному на кожну перерву) і чвертку молока…

Ми прощаємося з бабусею Яриною біля старезного горіха, який вона посадила років 70 тому, і біля старезної хатини, яка береже пам’ять про її батьків. Тут поміж фотографій у рушниках і старих меблів, здається, зупинився час. Тільки згорблена постать сторічної баби Яринки нагадує нам, що час не зупинити…

Туріянський Пінзель

Бабусі Марійці Сокирській уже 86 років. Вона важко говорить і погано чує, взагалі не виходить з кімнати, але має світлу беззубу посмішку і добрі-добрі очі.

«Цю хату ми з чоловіком зробили разом своїми мозолями. Землю руками місили, «вальки» земляні робили, «вальки» на «вальки» клали і робили стіни. Толока була. Помагали люди, тільки платно. Платили гроші чи одробіток», – розповідає вона про своє життя, раз-по-раз пересипаючи своє мовлення пестливим «діточки». Ми не можемо накрутитися і нафотографуватися, бо ця хата особлива. Кожна річ тут унікальна.

Батьки Марії Степанівни працювали в колгоспі за трудодні. Як вижили, сама не знає, бо людям платили «палички, щоб хату обставлювати і солому підпирати!». Пам’ятає, що її мама за рік роботи заробила мішок якогось зерна і три рублі. А як ішли на польові роботи, брали з собою обід у вузлик – кілька печених буряків і мамалигу. Нічого кращого просто не було. Цим же буряком люди рятувалися і в голодний 1947-й.

«Був, помню, в 47-му голод. Буряк сахарний пекли, їли. Дерті якої чи лемішки запарять в казанку якому. Висипали і ниткою тако різали і їли. Вона як вихолоне, то тверда ставала», – пригадує баба Марійка.

Вона майже не ходить. Чи телевізор дивиться, чи у вікно визирає на вкрите зеленню подвір’я. Все, чого торкається її погляд, зроблене руками її покійного чоловіка Григорія (1927 р.н.). Він був знаним у селі майстром – хати будував, печі мурував, з механізмами різними справлявся. А найбільше його шанували як столяра.

– Він робив, а я помагала. Свєту ж не було, що включив, сапу чи шо нада наточив. А тоді було колесо таке велике і я його крутила, а він робив.

– А де ж він навчився красу таку робити?

– Бог його навчив.

– А узори він де брав?

– Просто зі своєї голови видумував. Ескіз сам малював. Ми вдвох все робили. Він без мене нічого не зробить. Я крутила колесо таке величезне дерев’яне. На нього накидається шнек такий, пас. Колесо крутиться, а він сидить і все виточує.

До слова, бильця від ліжка, створене пів століття тому, можна побачити у етнолабораторії «Баба Єлька». Їх ми знайшли на початку нашої експедиції на… смітнику (як і чимало речей з нашої колекції).

Шкварять «Туріяни»

У Турії прекрасний Будинок культури. Колись був. Відкритий у 1976 році, з глядацьким залом на 560 осіб, зі сценою довжиною у 18 м шириною у 12. Міг би бути прекрасним і зараз, якби за ним піклувалися не лише жменька людей, які мали б писати сценарії і ставити концерти, натомість, крім прямих обов’язків, шукають меценатів, які б допомогли то дах зремонтувати, то щось придумати з опаленням. Протягом восьми років у БК тече дах (у Новомиргородській громаді про це знають), але 300 тисяч гривень лише на виготовлення проєкту ремонту – це захмарна сума для директора Будинку культури Василя Лисенка. У закладі діють духовий, фольклорний, танцювальний гуртки, тут є чудова бібліотека, тут міг би бути не менш чудовий музей історії села (зараз тут можна проводити екскурсії на тему «Радянський період розвитку Турії», показувати експонати, що ілюструють часи Другої світової, і особливо пишатися великими портретами, створеними художником Василем Шульгою). Сьогодні у селі проживає близько 800 осіб (сто років тому було вісім тисяч), тут є кому і є для кого організовувати свята. Одне із таких осердь, яке вирізняє Турію з-поміж інших сіл,  – фольклорний колектив «Туріяни», заснований у 1951 році  Валентиною Третяк. Сьогодні тут співають Ганна Криворучко 1954 р.н., Наталя Колодяжна 1966 р.н., Віра Павленко 1946 р.н.(заспів, вивід), Олександра Шевченко 1950 р.н., Євдокія Шевченко 1952 р.н.

Від них ми записали з десяток автентичних пісень, кілька з них такі, яких не зустрічали в жодному селі. Ось наприклад:

Бувало, чаю не нап’юся

– Бувало, чаю не нап'юся,

Спішу на вулицю гулять,

Тепер заграють марш воєнний,

Спішу в казарму лягать спать. (2)*

Казарма очєнь холодная,

Ложусь на голому полу,

Чужая мамінька нє скажет:

«Постой, синочєк, постелю!» (2)*

Бувало, з вечора до ранку

Сидить дівчина на руках,

Тепер ізвечора до ранку

Стоїть вінтівка в головах. (2)*

«Заводчиця» колективу – Віра Сергіївна Павленко 1946 р.н. – не лише ушкварила на бубні та пляшках, вразивши нас своєю артистичністю, а й розповіла історію… першого поцілунку зі своїм чоловіком:

«Він був у старших боярах, а я в старших дружках. І раньче справляли дружчини – це коли дружка пригощає гостей на весіллі. От я частую, а тут кричать дружкі й боярину горько. А я ще ж ні з ким не цілувалася, як же ж я буду цілуваться, як тут батько й мати мої! Ну поцілував він мене в щочку і шепче: «Всьо равно я своє наздожену». Ну, випровадили ми вже молоду до молодого і пішли після цеї гульні в клуб, там нагулялися, натанцювалися і йдем додому. Ідем, а дівчата й кажуть: куди цей боярин іде? Ніхто не знає, куди боярин іде. Ну, доходю уже я до хвіртки, хвірточка така в нас на вірьовочкі, закрила я ту вірьовочку, тіки доходю до дверей: «Дружко, підожди!». Обертаюся – мій боярин. Кажу: «Шо ти хочеш?» А він каже, мовляв, давай трошки постоїмо. Ну, постоїли вже ми, пожаліла вже я його. І так ми начали з цього время дружить. Сядемо ми на лавкі надворі, а він каже: «А давай заспіваємо ось цю пісню». (По правді вам сказать, не буду вам брехать, цілуваться з ним я не цілувалася). Він сів, положив руку на плече і прихилився до мене:

Гаю-гаю, зелен розмаю,

Любив дівчину, сам добре знаю, (2)

Любив дівчину півтора року,

Доки не дізнали вороги збоку. (2)

А як дізнали, розщебетали.

Бодай ті люди щастя не мали.

Сусіди близькі, вороги тяжкі,

Пийте-гуляйте, як самі знайте.

Пийте-гуляйте, як самі знайте,

Де двоє ходять, не розлучайте (2)

 

І поцілував тут мене перший раз!»

 

Цікавий факт

Туріянські хатопали – люди, яких наймали, щоб помститися сусідам після сварки.

«У нас була ціла сім’я, яку наймали кидати червоного півня. От сусіди посварилися... За це платили п’ять рублів і бутилку самогонки. Прізвище їхнє були Ворони. Це було після війни. Уся Вітрівка горіла... Всі їх боялися в те время», – згадує жителька села Турії Новомиргородського району Олена Шевченко.

Тут жили Балацькі

Нещодавно родина Шевченків із Турії купила садибу по сусідству зі своїм обійстям.

У старій хаті вони знайшли документ, датований 1913-м роком – «Решение Лебединского волостного суда Чигиринского уезда Киевской губернии». У документі йдеться про розподіл майна між двома синами Якова Балацького. «Лебединській волостной судъ въ составе председателя суда Михаила Титаренка, Волостныхъ судей И. Шатнаго, П. Бугая и Д. Шило при волостном писаре К.Мысь... (нерозбірливо) слушали дело по иску крестьянина с.Турии Якова Балацкаго к родным сыновьям Ивану и Антону за деньги. В суд по вызову повестками заблаговременно врученными явились стороны лично, кроме Антона Балацкаго», – написано в старовинному документі, який нині зберігається в сільській бібліотеці.

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...