ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Баба Єлька» і «упійманий» тончик

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Це була перша експедиція «Баби Єльки» у колишній Петрівський район. Починали відкривати цей край із села Олександрівки, куди запросила нас Дарія Когут – керівниця місцевого фольклорного колективу «Джерело».

 

Хата, в якій ми спілкувалися зі старожилами Олександрівки, стоїть на узвишші. Після рясних дощів усе навколо зеленіє і щебече. Спочатку в ніс вдаряє чіткий запах полину та ромашки, згодом у вухах стоїть мекання, гелготання та кукурікання. Тоді ти не можеш пройти повз пухнастих кошенят, що граються біля дворової пічки. А потім милуєшся бабусями, які, обпершись на свої палички, виглядають бабу Єльку.

– А де ж вона?

– Хто?

– Та баба Єлька ж!

– Вона скрізь! Ви – баба Єлька і ваші подруги теж, – намагаємося пояснити ідею проєкту. Віра Петрівна Решетнікова зізнається – так звали її маму, інші бабусі теж пригадують знайомих Єльок…

На вулиці липнева спека, тому заходимо до хатиночки, центром якої є невеличка вибілена піч. Скільки там дітей вигрілося, скільки хлібів випеклося, пригадує господиня Ліда Павлівна Швець 1935 р.н. Цю хату вона будувала разом із чоловіком у 60-роках. Звісно, будували толокою – разом із односельчанами працювали, співали, а наступного дня й похмелялися. А ще залишали для домовика гостинці, щоб добре себе поводив.

«Ходили ми до людей, одробляли, щоб і до нас прийшли помогти. Тоді все село строїлося… Клали сумку, у сумку – бутилку, хліб, закуску. Підвісили вгору цей тормозочок.  Кончили накладать потолок, сіли всі гуртом, випили, поїли і всьо, вже потолок готовий», – згадує Віра Решетнікова. Потім заносили в хату сіль, хліб, але першого за традицією впускали кота.

«І я пам’ятаю, як ми тільки побудували хату і накладали вже чердак, а приходе сусідка старенька та каже: «Даша, а ви там у вугольчик нічого не ложили?» А я кажу: «А що ж треба було положить?» А вона відповідає: «На схід сонця у вугольчик покласти копійки для того, щоб гроші водилися, кусочок хліба в бумажечку і оце все в вузличок і примазати для того, щоб водилися у хаті гроші, тепло і хліб», – розповіла Дарія Когут.

Вона – корінна жителька Олександрівки. Тут народилися її батьки, діти, онуки і навіть правнук. Попрацювавши двадцять років вихователем у дитсадку, пані Дарія на запрошення тітки пішла на роботу у місцевий клуб. Там взялася відновлювати фольклорний колектив «Джерело». У грудні 1991 року колективу присвоїли звання народного. Вже тридцять років Дарія Когут працює в клубі, протягом усього часу вона займалася не лише збереженням автентичної пісні, а й усіма силами намагалася створити сільський музей.

«Умов не було ніяких, абсолютно. Все текло, все обвалювалося, махнули на нас рукою, а ми існували в таких умовах. Ходили на репетиції, співали… Колись про нас навіть у газеті написали як про великих ентузіастів. А ще я колись почула на семінарі про те, що в інших селах створюють етнографічні кімнати. А я собі думаю: а чого ж би мені не зробить? Я почала ходить по людях. Хто дав рушник, хто прялку, хто сорочку. А потім по сусідніх селах, в Чечеліївку, в Новий Стародуб… Мені навіть дали два корита, кочергу і лопату. У хатині закинутій знайшла чепігу, дістала коромисло… Є ткацький верстат, мені жіночка дала – моя виводчиця… Але не було де його поставити. Одна сорочка є з домотканого полотна, то вона навіть молоком пахне. Глечики пахнуть молоком, макітра – тістом…» – перераховує Дарія Василівна свої скарби, які зараз зберігаються у темному і не пристосованому приміщенні без вікон без жодного офіційного статусу… «Ви знаєте, як у мене болить душа…» – сумно каже пані Дарія насамкінець. Душа болить і через ставлення переважної більшості до духовного скарбу і через те, що носії знань про традицію зникають. Нам вдалося побачити частину її надзвичайно цінної колекції – давні сорочки (жіночі і чоловічі) і старовинні рушники Дарія Василівна принесла з собою, бо знала, що «Баба Єлька» точно оцінить.

Батько пані Дарії грав на всіх струнних інструментах, жінка пригадує ті часи, коли чоловіки, які витримали випробовування Голодомором та Другою світовою, збиралися на вулиці і Олександрівка звучала багатоголоссям аж до хмар. Дівчата робили підбори із котушок з-під ниток, вдягали перстні, зроблені із копійки, хтось робив намисто із калини чи інших ягід і пускалися в танці.

Олександрівські народні співачки Наталя Узлова, Дарія Когут, Людмила Швець, Антоніна Дяченко, Лідія Швець, Віра Решетнікова – співали нам того дня чимало давніх пісень. Уперше нам вдалося зафіксувати унікальне явище «тончика» – це спів високим тембром голосу, вищим, ніж співає виводчиця. 

 

– Ой давно-давно

В матінки була,

Вже тая доріжка

Терном заросла.

Вже тая доріжка

Терном заросла,

Вирубаю терен

З коріння й до довбня.

Червону калину

В пучки пов’яжу?

До своєї неньки

В гості ж полину.

Ой сяду я, впаду,

В неньки в саду,

Чи не вийде ненька

Рано ж по воду.

Прийшла, прийшла ненька

Найраньче за всих,

Набрать водиці

Побільше за всіх.

– Сусідоньки, люди,

Щось у саду є,

Що ж то за зозуля

Так рано кує?

– Ой то не зозуля,

То твоя дочка,

То твоя й дитина

Горювальниця.

Дарія Василівна Когут розповіла ще одну цікаву історію – про свою бабусю Ірину Узлову, яка служила в наймах у багатих людей в Олександрії (на фото). Під час революційних подій їхнє майно розграбували, проте частину вдалося зберегти. Згодом воно врятувало родину Узлових під час Голоду 33-го.

«Пані знала, що в бабушки в сім’ї залишилося шестеро дітей без батька і всі по наймах. Хазяйка була добра і дала бабушкі кульчики, медальйончик із сердечком і обручалку. Все з червоного золота, дуже дороге. І коли бабушка вийшла заміж, те золото врятувало її родину від голоду: дєдушка їздив на Куцовку і вимінював на золото одвійки із зерна, яке тоді забирали в людей. Із того зерна вони пекли маторженики…». Слово «маторженики» знає не з переказів Антоніна Олександрівна Дяченко 1927 року народження – чи не найстарша жителька села, яка того разу також співала для нас.  «Був дядько у мене в П’ятихатках, зайшов та каже на маму: «Векло, дай мені борщу». Мама всипала, а він: «А що ж воно за борщ такий?» – «Оце ж такий», – каже. Та й забрав мене додому у П’ятихатки. І там я до глибокої осени була, поки вже стали трошки обживаться люди», – пригадала бабуся Тоня. В її очах і досі стоїть каструля того «голого» борщу, покуштувавши якого, дядько вирішив забрати маленьку Тоню до себе…

Після експедиції в Олександрівку ми не один раз розмовляли з Дарією Василівною про пісню та її майбутнє. «Баба Єлька» надихнула пані Дарію таки створити у батьківській хаті музей… І справді, ентузіасти живуть в Олександрівці. Ентузіасти!

ТОГО ДНЯ НАМ ПОЩАСТИЛО: пані Дарія подарувала до нашого музею підліткову сорочку – додільну, з багатою вишивкою, із зубчиками по краю підтички. Ця сорочка належала Галині Іванівні Малиш 1938 р.н., у якої було кілька доньок. Тепер ця річ – окраса етнолабораторії «Баба Єлька».

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...