ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

КРИМКИ: паралельні реальності

Автор: Нова Газета

Є села, у які закохуєшся. Є люди, яких не можеш відпустити. Є місця, до яких хочеться повертатися знову і знову. Це про Кримки – чарівне затишне село, відоме не лише через цікаву назву, а більше завдяки талановитим виконавицям із народного аматорського автентичного колективу «Явір».

 

Держстат досі пише, що населення Кримок 365 осіб. Та насправді тут проживає менше сотні людей. Порожні хати поглинає час і чагарники… А нікому не потрібні городи взялися обробляти місцеві фермери. Люди радіють, що земля не заростає бур’янами. Та чи платять ті фермери податки у місцевий бюджет, чи просто розорюють і сіють – їм не відомо. Та зараз не про це. Бо ми повернулися через два роки з мрією знову почути потужні голоси місцевих бабусь і записати унікальні старовинні пісні.

 

Бабусині смаколики

Цього разу гурт зустрічав «Бабу Єльку» в дещо оновленому складі. Ми одразу помітили, що поміж виконавиць немає бабусі Гані. Ганна Марківна Коломієць (1940 р.н.) не змогла приєднатися до подруг і заспівати, бо нещодавно поховала брата. Проте вона запросила нас до своєї оселі і почастувала знаменитими пирогами з яблуками, рецепт яких незабаром зможете побачити у збірці «Смачна Кропивниччина». До речі, цього дня ми також записали цікавий рецепт капусняку з молоком від іншої «яворині» – Валентини Куценко. Записали і скуштували!

Та повернемося до бабки Ганни. Смакуючи пирогами, ми помітили на стіні творіння її невтомних рук – «ковьор набивний», як каже Марківна. На нього витратила близько тижня життя. Трудилася і до другої, і третьої години ночі, доки дід не прокидався, сварився, що засиділася, і змушував лягати спати.

Сільські лайфхаки

Доки наші берегині наряджалися і розспівувалися, «Баба Єлька» відвідала оселю ще однієї учасниці «Явору» – Катерини Кондратенко, яка минулого разу подарувала нам старовинну сорочку. Тут саму, яку ми возили в Лондон, щоб показати світові красу народної вишивки Кіровоградщини. 

Ступивши на соковито-зелене від споришу подвір’я Катерини Омельківни, ми не зрозуміли, що ж тут відбувається. Небо над її двором все… в смужечку! Бабуся Катя поділилася сільським лайф-хаком – натягнула між деревами магнітофонну плівку, щоб кібець курчат не тягав. Каже – допомагає, хижака відлякує!

Скарби старого вузлика

У хаті Катерини Кондратенко так же непорушно стоїть ще бабина скриня, наповнена скарбами – домотканими ряднами, рушниками, хустками. Жіночка дістає десь зсередини і розв’язує тугенький вузлик. Вовняні і бавовняні, квітчасті і смугасті, чорні, мов ніч, білі, мов день, кольору спілої вишні і гарячого шоколаду хустки відкрились нашим очам. Вони належали Катерині Охтисівні Діхтяр – бабусі Катерини Омельківни. Ми розстеляли їх на столі і підлозі, куталися, мов справжні модниці, накидали на плечі і фотографувалися, притуляли до лиця і перебирали пальчиками рясні китиці. А пані Катерина все сміялася і розкладала їх на дві купки: «Оці вам в музей віддам, а ці своїм дівчатам відкладу, може ще будуть носити!». 

Услід за хустками в нашу сумку попрямував і рушник, який ще до заміжжя вишивала її мама Марія Прохорівна Кондратенко (1930 р.н.), і кілька  старовинних фото. Але про фото згодом, бо це вже зовсім інша історія!

Із Кримок – в Етнолабораторію

Третьою хатою у маршруті «Баби Єльки» стала домівка Валентини Куценко (1955 р.н.), в якої цього разу зібралися «яворині». Господиня уквітчала всю кімнату десятком найрізноманітніших рушників, які в різні часи вишивали місцеві майстрині – ті, чиї імена давно написані на пам’ятних скрижалях, а їхні діти вже й самі стали бабами і дідами. Помітивши наш неприхований захват, пані Валентина ніби заспокоювала: «Та не бігайте, не фотографіруйте, я ж їх все рівно вам віддам!». 

З-поміж цих вишиваних скарбів ми помітили щось просто неймовірне.

«Він там трохи сканфужений…» – ніби виправдовувалася Марія Журавель (1952 р.н.). А ми дивилися й очам не вірили – рушник 1914 року, ще й із вишитою датою! У нашій колекції вже є дореволюційні, але з такою вишивкою – ще ні. Цю красу вишивала бабуся Марії Василівни – Одарка Шевченко (Христенко) 1898 р.н., яка жила недалеко від Кримок – у селі Бандурове. Це «сканфужене» щастя також поїхало в етнолабораторію «Баби Єльки».

А учасниця колективу Марія Деркач (1941 р.н.) принесла на зустріч з «Бабою Єлькою» кілька фото зі свого родинного альбому.

Тут з-поміж інших вона показала нам свого батька Володимира Степановича Підлубного 1908 р.н. Високий, статний, з виточеним благородним обличчям. Усе в його вигляді, одязі, поставі кричить про те, що це була людина інтелігентна, мудра і культурна. І такими виглядають усі жителі Кіровоградщини, яких ми бачили на фотографіях, зроблених до совєтів, до Голодоморів, колективізації, тілогрійок і валянок…

 

Пісні, які слухають серцем

А «Яворині» зустрічали нас у всій красі! Вишиті сорочки, з червоною стрічкою спідниці, барвисті хустинки і намиста які! Як виглядали жіночки, так і співали – чарівно! Нам урочисто вручили товстенький пісенник з репертуаром колективу, у якому ми відшукали справжні скарби. Увімкнули камери, вимкнули усі свої чуття, крім слуху, і поринули у світ кримчанських пісень. Були там і сміх, і життя, і смерть, і доля людська – усе, що людям боліло, все, про що хотіли розказати наші прабаби. А від цієї наших сердець торкнулася туга, а лиця умилися рясними сльозами. І це не алегорія…

 

Ой у лісі на горісі

Соловей співає,

Молодая дівчинонька

Долю проклинає: (2)*

 

– Було б тобі, моя мати,

Цих брів не давати,

Було б тобі, моя мати,

На світ не пускати! (2)*

 

Піду, піду я до лісу.

Долю пошукаю,

Як найду я свою долю,

Її розпитаю. (2)*

 

Де ж ти, доле, забарилась,

Що не йдеш до мене,

Чи у полі заблудилась,

Чи в морі втопилась? (2)*

 

Якщо в полі заблудилась,

То піду шукати,

Якщо в морі утопилась,

Буду горювати! (2)*

 

Обізвалась її доля

У лісі на сосні:

«Не плач, не плач, дівчинонько,

Я прийду у гості!» (2)*

 

Наспівавшись, наслухавшись і натішившись компанією талановитих виконавиць із «Явору», ми рушили прогулятися селом перед тим, як повертатися додому. Ішли в надії набрести на щось цікавеньке. Натомість потрапили в якусь паралельну реальність – жорстокий і самотній світ.

Приречена на життя

Ми ступали густою травою, шукаючи ознаки життя між чагарниками і буйною зеленню, які поглинули вулицю. Таких вуличок у Кримках вже багато. Замкнені на замок, відчинені навстіж, розвалені й облущені хати… Нікому не потрібні. Давно нічиї.

Стали біля похиленого тиночка, за яким, здавалось, мав би хтось жити. Довго гукали господиню. Ось вона – Марія Вахнін 1927 р.н. Ще зовсім юна, порівняно з віком її оселі.

Крізь щілини у стінах у хату заглядає сонце й залітає вітер. Про дощ чи мороз взагалі страшно подумати. Бабуся затуляє ті щілини ганчірками і заливається слізьми:

 «Отут в цій хаті народилася. І тут хочу померти. Моя хата… Я її люблю, а вона валяється вже. Це батьківщина моя. Це ше діди мої тут жили».

За тогочасними мірками, батьки Марії Вахнін не бідували. Доки не прийшла радянська влада. Її тато Федот непогано заробляв у психлікарні в Кропивницькому (тоді Зінов'євськ). З дружиною ЄЛЬКОЮ народили п’ятьох дітей.

У 30-ті роки, коли переслідування «вільнодумців» стали геть нестерпними, сім’я перебралася з міста у Кримки, де жили їхні предки. Тут їх і застав Голодомор.

Коли Марія Федотівна згадувала своє дитинство, ми тремтіли від сліз і подумки дякували Богу, бо щодня маємо хліб на столі.

«33-ій помню. Як нагадаю, як горько ми жили! Мох… мама йде у ліс, моху надере. Вже жолудя варили і товкли в ступах отих, шо ногами товкають. Ото натовчуть, насиплять те борошенце і отого моху насушать та натруть, і таке ми їли. А як появилося листя – ми їли. Мені із вишень листя таке добре було! А тоді вакація появилася, квітки. Їли ше якусь бульбу. Бульба така як картопля, тіки таке якесь солоденьке наче трошки. А то макуху… Ото така не насіньова, а ріпакова якась, шо гірка, а ми всьо равно їли. Гризли її, гризли… Так і вижили».

Тоді, перебиваючись на листі й макусі, сім’я якось вижила. Марія й подумати не могла, що за якийсь десяток років усе це повториться знову. Тільки цього разу життя не переможе.

Марія Федотівна неймовірно раділа своїй донечці. Валюшка швидко росла, вже пробувала хапати все ручками, мала дзвінкий голосок. Як же той голосок гучно лунав, коли голодна дитина ридала, просила хоч щось їй до ротика кинути! А дати було нічого… Матір і сама голодувала, але могла і жолудями перебитися, і смак трави добре пам’ятала, а Валюшка… Марія взяла вишиту стрічку – найгарнішу річ, яку мала, – і пішла попід хати, вимінювати хоч на шматочок хліба для дитини. Тільки не врятувала та стрічка дівчинки. І хоч на своєму віку Марія Федотівна ще мала діток, та навіть зараз, у глибокій беззубій старості, вона пам’ятає голодний плач своєї донечки.

Ми сідали в машину й оглядалися. Бабуся стояла біля похиленого тиночка, біля дірявої хатини з давно небіленою піччю, біля свого розбитого життя. Стояла і махала нам услід сухенькою натрудженою рукою. І всміхалася якось… щиро і боляче.

Світлана Листюк, фото автора та Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...