ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Виступовичі у Несватковому. 72-га експедиція «Баби Єльки»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Це було наше 77-ме село. Ну що нас могло здивувати? Водій «Нової газети» Григорій Миколайович точно знав, що на півдорозі до місця призначення ми ненароком розіллємо на килимки в машині каву, потім ми зробимо фото на фоні знака з назвою села. Ми обов’язково пхатимемо щось важливе і засмальцьоване в багажник, щоб привезти до етнолабораторії «Баба Єлька». Ми всоте розкажемо нашим новим друзям, що «Баба Єлька»  – це не баба, а щось набагато більше. Але ні, ця експедиція була настільки насиченою, що з самого початку ми відчували – враження від неї не вмістяться на жодну шпальту. Але ми спробували, і ось що з цього вийшло.

 

«Виїду в степ на тракторі і співаю»

«Для початку ми поїдемо у «нове» село, там подивимося красиві вишивки в однієї бабусі, потім – у «старе» село – там збираються корінні жителі, а тоді – знову у «нове», там чекатиме наша «Полісяночка» – газувала на своєму жигулику староста Тетяна Борисівна. Вона давно слідкує за проєктом, тому добре знала, що нас цікавить. За різними даними, Несваткове засноване у ХVII столітті. За переказами, назва села бере початок з легенди про дівчину, яку ніхто не хотів сватати. Кажуть, що в козацькі часи на території села стояла корчма, її власник мав красиву доньку, яка проте вела розпутний спосіб життя. Підхопивши венеричну хворобу, вона почала перетворюватися на потвору, було зрозуміло, що вже ніхто її не посватає. У народі так і прозвали це місце – Несваткове. За сотні років воно то розросталося, то меншало, то приймало до себе нових жителів (у 1991 році сюди переїхали пів тисячі жителів села Виступовичі із Чорнобильської зони).

Клавдія Фицайло народилася у сусідньому селі Триліси. Там минуло її дитинство, а далі «пішла й пішла по світах» – описує своє минуле, одночасно розтираючи руками борошно з водою і навчаючи нас готувати затірку. Закінчивши технікум зв’язку в Одесі, Клавдія відпрацювала три роки у місті Горлівці і... вирішила повернутися до свого рідного села.

– Приїхала і кажу: я більше в місто не поїду! Я його, люди добрі, не люблю, кажу вам чесно. Мати в сльози: ой Боже мій, ой Боже мій! І батько тоже: та шо ж ми, дитино, тебе вчили?! Та людські діти пішли в місто, та шо ж ти будеш робить? А я кажу: буду буряки сапать в колгоспі. А тоді пішла заміж у село Вищі Верещаки, там два роки сапала буряки, один рік варила їсти трактористам, а потім закінчила курси трактористів і працювала 25 років на тракторі.

Коли в нас була зустріч, 25 років випуску, мій однокласник (він у школі так поганенько вчився, але на той час у Сімферополі головним інженером працював). Каже: «Ти мені скажи, як ти зі своїми оцінками, отими своїми п’ятьорками, могла робити на тракторі?» Дуже просто! Я свою роботу, кажу вам чесно, не лукавлю, я її любила! Мені не було важко робить ту роботу! Я виїду в степ на тракторі, я одна в степу, безмежне небо, безмежний простір і я пливу, я пливу по полю тим трактором, це не передать. Була там у Вищих Верещаках така широка долина. Я оце вийду з трактора, щоб відпочить і подихать, стану над тою долиною і співаю, мені підспівують птахи, квіти, природа, все! Я дуже любила співать!

– А шо ви співали?

– Всякі пісні.

– Ану заспівайте!

 

Та віють вітри, та віють буйні,

Дуби, дуби нагинає.

Сидить козак на могилі

Та й вітра питає.

– Та скажи, вітре, та скажи, буйний,

Де козацька доля?

Йому вітер отвічає:

– Знаю, знаю, козак, знаю.

Та йому вітер отвічає:

– Знаю, знаю, козак, знаю.

Твоя доля козацькая

В далекому краю.

Та твоя доля козацькая

В далекому краю.

Приорана, притоптана

Сірими волами.

Та приорана, та притоптана

Сірими волами.

Та й сів козак, та й заплакав

Гіркими сльозами.

Та й сів козак, та й заплакав

Гіркими сльозами.

 

На двох із теперішнім чоловіком Гавриловичем у Клавдії Іванівни четверо дітей, чотирнадцять онуків і восьмеро правнуків.

– Усім хлопцям-онукам повишивала по сорочці, а дівчатам ще ні.

– А скільки у вас хлопців?

– А треба їх пощитать, бо хто його знає. Січас пощитаємо… Вітя, Олександр, Володя, Максим і Роман, а то дівчата… Господи, та прости вже мене грішницю, Вадима забула.

Хатина бабусі Клави уквітчана вишиваними рушниками. Тут і відносно сучасні, вишиті яскравими нитками за схемами «із журналів», і старовинні, ще мамині. Власне, мама – Галина Тернова 1928 р.н. – і навчила Клавдію вишивати. Бабуся Клава дістає із сховку батькову вишиту сорочку, мамині і свекрушині рушники, а коли розгортає рушник своєї прабабусі, ми клякнемо, бо такої старовини (притаманної, до речі, Полтавщині) ще не зустрічали в жодному селі.

– Цей рушник старезний пошитий ще моєю прабабою Ганною Москаленко із Триліс. Він уже пожовклий, у п’ятнах. І я вам скажу чесно, я іноді задумуюся, як мене не стане, ніхто його берегти не буде.

– Давайте в музей!

– Віддам!

Слово за слово, і ми вже відчуваємо: тільки подивитися на рушники в нас не вийде. Бабуся Клава – це та «баба Єлька», яку ми завжди шукаємо. Ще не оговталися від побаченої батькової сорочки, як бабуся веде нам показувати скриню своєї мами. Цю скриню купив її батько на базарі у Вищих Верещаках («там у середу був великий базарь, більший, як в Олександрівці») у 50-х роках за 450 карбованців. «Мама вже доживала свої літа у сестри, одного разу дзвонить мені і плаче: «Клава, моя дитина, забери скриню, бо вже вона з сокирою стоїть. Кажу, везіть мені сюди цю скриню. І привезли, я купила морілки і лаку, і вона в мене стоїть», – розповідає бабуся.

Клавдія Іванівна береже чимало історій своєї родини. Одна з них – про Голодомор 33-го. У той рік померли її дід, бабуся Онися і тітка Юстина. Зі спогадів своєї мами Клавдія знає, що бабуся Онися не послухала своїх батьків і вийшла заміж за бідного хлопця. За це батьки відмовилися від неї і позбавили дворянського титулу.

– А тоді ж не можна було батьків не послухати, але вона не послухала... І коли почався голод, то її брати і батьки вижили, а бабуся і дід Феодосій померли. Як пригадує мама, померла бабуся, коли вже були на городі маленькі гарбузці. Казала, «ми ті гарбузці вже з Ютьою (старша сестра – ред.) рвали і їли». Коли вже бачила моя бабуся, що довго не проживе, вона приповзла в Китайгород до батьків своїх, впала в коліна і почала плакать: «Мамочко, мене не спасай, бо я тебе не послухала, а діток моїх спаси». Прабабуся Ганна поїхала і забрали цих діток. Вони їх привезли, але Ютя вже була пухла… Каже мама моя, що пам’ятає, як старший брат Іван поклав на воза бабусю, рядниною укутав, маму посадив на воза і повіз на кладовище. Там, каже, викопав яму, опустив туди бабусю, накрив рядниною, заклав досками, щоб на неї земля не падала…»

Сум і радість Гордіївни

Здається, хата 78-річної Галини Гордіївни, вгрузаючи в землю, притискає бабусю до землі. Згорблена, у валянках, проте з посмішкою і в гарному настрої, бабуся запрошує нас до хати. Із вузликів дістає фотографії – дві весільні і одна 1923-го року. Поки ми роззявляємо роти, вона розказує: «Кончила 10 класів і пішла на роботу, страшна бідність була… Працювала в яслах вихователькою, доїла корови на ясла, потім забрали мене у школу варить їсти, а тоді прибиральницею…»

«При тіхвові» матері Галини Вовченко було 11 років, її молодшому братові – п’ять. Залишившись сиротами (батьки вмерли від тифу один за одним), вони виживали як могли.

– Мати пішла заміж за дядька Герасима. Поженилися, іде 33-й, нема ж нічого. А в них було уже троє дітей. І був у матері один терентовий платок. У мене він є…

– А який це – терентовий?

– Тоненький, куди там пуховому... Та ше як учетверо зложиш, дуже теплий. Понесла мати на базарь, а дають два стаканчики пшона. І мати пожаліла. Батько перед тим мусів корову браву продать, щоб купити оцей терентовий платок. Це придане в неї було – оцей платок єдиний. Приходить додому і каже: «Не продала платок». Два стаканчики – це хай на чотирі дні, хай на шість... А Герасим як почав шмагать матір батогом. Та вони й розійшлися. А потом уже прийшов 34-й рік, та він пішов сходиться, а мати не схотіла…».

Терентовий платок перейшов у спадок Галині Гордіївні, а під час нашої експедиції у Несваткове бабуся вирішила передати його до етнолабораторії «Баба Єлька»…

Ще один скарб, який показала бабуся Галя – це величезний вишитий рушник – традиційний, кролевецький, яким під час весілля обв’язували стан нареченої. Другий такий самий молода при цьому мала тримати на руці.

На одному із фото весільна пара – Микола і Валентина Оношенки, обоє 1941 р.н.

«Впіймали Миколу у тітки Якилини, а тоді пішли Валю ловить. Тоді ще по хатах родили, роддома не було. В них різниця декілька годин… А тоді вони й поженилися у 1959 році. В оцю пору вони свайбували…» – дивує бабуся Галя світлою пам’яттю і детальними спогадами.

 

 

 

 

 

 

 

«Старе» і «нове» села

Дорогою до подружжя Осадчих, де зібралися співочі старожили з Несваткового, Тетяна Борисівна запропонувала нам зайти до однієї з найстаріших хат у селі. Останньою тут жила Марія Буряк приблизно 1924 року народження. У сінях ми звернули увагу на цікаву архітектурну конструкцію у глиняній фігурній «трубі». Як розповіла нам теперішня власниця садиби Алла Жаботинська, такі дверцята – це такі собі «витяжки», які використовували, коли в хаті кололи свиню.

«Давно ще в радянські часи, був такий період, коли не дозволяли вдома різати свиней і худобу. І люди ховалися у сінях, відкривали лежаки і дим витягувало з хати… Робили такі відра, у відрі дірки, туди соломи і так обсмалювали поросята, щоб не чуть було», – пригадує пані Алла перекази своєї свекрухи Марії Жаботинської.

У цій хаті, якби їй більше пощастило, міг би бути маленький етнографічний музей (навіть лежаки у сінях стали б експонатами!), але й зараз вона ще «жива» – тут господарі облаштували майстерню, топлять пічку, а значить, продовжують її життя.

Ми вже мали виходити з хати (пхали з собою мисника, який пані Алла дозволила забрати до музею в Кропивницькому), як погляд упав на рамку з фотографією, яка стояла на підлозі, покрита пилом. Важко було контролювати емоції, коли ми побачили на фото групу дівчат і хлопців, вдягнутих у старовинне українське вбрання. Не в бутафорне, в яке вдягалися учасники хорланок у радянські часи, а автентичне... Уже заради цієї фотографії варто було їхати в Несваткове!

Господарі наступної хати, яка стоїть по інший бік вже висохлого ставу, Анатолій і Ольга Осадчі, рік тому пережили трагедію – згоріла їхня хата. У нову оселю всім селом зносили добро, хто поличку, хто ряднинку, хто лавку. А у день приїзду «Баби Єльки» на цьому обійсті ми записали чотири танці (гопак, карапет, краков’як і польку), колискову, кілька старовинних народних пісень, а ще домовилися, що повернемося, щоб повністю записати весільний обряд, який був притаманний Несватковому ще пів століття тому.

Виступовичі у Несватковому

Оксана Левківська, Галина Дубовик, Любов Голубець, Галина Дідковська,  Катерина Самойленко. Усі вони – двічі односельці. У 1991 році разом із пів тисячею жителів села Виступовичі Житомирської області переїхали на Кіровоградщину. За 9 кілометрів – Білорусь, за 80 – Чорнобиль. Через кілька років після вибуху АЕС село Виступовичі оголосили обов’язковим для виселення. Галина Дідківська згадує, як до них приїжджав тодішній голова Кіровоградської ОДА Валерій Кальченко і агітував, «рекламуючи» Кіровоградщину:

– Разов п’ять приїжджав до нас у село. Збирали весь народ у клубє, предлагали нам свої умови, казали: «у вас і робота буде, і житло». Пропонували в Олександрійський район, в Ульяновський… Ми не знали цього краю… Ми у лєсі були, то й хотєли, шоб був лєс, шоб гриби, черніка. Були люди, які мовчали, а були, які не боялися виступить і казали «Куди ви їдете? Там той самий атом, там уран. Куди ви їдете!». Один дядько, помню, виступив: «Та чого туда їхать! Та там грязюки повно, я там був, я бачив!» Всі, хто виступав, не поїхав. А ми зопалу ринули, бо виселяли село. Нас завезли дуже дальоко…

– Що ви брали з собою?

– Все! Поначалу казали, шо нічого не дозволять брать, а все будуть давать: і телевізор, і мебель, по телятку вам кинєм, двоє свинєй… А як начали вже єхать, а тут нема нічого… І дрова, і вуголь… Ми приїхалі, газу не було, своїми дровами топилі. Коли ми получилі гроші за ті хати, шо покидали, почали кожен собі колодязі копать.

– А як за батьківськими могилами доглядаєте?

– Зразу давали автобуси безплатниє, щоб поєхать, а сєчас... Пооставаліся в районі родичі, то оні доглядають.

– А тут, на Кіровоградщині, щось хороше знайшли?

– Я тут усім довольна, у мене тут хлопци пожениліся, нєвесткі такіє золотиє, внучкі порожаліся… – каже Любов Голубець. Усю свою любов до рідного краю ці жінки вилили нам того дня у піснях.

Голос виводчиці Оксани Левківської вирізнявся з-поміж інших. Так само співали її мама Анастасія Лунєвська 1944 р.н. і бабуся Олександра 1901 р.н. Пані Оксана згадує, що і бабуся, й дідусь, і їхні шестеро дітей красиво співали. У домашньому архіві Левківських зберігаються старі відеозаписи, коли співала вся родина. «Коли приїжджали тітки, записали на відео. Ще бабуся, дідусь, мама і батько живі, всі шестеро дітей співають. Кожного голос чуєш…» – з сумом згадує Оксана.

«Полісяночка» вразила нас своєю «зіспіваністю» і згуртованістю. А ще – репертуаром. Ось одна із пісень-скарбів – «У городі конопелька»:

 

У городі конопелька

– У городі конопелька,

Літо й зиму зелененька,

Чи всім людям таке горе,

Так, як мені молоденькой? (2)*

 

Коли б знала та відала,

Що всім людям таке горе,

Перестала б журитися,

Не йшла в море топитися. (2)*

 

А на морі, на морі,

Лежить камінь мармуровий,

А на тому каменьочку

Стоїть козак чорнобровий. (2)*

 

Він руками махає,

Ще й бровами моргає,

Та й на тую дівчиноньку,

Що так вірненько кохає: (2)*

 

– Ой суди ж мені, Боже,

Цюю дівчину взяти,

Хоч худоби не доб’юся,

З хорошою наживуся! (2)*

 

А рогата худоба,

Вона буде й не буде,

З хорошою дружиною

Не стид вийти поміж люди! (2)*

 

– А рогата худоба

Всю обору заляже,

Тяжко-важко жить на світі,

Як поганий світ зав’яже! (2)*

 

*- останні два рядки куплету повторюються двічі.

 

 

Крім пісень, полісянки привезли до Несваткового свої «кулінарні діалектизми» – сірий борщ, грибник, голубці з картоплею, вареники із сушкою та халвою. Усе жінки готували в печі у літній кухні господині Галини Дідковської, а «Баба Єлька»… дегустувала!

 

МЛИНЦІ за рецептом переселенців  із села Виступовичі

Розповідає Оксана Левківська:

«Якшо порося б’єм, то нажаруєм ребринок, м'яска і оці млинці. І це перша на свіжині закуска. Тепленька вода, дрожчі кидаєте в муку і хай воно собі бродить. Можна звечора і вранці... Воно вкисне із вечора на ночь, шоб воно кисленьке було. Ше в мене свекруха на печь ставила каструлю, да-а-а, дрожчі люблять тепло. Вранці беру 3-4 картоплинки, на терточку, як на драніки натираю і туди ляп. Солі кинула, хочте – трошки соди. Треба такой консистенції, шоб були не рідкі і не густі. І вони знов підходять. В печі топиться, але можна й на газу, тільки сковорідку змазали».

 

ГРИБНИК З РИБОЮ
Розповідає Оксана Левківська:

«Бєлиє гриби, сушониє, сушени на пєчі, на соломі. Поміть, може с песком трохи... Сухіє гриби запаруються, як вони розмочилися, воду ту зливаєш. Миєш і миєш. А потом у каструлю порєзать дольками і ще раз їх парю, вже четвертий раз. Гриби зваряться, солімо так, як треба. Робімо з консервою в маслі або риба, мо’, в кого є хароша. Зажарочку я роблю, цибульку піджарила і тоже туди. А в конце вже і можна зубочок часничку чуть-чуть».

 

ПОЛІСЬКІ ВАРЕНИКИ З СУШКОЮ ТА ХАЛВОЮ

Рецепт записаний від Галини Дєдковської:

«Сушка яблука, груші поміть, замочіть,  халви трошки, мо є мак, мо яка варення, мо чорниця. І воно все на машинку, на м’ясорубку. Замісюється тєсто, яке є, а потім у середину ложимо. Змазуємо олієм і сахаром».

 

Вечоріло, а Несваткове не відпускало. Ми домовлялися про наступні пісні для наступної експедиції, мліли від подарунків і прозрінь, дякували і дякували – Несватковому і… «Бабі Єльці», бо якби не вона, мало б хто дізнався про скарби, які поряд. 

  Фото Мирослави Липи

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...