ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Репортери не вірять нічому. Це їхній символ віри

  

Гай Белламі 

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Експедиція 73-тя.Магія Помічних

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Відвідати Помічну «Бабу Єльку» кликали з рік. Нарешті у всіх склалося, і ми морозного ранку 11 листопада вирушили до Помічної, точніше Помічних – міста і однойменного села, що практично є частиною міста залізничників. Наш агент, начальник відділу культури, туризму, молоді та спорту Помічнянської міськради Вікторія Яценко, яка і запрошувала, приготувала нам дві локації.

 

Село витягнуте на майже десять кілометрів уздовж річки Помічна. Місце зустрічі – місцевий Будинок культури. Він вражає не лише розмірами, а й охайністю, чистотою й красою – попри те, що капітального ремонту не бачив, напевно, пів століття, все в ньому збережено майже у первозданному вигляді, причепурене, пофарбоване й не віддає старістю.

Поки бабусі, які мають нам заспівати, ще десь у дорозі, директорка Будинку культури Вікторія Артеменко й завідувачка бібліотекою Оксана Горощук ведуть нас до зеленої садиби – місцевого музею, хати, де все облаштовано в традиційному українському побуті.

За словами жінок, ідея облаштувати садибу належить очільнику ОТГ Миколі Антошику. Хата дісталася громаді Помічної після того, як по смерті її останньої хазяйки не знайшлося спадкоємців. Виглядає, як писанка, класичний сільський інтер’єр відтворено до деталей – заходь і живи. Нині ж тут мешкає історія. У колишній пустці зберігаються старовинні скрині, вишиті рушники й сорочки, взуття, столярний інструмент тощо – все, що позносили місцеві. Встановили й піч. Знаходимо кілька цікавезних і цінних артефактів, зокрема жіночу сорочку, оздоблену візерунком за спеціальною технікою вирізування. Та, на жаль, ідентифікувати їх майже неможливо, бо коли все це приносилося, обліку (звідки річ, якого року тощо) не велося.

Біля хати зустрічаємо бабусь, які прямували до клубу на зустріч із «БЄ», Любу Омельченко й Ніну Мовчанову. Остання в розмові вживає словосполучення «нижча хата». Розпитуємо, що воно означає.

– У нас хати ділилися на «вищу» й «нижчу», – пояснює Оксана Горощук. – Жили в нижчій.

– Оце вища, – додає бабуся Ніна. – Тут вона лежала, тут умерла (про покійну хазяйку). Оту-то була свайба, у комнаті. Бо тоді ж не було шалашів тіх, нічого. І на виряжанні тут гуляли, коли хлопець в армію йшов. Це була вища хата.

 

Із попередній експедицій ми знаємо, що таку кімнату називали «холодна», «чиста», «зала», «де лежать три дні». Тепер же список доповнився новими термінами.

«Жалуй, жалуй, ненько…»

Повертаємося до Будинку культури, де на нас уже чекають Світлана Мацола (1958 р.н.), Надія Діхтярів (1944), Світлана Бродська (1963) та Володимир Єрьоменко (1952).  

– Ми приїхали почути від вас пісні ваших бабусь, дідів, батьків. Що вони співали? – починаємо довгу бесіду.

«Дівчата» переглядаються, замислюються, перемовляються, щоб домовитися, яку затягнути. Надія Діхтярів згадує «про дуба», але зрештою на розспів обирають «Ой там на горі».

Коли пані Надія заводить «Ой гарна я си гарна», ми починаємо припускати, що вона родом із Західної. Згодом дізнаємося, що вона просто там прожила чимало років, а цю пісню помічнянські співачки перейняли в «западенців», які приїздили сюди на заробітки. Просимо співати ті, що співали в давнину саме в Помічній. Слухаємо знамениту «Туман яром».

Романтично-сумний настрій пісні змінює жартівливо-сороміцька про Тетяну, її чоловіка та дохтора. Жіночки крізь сміх співають її, сором’язливо ховаючи очі й замінюючи певні слова на «ла-ла-ла». У цю мить ми розуміємо, що відбувся той самий контакт, нас уже не сприймають за «гороцьких», чужих. І тут Надія Діхтярів починає унікальну весільну пісню до свекрухи, яка нас вражає всім: розспівом, словами тощо.

 

Жалуй, жалуй, ненько ж моя, жалуй

Та й не лай,

А в чужий край-сторононьку

Заміж не давай!

 

Бо чужий край-сторононька

Без вітру й шумить,

Чужий батько, чужа ж мати

Не б’є, та болить!

 

Чужий батько, чужа ж мати

Не б’є та й болить,

А як піде до сусіди

Невістку й судить.

 

Сусідонько ж, голубонько,

Сусідонько ж моя,

Сонливая, дрімливая

Невістка моя!

 

Сонливая ж, дрімливая

Невістка ж моя,

Якби ж їсти не зварила,

Голодна б була!

 

Якби ж їсти не зварила,

Голодна ж була,

Якби ж її не збудила,

Спала б до півдня!

 

«Дівчата» згадують ще одну західняцьку пісню, а потім, коли просимо згадати солдатські, починають:

Виряджала мати сина у солдати,

Молоду невістку – в поле жито жати…

Вона нам ще не траплялася, а ще текст її значно відрізняється від кількох відомих версій. Отож вона стає ще
однією помічнянською перлиною, що потрапляє до колекції «Баби Єльки». Того дня ми її поповнили ще й кількома приспівками до танців та сороміцькими.

Перевертні й відьми

– А відьми у вашому селі були? – змінюємо тему.

– Були, – каже Ніна Мовчанова. – Це точно. Баба Турлюнша була. До коров мали. Молоко збирали… Мені самій таке було. Прийшла вже дочка цеї баби. «Дай мені пів літра молока». А в мене невістка вже була. Ну не знала вона, та й дала. Приходе корова. Боже! Не можу не сісти під неї, не встать – вона диба стає, отаке! Три дня я не могла підступить…

Я тоді пішла до тої баби, сказать «Шо робить?» Вона сказала «Візьми молока, я щаз прийду до тебе». Прийша й одробила. Всьо! Вона й дітей лічила.

– Зіллям?

Ні, словами, – продовжує бабуся Ніна. – Вона молітви всі знала.

Жінки згадують про містичну історію, пов’язану з однією з відьом. Вона померла, її хату купили батьки зятя Світлани Бродської. Згодом туди планували переселитися молоді – зять із донькою.

– Вони там робили ремонт, – говорить Світлана Миколаївна. – Вона (дочка) ніколи теї баби не бачила. Якось вона в мене питає, хто така баба із красною щокою. Де ти її бачила? Вона ж померла. «Я бачила її в хаті»… І всьо. Робили ремонт, але покинули. А життя інших жителів цієї хати закінчувалися трагічно: рання смерть, самогубство тощо.   

Питаємо про забобони.

Буває, що людина перейде дорогу – не буде вдачі, – каже Ніна Мовчанова.

А є такі сусіди, – додає Світлана Бродська. – Осьо була покойна Тамара Дмитровна. Шось ми там хазяйнуєм, немає нам коли, а тут – свято. На восім часов концерт – нада бігти. Не вспіваємо, летимо. А вона нам каже: «Та не біжіть! Успієте». Прибігаємо, а світла не було, і воно не починалося… Отака вона була людина, стрінеш її – завжди везло. А є ось молоді. Ось я встріла людину молоду, йду на базар – і всьо, треба вертаться, бо я там нічого не куплю, тіки ото там походю, время потратю – і  все. Чого, не знаю…

Кажуть, вона (людина) два рази приложена до груді. Правильно я кажу? Мама кормить груддю, а тоді рішає – не буду кормить. Нада було перев’язувать, тоді молока було багато завжди. Я, наприклад, довго кормила дітей. А ці – ще довше, щоб… Тоді казали – не вагітніть.  І всьо, та дитина плаче, і та мама рішає: та ладно, іше покормлю.

– Перевертні їх називали, – уточнює Ніна Мовчанова.

І тоді оцій дитині плохо, – веде далі Світлана Миколаївна. – Або вона себе неправильно, або до неї…

Їй горе буде або людям від неї, – додає бабуся Ніна. 

– Як ви в дитинстві розважалися, в що гралися?

– У кремушки гуляли, – згадує Ніна Мовчанова. – Оце береш шість камінчиків, отак підкидаєш. Один, два, три, чотирі – шоб ти зловив у руку…

– Тоді робиш ворота, – допомагає Надія Діхтярів, – і забиваєш туди.

– Це ми тільки й гуляли, – каже Ніна. – Кончились уроки, дивлюсь, Люба вже сидить гуляє в кремушки.  

А в цурки? – згадує Любов Омельченко.

– Як грали в неї?

– Отакого паличка, – відповідає пані Ніна. – І наложуєм паличок на неї. А тоді ногою отак – і летять оті палички!

– А в чому суть?

Хто розкидає всі, – пояснює Ніна.

На балках оце ж ми все время були, – згадує Надія Діхтярів. – Інтересно було!

Записуємо кілька спогадів про голодовки. Один із них – про голод ще 20-х років. Володимир Єрьоменко переказав спогади батька Дмитра 1914 року народження (це відео, як і решту записів, що не увійшли до статті, можна переглянути на сторінці «Баби Єльки» у Фесбуку).  

Дід один був у селі, – пригадує Ніна Мовчанова, коли ми просимо розповісти про музик, які грали в «ті часи». – Скрипач і коло його жіночка вибивала на бубоні. Це їх наймали на свайби, кругом. Оце вони ходили грали. На свайбі мого брата були, так гарно грали!

Скрипаль! Ми так рідко натрапляємо на подібні історії про музикантів, які не знали прийшлої з чужих країв гармошки… На жаль, пам’ять не зберегла навіть імені скрипаля… 

Під час цих балачок Володимир Єрьоменко весь час тримає на колінах баян. Аж ось настає і їхній «вихід» – переходимо до малої зали, де нам покажуть танці! В Помічній не лише знають про краков’як, польку й падеспанець, але й досі уміють їх танцювати.

Пан Володимир щосили розтягує міх баяна, а невтомні Ніна Мовчанова, Надія Діхтярів та Любов Омельченко кружляють в карапеті. Помічнянці й тут дивують, адже їхній танок дещо інший за технікою виконання, ніж в інших селах.

Рецепти залізничників

П’ять хвилин – і ми вже в місті Помічній. Тут нас мали чекати дві жіночки, але на зустріч у міській бібліотеці приходить лише одна – Тамара Томашевська 1946 р.н., залізничник за фахом. Дочка легендарного залізничника, ветерана ІІ Світової війни Лаврентія Лавриненка, вона зібрала всі артефакти й документи, що стосуються біографії батька, записала його спогади про предків. Ревно береже всі надбання і щиро ділиться ними. А ще вона завжди готова першою прийти на допомогу землякам у складних житейських ситуаціях – не може залишатися байдужою. «Мене так виховали батьки»…

На наше прохання вона пригадує рецепти її родини. Зокрема своєї бабусі Раюк Євдокії Михайлівни 1889 р.н. родом з Одещини.

Я дуже запам’ятала голубці з пшоном, пісні. Капуста звичайна чи там кисла, чи яка. А тоді дуже багато цибулі, морковки – зажарка ця. І пшоно, м’яса там немає. Пісні. І тоді завертаєш у капусту, і тоді вони тушаться в томатному соці чи в чому там… Або томатний сік, або ж… Знаю, шо квашені помідори бочками всікда стояли в погребі. Ото перетерті ті помідори туди.

Згадала вона й оригінальний рецепт квашених огірків.

Поблизу хати, де жила її родина, була глибока криниця. Ще паровози її водою заправляли. Люди туди по воду ходили, бо добра була, криниця завглибшки була 24 метри: 12 до води і 12 товщі води.

– На десятилітрове відро води ложили півлітрову банку солі. Клали листя вишні, хрон, кріп. А, і щирицю – тоді вони хрумтять…

А на помідори солі трошки менше, і то шо укроп, а то шо обязатєльно сельдєрей, бабка любила – листя сельдерєя ложила. Огірки – обикновенна вода з криниці, а як помідори – вона варила маринад, то ложила лавровий лист, перчик, гвоздіку іногда. Закип’ятила, остив – тоді цим маринадом заливали помідори.    

Деруни – теж коронна страва родини.

– Картошка ж натерта, цибулька, трошки перчику, солі. Ше й яйце клали. Жарили, а тоді робили подліву: піджарена цибулька з морковкою і сливи сушоні. Закип’ятили юшечку з оцим всим. І тоді поливали оці деруни… Брали темні сливи, угорки…

Капустяні котлети теж робили. Капусту на крупну тьорку потерти, манки, яїчко і соль, перчик. І жарите як котлети. Пропорції не пригадаю, брали все на око. А подліву робити з томата. Помідорчики і морковочку потерту (тушкували) – зверху ці котлетки поливали. Любили в нас подліви в сім’ї.

Відверто кажучи, ми поверталися втомленими… І щасливими. Бо це саме та втома, від якої завтра, ми вже знаємо з досвіду, захочеться творити. Захочеться повернутися в село, де тепло печі тепліше, борщі смачніші, а пісні – справжні.  

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...