ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Втретє у Копенкуватому

Автор: Нова Газета

Є місця, в які тебе тягне. Тягне за руки, за ноги, за душу, і цьому бажанню просто неможливо опиратися. Когось тягне на море, когось у гори, а «Бабу Єльку» – в маленькі села Кіровоградщини. Цього разу нестримна сила духовного тяжіння знову привела нас у Копенкувате, яке стало справді рідним за такий короткий час.

 

Під час попередніх експедицій ми записали тут низку чудових пісень, смачних рецептів і давніх народних танців, які вже стали частиною культурного життя мешканців обласного центру. Здавалося б, після такого нас вже нічого не могло здивувати. Але Копенкувате довело – сюди ще є заради чого їздити!

Нові знайомства, нові пісні

Село зустріло нас сонячною погодою і холодними стінами місцевого Будинку культури, які вібрували. Не встигаємо відчинити дверцята «бусика», як до наших вух доноситься спів. Здивовані, підіймаємося сходами, заходимо всередину і бачимо джерело цього звуку – співає місцевий колектив – народний театр малих форм «Степівчанка» під керівництвом Анатолія Форманчука.

У приміщенні просто неймовірно холодно. Серце крається за місцевих працівників культури, які плекають українську пісню в таких умовах. Але їх самих це, здається, зовсім не турбує. Вони зустрічають нас співом, розкривають свої дружні обійми і одразу зігрівають теплим чаєм – турбуються, як про рідних дітей. Нас чекали.

Знайомимося з учасницями колективу, розпитуємо, над чим працювали раніше, що співали і які пісні підготували для «Баби Єльки». Виявляється – церковні колядки і псалми! І щоб їх послухати, всі  разом рушаємо до церкви. Тут, під золотими банями, уважними поглядами святих і легкими посмішками херувимів, ми вмикаємо камери і вимикаємо розум, віддаємося своїм чуттям і з головою занурюємося у потужну атмосферу народного співу. Дзвінкі жіночі голоси заповнюють весь простір, відбиваються гучною луною від храмових стін і вириваються за межі. Все село чує, що тут співає «Степівчанка».

Разом з нами співає настоятель місцевого храму – отець Ігор Маринець, який переїхав у Копенкувате із Закарпаття 12 років тому. Каже, часто просить «Степівчанку» поспівати в церкві на свята. Зізнається: на його батьківщині немає таких вокальних колективів, люди не хочуть працювати в цій сфері. Тут же, на Кіровоградщині, більше музики, пісень, веселощів і свят. На Закарпатті, запевняє, люди займаються зовсім іншим, а пісня відійшла.

Немає конфет – немає свіданія

Те, що на Кіровоградщині люди і пісні нерозлучні, підтверджує Віра Титівна Брик 1961 р.н. Вона зустрічає нас зі своєю вірною подругою – старенькою швейною машинкою, яка дісталася їй у спадок від мами і бабусі. 

– Валянки мене навчила шити  моя мама Галя 1935 року народження, а її вчила її мама, яку звали Хросина. Вона з 1914 року. Воно йде в нас по роду. Мама вчила не тільки мене, а й викройки давала по селі людям, хто хотів сам навчитися шити, – розповідає пані Віра і додає, що під час роботи завжди співає – так веселіше працювати.

У вправних руках Віри Титівни крутяться шматочки тканин, перетворюючись у маленькі валяночки. Ноги по-молодецьки тиснуть на педальку швейної машинки, а голос виводить колядку, якої її навчила колись бабуся Хросина:

Попід селом чорна хмарка в'ється,

Колядничок попід вікна шлеться,

Пустіть мене до хати,

Я вам буду співати,

Харашо, харашо,

Пустили його з надвору до хати,

Сказали йому на лавці сідати,

Як побачив пироги,

Його сльози облили,

Аж умлів, аж умлів,

Як на столі пирогів не стало,

То він поліз на гору по сало,

На гору він не попав,

Бо з драбинки в сінях впав,

Забився, забився,

Ти хазяїне, ти у свому дому не кажи ти це,

Не кажи нікому,

Бо від цьої коляди доведеться до біди,

Завше так, завше так…

 

– Ми якогось року за зиму пошили 137 пар валянків. Коли ще мама шила, то в нас до клубу сходилися дівчата, й то називалося годенками. Хто в’язав, хто шив чи вишивав. Ой, тоді такі годенки робили, співали гарно так… – продовжує свою розповідь Віра Титівна.

– А що означає годенки? – ми, мов за ниточку, хапаємося за її слова.

– В нашому селі так вечорниці називали. Ще ми там пекли хліб або пиріжки. Сходилися на них всі гуртом. Були й заміжні, й незаміжні. У мами в подругах були різні жіночки. Хто вдова, як моя мама, а хто й просто так ходив. І чоловіки ходили,  чоботи шили. Взимку збиралися часто, могли геть і щотижня. Збиралися у нас в хаті.

– А танці були на годенках?

– Ооо, що були то були! Учили старі танці. Всі підряд танцювали, шума заплітали. 

– А як у вас залицяння й розваги проходили? – цікавимося, а бабуся всміхається і викладає все на одному подиху.

– Повинні були бути конфети, обов’язково ще й в кульок закрутяні. Немає конфет, то значить, немає свіданія. З квітками тоді не було, то була розкіш, хіба що ото пішли на клумбі вкрали й подарували. Якщо до двору прийшли й три рази свиснули, то значить, вже всьо, чекати немає коли й треба бігом бігти. Якщо раз свиснули, то це так, збирайсь бігенько. З хлопцями нашою бандою городи обносили. Навіть доходило до того, що я ходила мітила городину, коли баштан зносили. Я вдень видивлялася сірника впихала зверху, то означало що стигле. Без сірника не рвати. Сьогодні до того,  завтра до сього, а післязавтра до мене, але то таке, я ж по чужим ходжу…

Баба Віра заливається гучним сміхом, трохи соромиться таких спогадів і шаріється, але видно, що ці спогади для неї теплі й хороші. 

Сільська любов

В акуратній біленькій хатинці, обрамленій синіми кутами з червоними мальованими трояндами, живе 85-річна бабуся Саша Плаксива. Господиня зустрічає нас на ґанку і гостинно припрошує зайти. Її затишна хатина заманювала ароматом свіжоспечених пирогів, а в кімнатах зі стін на нас дивилися яскраві вишивані квіти і неймовірної краси голуби. Здавалося, що вони от-от змахнуть своїми рябенькими крильцями і полетять ген далеко на волю-вільну! Краса…

На обкладеній дрібними кахлями плиті гріються каструльки з чимось ароматним. Зацікавлено заглядаємо під кришки. Олександра Макарівна пояснює – тут «пражиця молоко». Його рецепт фіксуємо в записнику разом з рецептами пирогів. Так і назбираємо на другий томик «Смачної Копивниччини».

Слово за слово про кулінарію, питаємо, чи пам’ятає голодні роки, що тоді люди їли. Бабуся Саша пригадує, як вони з сестрою збирали в лісі жолуді і з них мама пекла хліб. Також у «раціоні» тих років було бурякове насіння і просо.

«Батько їздив у Західну Україну, міняв там, то сірники привозив чи що. Але в нас була корова, то ми виживали. Мама зробить там ряжанку чи шо, на базарок побіжить у сусіднє село раненько, поки до роботи, і так ми виживали».

 

 

У родині бережуть спогади про меншого брата бабусі Саші Данила 1926 р.н., якого голодна мама брала з собою на поле в надії поділитися баландою, що готували у колгоспі. А ще з жахом згадують перекази про те, як у людей забирали останнє зерно.

Розповідаючи про рідню, бабуся розгортає перед нами старенький альбом, показує світлини свого весілля і пригадує, як понад 60 років тому стала невісткою:

«А мене свекруха дуже не хотіла... Казала, що і жаба оката... Але свадьбу все рівно згуляли. З першої ночі ночували у свекрухи в хаті. Я ж прийшла та зразу стіл застелила своїм, постіль застелила. Рано встала, умилася, рушник повішала на кілок. Так мені казали, такий обичай. А тоді поцілувала свекруху...».

Та, видно, не подіяв той поцілунок, бо вона так і не полюбила молоду невістку і часто налаштовувала сина проти неї.

– А  били  чоловіки жінок? – питаємо.

– Да, да. А тепер хіба не б`ют? – щиро дивується баба Саша. – Все зносили. І тато мій маму бив, мама, бувало, на гору вилізе й сховається, а ми не кажемо, а він: шукайте маму. А то на піч сховається…

– А вас чоловік ображав?

– Було всьо. Як піде до свекрухи, а вона каже, нашу рідню не понімає. Один раз мене надвір вигнав. Такий сніг був, бо раньше в нас сніги аж по провода були. А я думаю – залізу в цей сніг й замерзну. А він тоді викинув мені кухвайку, бо була Валя маленька (дочка).

Болючі спогади бабуся щедро розбавляє піснями, які заспівувала ще замолоду, почула від подруг і своєї мами. Від Олександри Макарівни ми записали душевну лірику, низку приспівок, дізналися більше про місцеві  традиції святкування Купайла, водіння Шума і Володаря, пісню-гру «Вербову дощечку» і багато-багато іншого.

З цією бабусенькою нам ніяк не хотілося розлучатися, але сонце йшло на захід, нагадуючи про те, що попереду ще далека дорога додому – в Кропивницький.

Ми щиро обіймалися на прощання, складали свою техніку, пакували блокноти і самим лише поглядом казали один одному – це ще не все. Копенкувате береже ще багато історій, традицій і таємниць, які чекають на те, щоб їх відкрили, почули і записали. І ми обов’язково повернемося знову у цей благодатний край.

Віта Банташ, фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...