Соснівські Ониськівни

Деталі

Категорія: Баба Єлька

Опубліковано: Середа, 29 червня 2022, 12:33

Автор: Ігор Крушеницький

Це була напрочуд приємна експедиція, що минула на одному подиху. Легкість й щирість спілкування і нові пісні на додачу – це саме те, що ми в поїздках прагнемо зустріти найбільше. 

Познайомила нас із Соснівкою, яка стала ювілейним 90-им селом в наших експедиціях, місцевий діловод Наталія Будяк. Допомагали їй організувати зустрічі бібліотекарка Світлана Орлик і директор БК Ніна Рейпаші.  

Перший контакт із соснівцями відбувається в хаті, що стоїть край соснового лісу. Тут жила жінка, яка по собі залишила добру світлу пам'ять і сотні вишитих речей.       

– Дуже багато було (вишивок), вона померла, і каждий брав собі на пам’ять, – говорить племінниця покійної вишивальниці Наталії Галян (Бабич в дівоцтві) 1938 р.н. Валентина Бабич, яка знає про нашу «Бабу Єльку» з інтернету. 

Наталія Галян народилася в Соснівці, згодом переїхала на Донбас, а в літньому віці повернулася на батьківщину. 

На дивані у великій кімнаті розкладені рушники, серветки й скатерки з орнаментами гладдю й хрестиком, а також великий теж вишитий портрет Тараса Шевченка. У сусідній кімнаті на стінах красуються два вишиті покійною килими, що вражають яскравими барвами й малюнками. І масштабами виконаної роботи. 

– Вона боліла серцем, вся трусилася, але без цієї робити жити не могла, – пояснює пані Валентина. 

 Валентина Бабич і Наталія Будяк показують вишивку Наталії Галян

 Поки ми милуємося вишивками, поки розглядаємо фото із родинного альбому Галянів, у садку порається якийсь чоловік – син покійної Наталії Олександр. Він – художник і різьбяр по дереву, його роботи теж прикрашають оселю й зберігаються у шафах. З Донецька від війни перебрався з родиною до Одеси, зараз приїхав у Соснівку доглянути мамину хату.      

Заряджені красою вишиваного мистецтва й приємними людьми переїжджаємо до наступної оселі. Нас зустрічає мазана хата, незвично велика – на майже десяток вікон з віконницями. А в ній на нас вже чекають дві бабусі, рідні сестри Ніна Ониськівна Хоменко (1949 р.н.) й хазяйка оселі Ганна (за паспортом - Галина) Ониськівна Рябко (1941 р.н.). 

Посеред кімнати – грубка з лежанкою, на ній сушаться трави. Колись, каже бабуся Ганна, тут була піч, а потім викинули її. На покутті, як і годиться, – ікона. 

– Осюди проходьте, – запрошує Ганна Ониськівна в другу кімнату, – тіки тут свету немає. У мене й прядка є. Можу показать, як на ній робила. 

Із темного кутка господиня витягає її і не просто показує, а за мить демонструє, як на ній працювали. Знайти зараз робочу прядку й побачити, як на ній працювали в давнину, – велика удача!

 Ганна Рябко за прялкою

Виявляється, мама Ганни ткала (сім’я мала ткацький верстат) і дітей залучала до цієї роботи. Тож і сьогодні, май під рукою верстат, баба Ганна готова показати давнє ремесло. А ми одразу хапаємося за ідею провести нам майстер-клас із ткацтва в нашій етнолабораторії, де стоїть такий самий верстат і чекає на умілі руки. Сподіваємося, що згодом ними стануть мозолисті руки соснівської бабусі.

– Заспіваєте нам?

– А якої вам заспівать?

Та й заспівують одну із тих, заради котрих ми й їздимо, яка дає зрозуміти, що відвідини Соснівки вже вдалися! 

Пливе човен води повен

Та й накритий лубом. (3)*

Не хвалися, козаченьку,

Кучерявим чубом! (3)*

Бо прийдеться, доведеться,

Той чуб постригати! (3)*

Молодого козаченька 

В військо лаштувати! (3)*

Пливе човен води повен

Та й накритий листом. (3)*

Не хвалися, дівчинонько,

Червоним намистом! (3)*

Бо прийдеться, доведеться,

Намисто продати! (3)*

Молодому козаченьку

Тютюн купувати. (3)*

* Останній рядок кожного куплету повторюється тричі

Звісно, це відома пісня, її виконують, наприклад, знамениті гурти ДахаБраха й ТНМК, але тут, на Кіровоградщині, ми її зустріли вперше. Більш того, вона має інший текст і особлива за виконанням. Така удача окриляє, ми в очікуванні наступних див – і бабусі нас не розчарували. 

 Хата Ганни Рябко

Далі дівчата затягують «Летіла зозуля», яку нам співають практично в кожному селі. Сумні пісні розбавляє жартівлива «Розсердилася жінка на мужа». Намагаючись підтримати в хаті веселий настрій, просимо пригадати якусь із сороміцьких пісень, однак бабусі сором’язливо, ховаючи сміх, оминають цю тематику, зате згадують весільну до «корогваю» чи «коровгаю» (місцева вимова «короваю»). Тут, до слова, не лише цей весільний виріб називали по-своєму, а й боярина (дружбу) йменували досить рідкісним словом «дружкó». Цей не дуже поширений варіант назви весільного свідка фіксує весільна приспівка до нього:

А наш півень сизокрилий, (2)

А наш дружко чорнобривий.

Перевеслом підперезався

Та й до короваю взявся…

Тут же бабуні видають ще одну весільну, яка захоплює красою й автентичністю.

Ой глянь, ненько, та й на 

мій посад, (2)*

Усі ж дівки та в косах сидять.

А на мою та й роса впала, (2)*

Бо я ж свою ж та й розчесала. 

Ненько ж моя, та й 

голубонько,(2)*

Ізмий мені та й головоньку!

Більш ти мені та й не 

митимеш, (2)*

Своїх ручок не ломитимеш.

Аби співачки перепочили, влаштовуємо перерву із переглядом родинного альбому. Серед маси фото різних років є чимало старих.

– Це моя мама Василина, це моя бабуся Галина, це моя тьотя Наталка, Жалдаки вони були, – показує на жінок на одному з них (зробленому до 1933-го року) Ганна. – Дивіться, яка в них була одежа і взованки. А тіки шо вони… Вона померла – був тіх (тиф) у 33-му годі. А ту всю одежу вивезли – міняли на хліб, бо треба ж було шось же ж їсти.   

Наталка, Галина та Василина Жалдаки   

Фото мами, весільне фото самої Ганна, фото покійного чоловіка Григорія…

– І вівці пасли вдвох у колгоспі, – розповідає вона про те, як з майбутнім чоловіком зустрічалися. – Я ж на коровні робила вже. Сім класів кончила – та й на хверму. А він їздовим робив. Та так ото й познайомилися… А я й не знала, шо він буде жениться (сміється). Була дома із мамою, це, мать, на Паску чи шо. А він прийшов, сам прийшов. Жениться. А мама каже: та ше вона не буде йти, бо ше ж нема в шо ні взуться, ні вдіться. А Гриша – «Ну що?». Та піду бігом, кажу, добре шо сватає (сміється і ми за нею). Мені було вже двадцять, не дуже молода, не вісімнадцять.       

Повертаємося до пісень. Звучить лірика на побутову й родинну тематику, козацька «Ой гук, мати, гук», приспівка до танцю під бубон, а жартівливі колядки приводять нас до спогадів сестер про зимові свята. Особливо добре вони пригадують Коляду на Андрія.

– Уже тіки шо старші були хлопці й дівчата, – каже старша сестра. – А ми були меншенькі. То ми в кочергах стояли і тіки дивилися. Підвішували оце ж такий… Спечена калита, круг на кісникові. І то й же ж, шо сидить, Квачінський із квачем і сажою. А те на рогачі під’їжджає. Якшо засміється, то попід носом квачем. А якшо не засміється, то вкусить. У нас одна була така дівчина, вона її трохи не з’їла: шо їй не кажуть – вона не засміється. А то всі в сажі. 

– А гадали на Калиту, на Андрія?

– Тааак. Гадали. Пекли балабушечки. Кажне замішало, на лаву позложували. Тоді заводили собаку. Котора перву возьме собака, то значить, та перва піде заміж. А й таке було...

А на старий Новий год, то це якшо дівчині наравиться який хлопець, то бере хлібину ввечері, шоб ніхто не бачив, йде і оце – це мені свекруха розказувала – об угол треба постукать. То це ж він її може й посватає…

Чоботи кидали через хату, куди цей, носок, повернутий – туди й заміж піде. 

– А хлопці з тієї сторони стоять та й ловлять чобота, – додає Ніна. – Боса йде додому. Ворота розчиняли, ворота на хату хлопці витягували – попробуй тоді стягти. 

 Ніна Хоменко і Ганна Рябко

Ми довго не хотіли залишати Соснівку, шукали приводу зачепитися ще за щось, і такий знайшовся. По сусідству з хатою баби Ганни у зарослях кущів і кленка відшукали хату-пустку. І в ній, на превелику радість, одразу в сінях натрапляємо на ножну ступу – рідкісний нині зразок давнього інструментарію! А ще, попорпавшись у старій скрині, яка дивом збереглася в таких умовах, знаходимо вишитий чудесним орнаментом фрагмент невідомо якої чи то одежини, чи то скатерки…

 Знайдена вишивка в кинутій хаті

Отже, робимо однозначний висновок, Соснівка варта ще не однієї експедиції. Тож кажемо їй «До побачення».       

Фото Мирослави Липи

• < Попередня
• Наступна >