ТЕМА ДНЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 Армія рабів не може перемогти армію вільних людей  

 

  

Сергій Ауслендер

 

 

 

Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Бірки - центр світу

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

То було тихе дощове ранок у селі Бірки Олександрівської громади. Експедиція в це село перевершила всі очікування, бо, незважаючи на війну та постійний страх і тугу, ми змогли «наловити» все, про що завжди мріємо перед кожною поїздкою: пісень, рецептів, одягу та навіть прикрас!

 

 

 

 

 

 

 

 

Першими голосами Бірок для нас стали голоси Надії Дмитрівни Гречки (1949 р.н.) та Антоніні Іванівни Яременко (1955 р.н.). 

«Ви почніть, а я до вас підберуся», – каже пані Антоніна своїй подрузі, у чиїй хаті ми розпочали нашу роботу. До війни жінки – учасниці та солістки народного самодіяльного фольклорного колективу «Бірківчани» – регулярно збиралися на репетиції та виступи, але зараз – не до співів, кажуть вони. Після кількох хвилин вагань та розмови на тему «начасності» співів та місії проекту «Баба Єлька» жінки таки заводять таку, яку ми не записували ще в жодному селі... 

- Чого, коню, воду не п'єш,

Лише на воду дуєш?

Чого, сину мій, Василю,

Вдома не ночуєш? (2)*

– Ой як мені, моя мати,

Вдома ночувати?

Така нічка веселенька,

Ні з ким розмовляти. (2)*

– Дам я тобі, мій Василю,

Рубля золотого,

Купи собі, мій Василю,

Коня вороного! (2)*

– Бодай тобі, моя мати,

Легко так казати,

А як мені молодому

З конем розмовляти? (2)*

До коніка заговорю,

А він заіржиться.

До дівчини зашучу,

Серце звеселитись! (2)*

 

І мама, і батько Надії Гречки були співочими. Співали так, що завмирало село. Їх запрошували на весілля та проводи, від них перейняла любов до співу Надія Дмитрівна. У домашньому архіві пані Надії зберігся перелік пісень, які любила співати її мама Варвара Кучер (1922-2005 рр.). Це – лише дещиця з того, що вже, на жаль, втрачено для наступних поколінь. 

Звісно, того дня переважали сумні пісні, воно й не дивно – кожен носитиме в собі свою історію, пов'язану з великою війною за Україну… 

На вулиці дощ лив, а ми, погостюючи у Надії Дмитрівни, просили водія зупинитися біля старої хати з обіменілими колись зеленими віконницями, щоб заглянути хоча б біля вікна. Як виявилось, у неї є господарі, які використовують будівлю для господарських потреб. Але нам дозволили зайти всередину. 

– А піч у вас є?

- Ні, викинули...

Ми розглянулися навсібіч, намагаючись зачепитися поглядом за щось старовинне, яке може виявитися особливістю Бірок. І ось воно! Скриня! Ніхто не знає, де вона взялася, хто її купував і на якому базарі чи в якого майстра, але це один із найкрасивіших скринь, який ми бачили за весь час експедицій. 

Мабуть, не варто казати, що з того моменту ми почали мріяти, щоб вона стала експонатом Етнолабораторії.

(За тиждень нам вдалося домовитися з господарями про передачу скрині до нашого музею біля центру Кропивницького. Дякуємо всім, хто цьому посприяв!) 

   

Світлиця Савченків 

Ольга Савченко із батьківщиною та своїми однодумцями – це ще один скарб Бірок. Нещодавно вони з чоловіком придбали стару хату, щоби створити в ній такий собі музей історії села. Почали із власних промов, «потрусили» сусідів... 

Серед зборів нашу увагу привернула сорочка із рукавами, вишитими виноградом. Вона належала прабабусі Ольги Савченко – Кіліні Кошовій. Сорочці більше ста років, її передавали з покоління у покоління – від Кіліні – доньці Олені, від Олені – Парасці, від Параски – Ользі. 

Ще один скарб із колекції Савченків – червоний пояс, який подарувала сусідка Надія Маліна. Цим поясом підперізувалася її мама під час весілля у 1947 році.

Тут же зберігається і ще одна сорочка, що належала Парасці Гниді 1900 р.н. 

Власниця цієї сорочки померла молодою, залишивши напівсиротами трьох доньок: старшій Ользі було 11 років, середній – 9, меншій – 7 років. Чоловік після смерті дружини ще двічі одружувався, але брав у дружини бездітних жінок, щоб чужих дітей не годувати. Сорочку зберегла внука Параски Олена Сидоренко – наша агентка у Бірках. 

Під час гостин у світлиці ми поговорили і про кулінарні традиції. Про коліїв, про ковбаси із пшоном та лапшою, про засолювання сала та м'яса, а ще спробували напій, рецепт якого передала нам мешканка Бірок Лариса Брайко для книги «Смачна Кропивниччина». Ми тоді тільки захоплювалися ним, а під час візиту до Бірок – спробували. 

ВАРЕНЬОХА: «Гілочки з вишні та терену заготовляли зимою під час морозів. З них варили напій (чай), додаючи дві або одну перчинку, присмачуючи цукром чи медом».

Лідія Пилипівна і її дружкування 

80-річна Лідія Федоренко ніби чекала на Бабу Єльку. Точніше нас чекав мішечок зі старими рушниками та сорочкою, які бабуся Ліда запропонувала забрати до музею – так про традицію Бірок дізнається більше людей. «Беріть, як воно вам треба», – каже Лідія Пилипівна, а ми не маємо віри такої удачі – рушник із вишитою Київсько-Печерською лаврою тепер займатиме чільне місце в експозиції нашого музею. До бабусі Ліді ми завітали, щоби записати традицію дружкування у Бірках, і ось що ми почули. 

«У суботу молоду вдiвали, надiвали винок, рушники, лєнтi («кісники» раніше казали). А тоді ж рано молода з дружкою розносили шишки, а по обіді вже збирали дружок і йшли до молодого вечора. Вони там повечеряли, подякували... Знаєте, як співати дякувати? Я вам співати не буду, бо вже в мене нема голосу. А тоді вже як у молодого повечеряли, молодий, друже, старша свашка та старша світилка їдуть до молодої і там вечірають знову, а тоді чешуть косу. У молодої є староста. Цей дружко каже: «Староста, пане підстароста», а йому відповідають: «Ми раді слухати». А він каже: «Благословіть молодій косу розплітати». Він каже так раз, другий і третій, а йому: «Бог благословити». І це тричі. Тоді розплітають і співають: 

Засвіти, мати, свічку

І поставивши на столі,

Я подивлюся,

Чи пара мені».

Бабуся Ліда детально пригадала весь процес весілля – розплітання коси, квітчання гільця, викуп, розрізання та ділення короваю. «Це воно вам треба, що я розповідаю?..» – на мить замислившись, запитує Лідія Пилипівна. - «Аякже!» - Запевняємо ми. До речі, молода у Бірках два дні ходила у весільному вбранні. 

Крім тих весілля, говорили ми й про розкуркулювання та часи Голодомору у Бірках. 

У діда й баби Лідії Пилипівни було дві сині доньки. Радянська влада знатно познущалася з батьківщини – одного сина Степана репресували, а діда та бабу довели до смерті. «Приписали дядькові, що він убив комуніста, а він його не бачив. Він на похороні на той час був, ніс корогву (раніше ж як ховали, то корогви носили). Мати мені розповідали, що вони почули, що стріляють, виявилось, що застрелили комуніста, що ніс пайки – чоботи, цукор, таке... То вони (убивці – Ред.) йому і в рота посипали, і кругом. Приписали, що це дядько Стехван застрелив комуніста. Приїхали до нього вночі, а раніше світла не було... А десь там свічки лежали в бабі у скрині, вона злякалася... А був у матері м'який брат, а вони: «Давай світла, світла!». Баба: «Німа-німа свічки». А той брат каже: «У скрині!..». Та вони викидали все зі скрині та знайшли свічки, та сильно бабу били". 

У хаті Раїси Мальованої

Вже надвечір ми дібралися до садиби Раїси Мальованої та її сестри Марії. Біля їхньої хатині зібралися члени фольклорного колективу «Зелений бір» Бірківського сільського будинку культури. Колектив був започаткований у 1990 році за ініціативою Ольги Самкової, яка об'єднала навколо себе подруг та родичів. У супроводі і без музичного супроводу бірчани «ушкварили» таких пісень, що аж шибки дрижали в хаті.

Побувши в хаті Мальованих кілька годин, ми відчули невимовну любов і шанування предків, які залишили пані Раїсі та пані Марії великий спадок – рушники початку ХХ століття, альбом зі старовинними світлинами, вишитий килим. А ще вперше за чотири роки експедицій ми побачили на власні очі і навіть приміряли старовинне коралове намисто, якому понад сто років. Ожерелье належало Мотроні Йосипівні Жалдак (у дівоцтві – Шпільова) 1890-1970 рр. «Я її називала бабуся Мотрька – мою найдорожчу людину», – згадує Раїса Макарівна.

Пані Раїса береже історію своєї батьківщини та речі, які належали Мальованим-Жалдакам-Шпільовим. Дещо з її колекції стало експонатами Етнолабораторії «Баба Єлька», зокрема три давні тканих рядна, яким понад сто років.  

У хаті Мальованих ми пережили ще один екстаз – знову вперше побачили наяву старовинний одяг – дві прекрасні керсетки та спідницю (це верхній жіночий одяг із довгими рукавами та складочками позаду). 

Темно-смарагдова спідниця належала Ользі Авілівні Дроботенко (народилася 1910 року в с. Полуднівка Чигиринського району, а проживала в селі Олександрівці) – мамі учасниці колективу Ольги Харлампіївни Лисенко 1951 р.н. 

«Їх було три сестри – Марія, Маня та Ольга. У їхніх намистах були, коси гарні... Моя мама дуже браво співала, мама – перший голос. Такий уже був голос.... Мама жила в Полуднівкі, а батько в Івківці, то каже: як іду через ліс на свідання, то чую, що моя Марія тягне. У мене є мамина сорочка, виноградом вишита. Була в ній і спідниця – тканина така, як бархатна і такі лєнточки, якби зняття, де вона... Була батькова сорочка, я вишивки повідпорювала, можу вам віддати», – згадує бабуся Ольга. 

Поки готувався до друку матеріал, ми вже лаштувалися у нову експедицію. У… ті самі Бірки, які зачарували на повну. 

Хтось може сказати «не на часі» співи та танці, але бірчани мудрі люди і готові показувати і розповідати нам те, про що ми не прочитаємо в жодній книжці, співати те, що ми не почуємо по жодному радіо чи телевізору. Війна триває і на культурному фронті, а наша мета – встигнути зібрати те, що підсилити нашу ідентичність. 

Фото Олександра Майорова

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА

 

  

 

 

 

 

Loading...