«Превен вечер на садянка». «Баба Єлька» в гостях у болгар

Деталі

Категорія: Баба Єлька

Опубліковано: Четвер, 04 травня 2023, 12:06

Автор: Ігор Крушеницький

Добрі, щирі й трішки сором’язливі – такими нам запам’ятаються жителі вільшанських Станкуватого й Доброго, які стали 98 і 99 селами в ліку експедицій проєкту «Баба Єлька».

Ми давно планували познайомитися із традиціями болгарської діаспори, яка тут осіла ще у 18 столітті, – і ось це сталося. Ці гостини навіть перевершили «асортимент» списку бажань учасників експедиції: пісні, танці, обряди, вишивка, страви, одяг, спогади про Голодомор і забуті музичні інструменти. 

Станкуватська «Садянка»

Пані Олена Брингач зустрічає гостей на воротах у традиційному яскравому болгарському вбранні. 

– Йдемо, – запрошує жінка до оселі.

А в ній на нас вже чекають Наталія Смєлова, Оксана Заболотня, Катерина Милова, Тетяна Діордієва, 1966 р.н. і Валентина Журжер (на фото). Це – «Садянка» (болгарські вечорниці, посиденьки), народний автентичний колектив Станкуватого. Всі, крім Олени Іванівни й Катерини Григорівни (вони в традиційному) – у сценічних костюмах. Отже, до нашого візиту готувалися серйозно.

Поки ми шукаємо, де зручніше вмоститися для запису балачок-співів, дівчата перемовляються, і до нас доходить, що то не українська мова. Цікаво, що ця болгарська – мова ще тих болгар, які переселилися сюди 1774 року, тобто вона «законсервована», адже була відірвана від мови-матері. 

Валентина Журжер розповідає, що болгари із Станкуватого, Доброго й інших навколишніх сіл переселилися із першого болгарського поселення в області – Вільшанки. Людей більшало, землі не вистачало, тому родинам наділяли землю навколо – з’являлися нові села. А про мову воно й не дивно: як свідчить статистика, ще на 2013 рік саме у Станкуватому й Малій Мазниці, звідки родом господиня Олена (села вже немає), був найвищий відсоток населення, котре за рідну вважали  болгарську мову – 21 і 12 відповідно. Проте, зі смутком зауважують жінки, їхні діти й онуки вже не так часто користуються болгарською…

Отож «Садянка». Так називався колектив, який складався із старших людей, більшості яких вже немає, а нинішній зберіг назву для продовження традиції й на знак пошани до старшого покоління, каже Катерина Милова. 

«Садянка» також і пісня. Вона стала першою заспіваною нам, виконує Олена Брингач:  

Сношті доді девер Марку,

Превєн вєчер на садянка.

Превєн вєчер на садянка.

Как єй душел, тей залюбіл.

Как єй душел, тей залюбіл,

Перву сі любіл Тудора.

Тудору лю, мер Тудоро,

Да пуштам лі жині гля...

Неймовірно красива мелодикою пісня! І хоч ми не розуміли, про що йдеться, емоції, передані голосом, нам підказували – йдеться про вічне, про кохання. Не помилилися. 

Як пояснили садянки, частина пісень з їхнього репертуару є складовими обрядів. До речі, тут ми зафіксували два цікавезні обряди та фрагмент традиційного дійства. 

– Лáзарки. Це, значить, перед Паскою (за тиждень до передвеликодньої суботи – Ред.), – ділиться Олена Брингач, – в суботу, проводяться оці лáзарки. В чому воно заключається. Значить, кінь, красівий кінь беруть, дівчата одіваються в костюми і все. Беруть торби і під кажну хату ідуть і співають оці лáзарки. «Лазарє, Лазарє…». Я вже забула. Вони сідали під кажну хату, ходили під кажну хату.  Люди дуже ждали, щоб це ж прийшли… Колись хату будували і там, де піч, там було таке малесеньке віконечко. І оте віконечко… Люди печуть отакі маленькі коровайчики. І отакі біленькі платочки. Гостинця і обов’язково гроші. Вони співають, люди дають через віконечко платочки, гостинці, коровайчик, і це все воно – в торбу. Дуже багато молоді, все було дуже гарно! 

Пісня «Мой родін край» майже не потребувала перекладу – в тексті й меланхолійній мелодії легко вгадувалася туга за батьківщиною. Пані Олена розтлумачила більш детально: коли ти покидаєш рідний край, не забувай його, а коли відчуваєш, що невдовзі Бог тебе забере, заповідаєш поховати його на рідній землі – де б тебе не спіткала смерть. 

Олена Брингач            

З обрядом «Трифон-зарєзан», який ще донедавна справляли в цих краях, пов’язані кілька пісень. Після Нового року, 14 лютого, нарізається виноградна лоза для майбутньої висадки – ось чому «зарєзан». Усі жителі села збираються і приносять вино, влаштовують дегустацію – обирають царя вина. Без танців свято не обходиться. Дівчата принагідно згадують і весільний танець прозкрак (через крок), і хоро, який виконують і під час Трифона. Танцюють під супровід різних пісень. Наприклад, під «Кукошку» (курка), «Лозі» (лози), які теж нам заспівали. І, на превелику радість,  станцювали хоро. 

«Староста ламає ногу» – один із жартівливих елементів сценарію болгарського весілля. 

– Староста і хтось там ще був, чи мама хрьосна, батько хрьосний і староста. Беруть, знач, котомку, беруть водку, вино там, всьо, і ідуть з нєвєстою. Це вже тоді на другий день, як жениха й нєвєсту ведуть од тої хати, де вони ночували. І, значить, ідуть-ідуть, тут трах-бах – ламає ногу. Він шкандибає, шкандибає. Всі підбігають. «Що ж робити!? Як його вилікувати?». А він отакого й показує, шо… «нада вилікувати». І от йому наливають – і старості, і батьку хресному – вино, водку, дають закуску. Він: «Ооо, поправився!». Опять ідуть, всі танцюють співають, він опять ту ногу ламає! І от опять йому підносять.      

Від духовного перемикаємо увагу на духовно-матеріальне. Агентка «Баби Єльки» (людина, яка організували нам зустріч у селі Станкуватому) Тетяна Діордієва (1966 р.н.) принесла на зустріч унікальну родинну світлину. На ній представниці трьох поколінь: її бабуся, прабабуся й прапрабабуся у традиційному одязі, які жили в сусідньому селі Доброму. На жаль, пані Тетяна не пригадує, як звали і коли народилися її пра- і прапрабабуся. Бабусю ж, яка на фото ще дитина, звали Ганною (Кантор), народилася вона 1906 року. Ще один скарб родини Тетяни – рушники її бабусі Теклі Яковлевої 1907 р.н. Вони чудово збереглися, прикрашені гарною вишивкою: деревами життя і пташками, що ріднить їх з українськими, але відрізняються композицією і кольорами.   

Прапра-, пра- і бабуся Тетяни Діордієвої

Оскільки старійшини гурту – Катерина Милова й Олена Брингач – одягнені по-старовинному, просимо їх назвати елементи й види традиційного болгарського жіночого вбрання. Отож наш словниковий запас збагатився такими лексемами: рíза – сорочка (нагадує слово «риза» – верхнє облачення священника); гутé – фартух, запаска; кулáн – пояс, крайка; рóкля – плаття у вигляді сарафана, яке одягали поверх різи; цяло – нагрудна прикраса з монет чи медальйонів. 

Говорячи про одяг, жіночки знімають із себе то кулан, то гуте, аби ми ближче їх роздивилися. Пояс – окремий тканий і вишитий витвір мистецтва. І  розчулені нашими «охами-ахами», вони вирішують подарувати їх нам. У підсумку – пані Катерина передала для музею «БЄ» свій кулан і гуте, а пані Олена – гуте й пáладжину (ряднинку), виткану бабусею нашої агентки в Станкуватому Тетяни Діордієвої – Ганною Степанівною приблизно в 30-х роках 20 ст.

Добрівські друґарки

У Доброму нас приймали доволі незвично: крім співачок із колективу «Другарка» (подруга), гостей «із області» зустрічала й група їхньої підтримки – бабусі старшого віку, які не беруть участь у самодіяльності. Зрештою ми і  їх успішно долучили до роботи.

Співочий гурт умовно ділиться на два крила: старших і молодших. Перше це – Віра Танасова 1945 р.н., Валентина Зубко 1947 р.н., Любов Нєдєлкова 1939 р.н. Друге – Лариса Стасишина 1978 р.н. (наш агент), Лариса Кива 1972 р.н., Тетяна Невельська 1967 р.н., Наталія Бобул (керівник) 1963 р.н., Інна Лукова 1976 р.н.  

Старше покоління "другарок"

Колись, каже Наталя Бобул, Добре було повністю болгарським – лише кілька українських родин жило, а нині – навпаки. 

«Концерт» розпочали українськими «Пливе качурець» і «Літа минають». Продовження – болгарські «Славне пада пупулєту», «Мере мумічі», «Дє сі біла, дурдуніня»…

«Мере мумічі» у версії старшого крила зачаровує типовою балканською мелодикою.

Мере мумічі ті белгарску хубаву,

Пукажи сі бялуту ліці

І штам да гу віждам язіка.

Ні ті тряба да гу віждаш ябріті

Чі в градінвта бялуту зєлі

Далє ні гу віждаш тібрє.

Мере мумічі ті белгарську хубаву,

Покажісі чєрніті вочі

Ішта да г і віждаш ябріті,

Чі в градіната чернуту грозі

Да лє ні гі віздаш ті бро...

– А розкажіть про ваших музик і на чому вони грали в старовину?

– Ну, оця сопілка, оця ґайда, – згадує Любов Нєдєлкова. – Воно тако от кози, да, Вєрка (звертається до подруги Віри Танасової)? І надувається отако, тоді кладеться тако сопілочка – до того грають! Наш родич станкуватський грав (мовить болгарською) – Боєв. 

– Мій дід грав на ній, – додає баба Шура Доброва, – нема його, діда. Дід Яша. Фьодоров Яків Іванович. 

– І це які роки були?

– Ооой! Він грав.. Зараз я вам скажу. Оце його син, оце його невістка, оце його внуки (показує на фото красивого вусаня). Він грав десь до шіїсять шостого року. 

– А чого перестали грати?

– Ну вже він постарів. 

– Не зберігся в селі ні в кого цей інструмент?

– Дід Сіма грав ше цей… Багато грали на цій ґайді. І співали під цю ґайду, вони збиралися…

Як ми дізналися згодом, балканська гайда вважається різновидом волинки, що є міхом із козячої, баранячої або телячої шкіри з вставленими у нього трубкою для нагнітання повітря, басовими трубками і трубкою з отворами (як у сопілки), на якій грають мелодію. Він побутував і в Україні під назвами дуда́, коза, козиця, баран, міх, дутка.

Далі пісні слухаємо впереміш з давніми історіями. Валентина Зубко згадує про те, як дорогою до Сибіру її мама міняла одяг на їжу.

– Нас у сім’ї восьмеро, я оце восьма. І саме як Голодомор був, 47 рік, я – манюсінька, і ми виїжджали у Сибір, бо в Сибірі мамин брат був головою колгоспу, і він написав пісьмо: «Приїжджайте, я вас спасу», бо в них там було лучче, було що їсти. То оце вони як їхали в поїзді, то вона оце на кожній станції сходила і міняла... Вона взагалі була із заможної родини, у неї було багато всього. Хустку міняла пухову на такий клецичок маленький. На другій станції сходить, спідницю якусь свою виносить і міняє знову на клецик. То оце вона каже: скільки в неї було, то все виміняла дорогою. Там їсти було, але там дуже комарі, і вони не змогли там довго бути і вернулися назад сюди. 

Молодше крило "Другарки"

Тут намагаються берегти не лише пам'ять та традиції, а й матеріальну культуру. У шкільній світлиці й клубі ми надибали справжні скарби: старовинні фото, на яких зафіксовані побут добрівців і, наприклад, те саме традиційне вбрання. Більше того – зберігається, уявіть собі, весільний костюм, якому понад сто років! Заміж у ньому виходила бабуся добрівця Михайла Опрі. 

Наша експедиція була б успішною частково, якби ми не привезли із собою хоча б кілька рецептів традиційних страв. Якщо ви бодай щось чули про вільшанських болгар, то точно маєте знати про одну із них – плакету (див. рецепт у №16 «НГ» від 16.04.2023). 

Плачинда – ще одна традиційна смакота. Як її готували, розповіла Любов Нєдєлкова: 

– Соди в тісто (додаємо). Яїчко. А тоді кладеться сир, загортається в тісто (зміщений з яйцем). І всьо, печемо. 

– А в пропорціях, чого скільки брати? 

– Ой, я не скажу… Все на глаз. Раніше їх в печі пекли, тепер у духовці. 

– Із чим у вас плачинди 

роблять? 

– З кабаком, із сиром. 

– А сир який, твердий чи кислий? 

– Домашній кислий, творог. 

Минув майже місяць від болгарських гостин «Баби Єльки», а смак сиру із плакети неначе й досі відчувається. А в душі – післясмак із букету мелодій, емоцій, обіймів, почутого й побаченого. Довиждане, скъпи приятели!    

Фото Катерини Мурованої

• Наступна >