Таким видався перший в історії області футбольний матч місцевих команд у європейських кубках. Команда ФК «Олександрія» минулого тижня в рамках ІІІ кваліфікаційного раунду Ліги Європи приймала хорватський «Хайдук».
Ажіотаж навколо матчу був неабиякий. Скажімо, за даними адміністрації «Олександрії», квитки розкупили за півтора дні. Значна частина глядачів прибули з усієї області, особливо Кропивницького.
Варто зазначити, що до проведення гри олександрійському клубу довелося виконати вимоги УЄФА щодо вдосконалення технічних параметрів арени – КСК «Ніка». Одна із новацій, до речі, зіграла із вболівальниками поганий жарт: нові перепускні турнікети на входах до стадіону стали причиною величезних черг. Адже квитки доводилося показувати не охороні і стюардам, а підставляти для сканування. Відтак трибуни заповнилися (до слова – майже вщерть) лише за півгодини від початку матчу.
Початок самої гри давав глядачам обережні натяки на оптимістичний результат: олександрійці обережно, але наполегливо намацували підходи до карного майданчика команди зі Спліта. На перших хвилинах господарі створили кілька небезпечних моментів. Спочатку Станіслав Куліш віддав пас на Віталія Пономаря, але воротар в останню мить зняв м’яч з ноги нападника. За кілька хвилин двічі міг відзначитися Максим Жичиков, але голкіпер «Хайдука» зіграв надійно. Майже весь перший тайм домінувала «Олександрія», але результату не було.
А ось гості на початку другої половини гри, яку розпочали активніше, після подачі кутового відкрили рахунок. Відзначився Марко Чосіч. «Олександрія» кинулася відіграватися. І мала великі на це шанси. Однак і Віталій Пономар, і Роман Яремчук, і Андрій Гітченко їх змарнували. Натомість своїми моментами «гайдуки» скористалися сповна. На 82-й хвилині (знову після кутового) Анте Еркег головою переправив м’яч в ближній кут – 0:2. А на 90-й Франк Оханза вийшов віч-на-віч з Владиславом Леванідовим і переграв його, встановивши остаточний рахунок 0:3.
Тепер на олександрійців чекає тяжкий матч-відповідь у Спліті. Мало хто вірить у перемогу наших земляків. Але боротися треба до кінця – вищі сили інколи за це винагороджують.
Ігор Крушеницький,
фото Павла Волошина