Експедиція у Вільшанський район. Коритно-Забузьке і Осички

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

За вікном нашого автомобіля миготіли образи розвалених старих хат – ми їхали Вільшанським районом вільшанськими дорогами, які стали ще менш привабливими після осінньо-зимового сезону. Трохи розгублений настрій від цих пейзажів могла підняти лише зустріч із людьми, які залюблені у свій край. Так і сталося – і ми миттєво полюбили Вільшанщину, людей, які тут живуть, і пісні, які тут співають.

 

На початку лютого члени проекту «Баба Єлька» побували у двох селах Вільшанського району – Коритно-Забузькому і Осичках.

Коритно-Забузьке

До обійстя Олени Федорівни Іваніченко у селі Коритно-Забузьке треба було добиратися польовою дорогою. На зустріч нам вийшла донька бабусі Олени Тетяна Ганжук. По чвакотинню зі снігу і чорнозему ми брели майже кілометр, аж поки на сірому тлі засвітилася барвиста, давно розмальована криниця. На ній «повсідалися» білі їжаки, птахи, барвисті квіти і грибочки. Ми відчули, що в старезній хаті живе незвичайна жінка. Нині Олені Федорівні 89 років, залишаючись при світлій пам’яті, вона ділиться спогадами про Голодомор, колективізацію, початок і завершення Другої світової війни, згадує про свою велику родину і традиції, яких в ній дотримувалися. В її сім’ї було 11 братів та сестер. Двоє сестричок (Світлана та Галина),  а також дід Олени померли від голоду. Нині ж у різних куточках Кіровоградщини та України проживає дев’ятеро її братів та сестер, які, створивши свої сім’ї, утвердили рід Гайденків (дівоче прізвище Олени Іваніченко).

Найскладніше ж родині Гайденків було у часи Голодомору.

«Недород був тоді. А що було − вивезли. Якщо корова, то треба було здати молоко, якщо кури − яєць. Все віддали, а самі ж голодні. У селі нашому люди багато вимерли від голоду. Як помішані були, голодні. Кудись ото піде...і трудно його нагодувати, бо помре зразу. Літом колоски збирали на полі. Тато зробив колодочку, на яку надівалося таке коліщатко. Мама здерла, і було що їсти. А в школі було, помню, визвуть до доски, а в мене голова закрутилася (від голоду – Авт.) і мені вчителька каже: «Сідай».

− А чому у людей відбирали хліб?

− А я знаю, де його дівали...То власть була».

Так Олена Федорівна згадує про 30-ті роки в Коритно-Забузькому. Бабуся говорить про ті події смиренно, і згадувати про минуле їй ніби втомливо, бо дуже багато суму було в житті людей тих років. Попри ці катастрофи, вони закохувалися, одружувалися і народжували дітей…

Роздивляємося сімейний альбом, знаходимо рештки старезної фотографії – то перша світлина Олени-першокласниці. Посеред дітей – молодий і гарний учитель – Степан Максимович Рибчинський, згодом він загине на фронті. Першокласників для фотографії посадили на ґанку місцевого клубу, який колись був церквою. Серед зображених на фотографії у живих нині немає нікого, крім Олени Федорівни...

Знаєте, що примушує бабусю Олену всміхнутися? Спогади про танці після дощу: «Весела молодість в нас була. Це як дощ − дуже нам приятно було танцювать, щоб нічого не мішало. Ми знімали обув, чи що там у кого, і танцювали на степку. Бо клуб як клуб − чи закритий, чи шо. А на степку ми збиралися і веселилися».

Попри пережитий голод, війну, колективізацію, баба Лєна і досі вміє веселитися. Весь час жартує з нами, при цьому зберігаючи серйозний вираз обличчя (наприклад: «Я не така вже й стара, хоч ходжу з палицею, та сплю ж без неї!» або: «А я ж вам не пані Держальська» − коли припрошує випити чарочку).

Батько Олени Федорівни з перших днів був на фронті, чоловіка 1926 року народження призвали в останній рік війни. Ось як бабуся Лєна згадує ті часи:

«Помню я первий день войни. Іде валка людей, чоловіків, ідуть вони через місток і співають: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка никогда». Напилися води з криниці на дорозі, що все село пило з тої криниці, і пішли». Звістка про закінчення війни застала Олену на городі біля Синюхи. «Аж тут самольот пролетів і над Добранкою афішки сипнув, сипнув листівки. І звідти кричат: «Побєда! Побєда!» Война кончилася»…

Інтер’єр хати Олени Іваніченко теж вартий окремої згадки. Тут можна пороздивлятися диван із дерев’яною спинкою з дзеркалом, буфет, зроблений либонь років 70 тому, ікони, що дісталися новим господарям разом із хатою (а хаті близько 150 років).

У Коритно-Забузькому ми знову зафіксували традицію зберігати вінок у віконі. Тільки цього разу, на відміну від Мошориного, він розташовувався вгору короною... Олена Федорівна розповіла, що сама змайструвала нижню частину вінка. За її словами, він обов’язково мав закривати лоб. Інакше − негарно.

Крім вінка, Олена Федорівна могла власними руками виткати полотно, пошити одяг, вишити рушник: «Шити вмію, кужель прясти вмію, веретеном крутити вмію. У кожній хаті вміли з коноплями, і я ж уміла».

Ми вже збиралися їхати, як бабуся Лєна вирішила показати нам ще одну кімнату в її хаті. Традиційна «холодна хата» з традиційним холодцем і киселиком («ягід нахолодила для гостей») на столі. Зі старезним шифанєром, буфетом, лавками і, звісно, світлинами в рушниках. Вона назвала її «де три дні лежати» – очевидно, саме в таких кімнатах прийнято класти покійника. (Хай цей вислів залишиться для етнографів, а ми бажаємо Олені Федорівні жити принаймні до ста років, щоб ми знову приїхали до неї, вже на ювілей!)

А ще поки ми охали, роздивляючись зелених їжаків, намальованих над плитою у б.Лєни нею ж самою, вона разом із донькою Тетяною відрізали нам шматок довжелезної ряднини, яку виткала бабуся Олена у п’ятдесятих роках. Також із Коритно-Забузького до музею проекту «Баба Єлька» приїхала світлина з домашнього архіву Іваніченків і примовка–народна мудрість з уст Олена Іваніченко: «Щоб жити – поки ходити. А як лежиш – щоб не жить».

Бабуся Лєна нам не співала – через втрату сина вона не може і не хоче співати пісень. Та ми все ж записали від неї слова і мотив трагічної пісні, яку ніде до цього не зустрічали:

 

Ой у полі висока могила

Ой у полі висока могила,

Там дівчина вечерю варила,

До вечері стиха говорила,

До вечері стиха говорила.

Вечеря стиха закипає,

А мій милий на поріг ступає.

«Чув я, мила, про тебе новину,

Що ти маєш малую дитину».

«Була в мене циганочка з Криму,

Та й забула маленьку дитину».

«Циганське чорне та погане,

А мужицьке − біле та рум'яне».

До півночі нагайка свистіла

А з півночі мила задубіла...

 

Осички

Нашим агентом у Вільшанському районі став Микола Балабан – журналіст і громадський діяч, редактор газети «Вільшанський вісник». Його мама Олена Гірник працює у клубі села Осички. Разом із старожилами вона взялася вивчати історію села та відроджувати давні традиції, яких дотримувалися в селі півстоліття тому. Наприклад, цього року на Андрія організовували вечорниці і відтворювали способи гадання на долю (дівчата напекли пампушок і запускали до кімнати голодного собачку, чию пампушку він з’їсть першою, та й вийде заміж).  А ще Олена Василівна збирає народні пісні, записуючи їх від бабусь, які ще співають.

Пісні, притаманні селу Осички, ми збираємося слухати в теплій і затишній хаті 79-річної Світлани Леонтіївни Фудар. Разом із нею дві її подруги – 70-річна Марія Пономаренко і 80-річна Станіслава Мельничук.

– Хто вас навчив співати?

– Самі від себе навчилися! Співаємо давно. Зійдемося, та й співаємо, – кажуть бабусі.

Від цих бабусь ми записали більше двадцяти народних пісень, серед яких і жартівливі («Кури мої, кури»), і трагічні, і ліричні.

Кожна з цих бабусь так само, як і тисячі їхніх однолітків, згадує про минуле життя з сумом – усім їм довелося не жити, а виживати, тяжко працюючи ще змалку. Одна з трагічних сторінок біографій бабусі Тосі і бабусі Світлани пов’язана з Голодомором 46-47-го років. Ми не можемо не запитувати про ці моменти, хоча й розуміємо, наскільки важко згадувати про це нашим співрозмовникам.

«У нас город упирався у колгоспне поле, ми дивилися, як чужі діти збирали мерзлу картошку, і йшли з ними збирати. І мама пекла картофляники. У нас були свої жорна, до нас люди приходили молоть. А мій тато покойний мав ячмінь, і ми їли хліб ячмінний. Остюків у нього багато – отутого-го як стануть (показує на горло). Не було що їсти...батьки оставляли малих дітей і йшли на Западну, щоб поміняти щось на хліб. Було, що й не верталися...

Це ж політіка була за Сталіним. Бувало так, що приїдуть ноччю і вирізали повністю всю сім’ю... Сім класів закінчила. Ми не байдикували, як ото зараз. Я була сама старша у сім’ї, ми як ото мишенята були… Було так спати хочеться вранці, а мати: «Тося, вставай, я сказала!». Пасли людям корови, щоб виживати. Я нічого не бачила в дєцтві... А тоді робили тяжко – по 11 га сапали буряка. А осінню треба було обчистити кожен бурячок вручну, щоб більше заробить. Грузили на сєтки. Нікому не желаю того, то такий адський труд був. Ми наробилися, як кати», − ці слова звучать ніби сповідь з уст бабусі Тосі. Свої монологи жінки перемежовують із піснями. І нам, сидячи поміж вишиваних подушок у натопленій хаті, здається, більше не хочеться іншого. Тільки слухати і записувати.

Світлана Леонтіївна Фудар росла в сім’ї, де було дев’ятеро дітей. Зі своїм чоловіком Петром Андрійовичем сиділи за однією партою (згадує, що часто билися на уроках – не могли знайти спільної мови), у шлюбі прожили разом 55 років. Ось як бабуся Світлана згадує, як Петро прийшов до її хати зі сватами:

«Прийшли свати і питаються, а де ж вона? А батько каже: ідіть шукайте, вона пішла в клуб. Вони не вірили! Іде Іван, Петро і Володька шукати мене, де я. А я прийшла і вдома заховалася. Батько мені й каже: «Чуєш, а Іван з Петром пішли тебе шукати!»

– А ви що, не знали, що вас прийдуть сватати?

– Чого не знала? Знала! То така була розумна. Хай пошукають трохи».

 

Смачно по-вільшанськи

Село Осички розташоване на мальовничих берегах Синюхи, влітку сюди «на дачі» приїжджають паничі з Одеси, Києва і навіть з-за кордону. Не дивно, що серед місцевих жителів тут більшість займається риболовлею, Синюха роками впливала на меню місцевих жителів. Із риби тут готують знамениті котлети і холодець.

Рецепт рибних котлет ми записали від Світлани Леонтіївни Фудар. Ось він: рибу перемолоти на м’ясорубці, додати перемелене сало, одне-два яйця, цибулі, сухарів і спецій (сіль-перець). Смажити на олії.

Запіканка (записана від Олени Іваніченко 1930 р.н.)

Зварити домашню локшину майже до готовності. Збити два-три яйця, додати молока або сметани, буде пухкіше. Якщо хочете солону запіканку, можете додати шкварок, якщо солодку – додати цукру і родзинок. Поставити у піч (духовку) і запікати до готовності.

Вареники (записано від Марії Пономаренко 1948 р.н.)

Змішати борошно із сіллю, додати молоко. Замісити тісто і залишити на 30 хв.,щоб постояло і відпочило. Начинку зробити на власний розсуд – солодкий або солоний домашній сир, м’ята картопля із шкварками, тушкована капуста.

Ми завжди їдемо в нову експедицію з неоднозначними емоціями. Завжди готові до спілкування і відкриттів, але не завжди упевнені, що бабусі впустять у свою хату, у свою душу. Але ще жодного разу не було такого, щоб ми поверталися з пусткою в серці. Навпаки, нас переповнює якась незрима енергія.

Хоча й бачимо, якими самотніми бувають наші Берегині, якими занедбаними бувають їхні села, та все ж не можемо надивуватися: звідки в них стільки життєвої енергії, гумору, здатності іронізувати над собою, молодості, врешті-решт!

Ми вчимося в них усьому: життєвої мудрості, народної кулінарії і ПІСНІ.

І не втомимося дякувати Всесвіту за те, що в нас є «Баба Єлька», баба Соня, баба Наталя, баба Настя, баба Галя, баба Люба, баба Варвара, баба Лєна, баба Свєта...

Фото Майкла Ендрюса
та Олександра Майорова