«Баба Єлька» в Шепиловому

Категорія: Баба Єлька
Опубліковано: Четвер, 10 грудня 2020, 08:13
Автор: Нова Газета
Автор: Нова Газета

До Шепилового нас запросила місцева жителька Наталія Гоманчук. Вона дуже хвалила тамтешніх вишивальниць, і ми з радістю гайнули подивитися на їхні творіння, а також порозпитувати про буденне життя в селі в минулому столітті. Це було 63-тє село, яке відвідала команда «Баби Єльки».

 

 

 

«Ходити не можу,

а очі бачать»

Рушники Віри Чернієнко (1944 р.н.) розлетілися світом разом з її дітьми і внуками. Кожному з трьох синів вона «пообшивала» і сватання, і весілля, і хрестини! Замолоду робота на  фермах не залишала жінці вдосталь часу для улюбленої справи, тож до вишивки вона повернулася вже на пенсії. Перешиває свої старі рушники, обмінюється візерунками з подругами, щось сама вигадує. Нитки купує рідко – витягує їх із кольорових хусток і змотує в клубочки.

«Сама дивуюся, як вона ці хрестики дьобає! – сміється невістка баби Віри. – Я вже «тройку» носю, а вона без очків вишиває!»

«І читаю! – підморгує бабуся. –  Ходити не можу, а очі бачать».

Під час розмови з нами Віра Борисівна згадала, що мама її теж вишивала. Більше того: у шафі досі лежить один з її рушників. «Перешити хочу! – враз запалилася. – Тільки канви нема мілкої…»

 

Вишиване чудо

А такої рясної вишивки, як в оселі Ніни Левченко, ми в житті не бачили! Бо ця поважна майстриня вишиває… килими!

Ніна Ониськівна (1945 р.н.) живе в хаті, яку вони з чоловіком самі будували. І всі кімнати тут убрані її килимами – один іншого кращий і немає двох схожих. Над кожним зі своїх полотен  пані Ніна працює близько року. Ми все намагалися скласти ціну такій копіткій і прекрасній роботі, та швидко зрозуміли – вона безцінна. 

– Хто ж вас так вишивкою зацікавив, що ви їй всю себе присвятили? – питаємо.

– Моя перша вчителька! Вона гарно вишивала і нас вчила. І мама моя теж вишивала. Тільки нічого від неї в мене не лишилося.

– А  пам’ятаєте, що вона такого цікавого готувала?

– Я любила зайчатину, то мама робила і їли ми. Мама обжарувала, а тоді тушила. Картошку і м'ясо в печі. Кабак в листі. Зараз розіб’єш його, то він білий. А колись розіб’єш, а він жовтий солодкий. Це в нас делікатес був. Буряки цукрові тоже дуже вкусні. Мама підгортала жар в печі, вони не оббиралися, а так клалися, пеклися. І варили. Сахару так не було, то варили цукровий буряк, а тоді зливали юшку, сушню –  і варили кампот, – пригадує Ніна Ониськівна і здається, що аромат тих печених буряків і кабаків вже лоскочить наші рецептори. 

У батьків пані Ніни було п’ятеро дітей (між найменшою і найстаршою – більше 20 років різниці), із яких на світі лишилася лише вона одна – єдина берегиня давніх рецептів, секретів рукоділля і родинної пам’яті.  

 

Наша пісня

за душу бере!

У наступній хаті на «Бабу Єльку» чекала 83-річна бабуся Люда Копієвська. Вона переїхала до дітей у Шепилове 13 років тому. Доти жила в Олександрівці. З собою у новий дім привезла не один мішок вишивки. 

«Пішли побачите – у мене маса вишитого. Я вже стільки пороздавала!» – примовляє Людмила Іванівна. Узори на свої вишивки вона придумує сама. Оце і є та сама народна творчість у всій красі! «Тільки кому воно щас нужне? – розмірковує. – Оце думаю – спалю! Нє, шкода, хай лежить!»

Ніжним словом і зі щирим співчуттям баба Люба згадує свою маму, для якої життя було важкою ношею. «У неї таке життя було, шо не до співів. У нас батько п’яниця був. Та так пив, шо з дому виганяв, – зізнається бабуся. – Зимою візьме за ногу і прямо на сніг викидав, а сам в хаті закриється і спит. Маму так бив сильно…»

Та й сама Любов Іванівна вже давно не співає. Каже, що вже не може. Та й у піснях сучасних вона вкрай розчарована: «Раніше пісні не такі були. Зараз як послухаю оці пісні, конкурса оці, то всі пісні зарубіжні. Вони ж не такі! Нашу пісню як заспіваєш, то вона аж за душу бере!». І з нею важко не погодитися.

Від їжі духовної до їжі тілесної. Бабуся хвалиться улюбленою стравою її родини – картопляними пончиками:

«Люблю я їх готувати! Вони такі смачні! Картошку я беру таку, шоб розсипчаста. Головне її не переварити, шоб вона тільки вкипіла. Мелю я її на м’ясорубці, коли вона вже зовсім остигне. Помолола, потім додаю перчику, посолила, яічок, смотря на яке колічество. Муки тоже не багато, бо вони тоді не такі вкусні. І замісюю. А тоді такі качаю маленькі коржики і начинка кладеться. Саме смачніше вони з печінкою. Я з курячою печінкою роблю. Оце печінка закипіла, поварилась, помолола, заправити її тоже. Потім начинка кладеться на коржик, заліплюється. І жаряться в олії. Ше можна подлівочку зробити до них, трохи м’яска і вони дуже смачні».

– А голод 47-го Ви пам’я-таєте? Що тоді їли?

– Наша сім’я дуже бєдствувала.  Я вообще народилася в Олександрівці і жила там. То нас спасав ліс. Тоді жолудь дуже уродив. Збирали жолуді в лісі, а тоді заготовка жолудя була. І ми здавали жолудь, а взамєн давали овес. І ми брали овес, і були такі дерила і ото мололи. І добавляли, шо було, і отакі блинчики пекли. І шо корова була, то корова спасала. А вже на 48-ий год, то був великий врожай пшениці. Такий був урожай! Але ж це треба було дожити до 48-го…

 

Як на весіллі

«бабу шмалили»

«У мене дві дочки, чотири внучки і четверо правнуків! А дєдушка не дочекався правнука. Так хотів хлопця в сім’ї, бо всі дівки, і не дочекався» – звітує з порога баба Валя.

Валентина Петрівна Ковбасюк (1949 р.н.) народилася і все життя живе в Шепиловому. Звідси родом і її батьки. Тож про село жінка знає все. А в її хатині чого тільки немає! В особі баби Валі ми віднайшли і справжню скарбницю місцевих рецептів! Всі вони вже заповнили сторінки майбутньої збірки «Смачної Кіровоградщини». Дізналися секрети капусняку з солодкою капустою, печених в печі при полум’ї картоплі і сала, ячмінного супу з часником, який готувала ще її мама – Ніна Крет (1930 р.н.).

А найбільше нас вразили шепилівські рубці – ми вперше почули про подібну страву. Валентина Петрівна дає рецепт: 

«Із кишок варили свинячих. Кишки мили, чистили всьо. Різали кусочками, парили їх раз, другий раз, шоб вимивались харашо, а тоді варили. Хто хотів засипали пшоном їх, хто хтів – часничком затирали».

«А ше колись казали: треба узвар варити на Святий вечір, шоб вдовою не залишатися. Але і узвар варила, і вже п’ятий рік вдова…» – зітхає бабуся.  

Підхоплюємо спогади про чоловіка і просимо розказати, як вони замолоду гуляли, що танцювали, як одружувалися.

«Танцювали вальси, польки, краков’яки. А музика духова була. Гармошка грала. Чоловік дуже на гармошці грав. Весілля тоже робили хто як міг, але наймали духову музику. Калачі пекли. Піч була. Для нівєсти калачі пекли квітчані. Нівєста калачі несла з собою, а женіх хліб. Весілля три дні справляли – неділя, понеділок, вівторок. А в середу ше «бабу шмалили» (сміється). Сходилися опять всі родичі, святкували і казали – «бабу шмалили»! Чого так – не знаю.  А тоді вже на другу неділю ше й дякування робили. Це приходили дякувати батькам і усім».

Весела вдача бабки Валі добряче підзарядила нас наприкінці такого емоційного дня. «В мене внучка тоже в Кропивницькому живе!» – каже баба на прощання. І ми розпливаємося в щирих посмішках, бо ще є жителі обласного центру, які все сумують за українофобом Кіровим і принципово ігнорують факт перейменування, а в Шепиловому навіть старожили знають, що наше місто – КРОПИВНИЦЬКИЙ!

 

Домашній музей

Повертаючись із Шепилового, ми не оминули нагоди завітати в Голованівськ, бо тут, як нам розповіли місцеві, живе невгамовна, душевна і талановита жінка – Тетяна Арчібасова.

Тетяна Семенівна викладає в місцевому ліцеї. Крім улюбленої роботи, є у неї ще одна справа серця – колекціонування. Колись пані Тетяна вирішила створити музей. Вона не шукала меценатів чи підтримки влади, а сіла за кермо власної автівки і гайнула в мандри селами рідного району. Вона збирала старожитності і ретельно записувала все у товстенький зошиток, який згодом став справжнім музейним журналом.

Так свою шалену мрію Тетяна Семенівна втілила в «Українську світлицю», на яку перетворили одну з класних кімнат Голованівського ліцею. Чого тут тільки не було! Невеличка піч з усім начинням, прекрасний глиняний посуд і найрізноманітніший реманент, вишивка, а ще скриня, наповнена одягом матусь-бабусь-прабабусь з різних сіл Голованівського краю. Тим, хто встиг побачити це народне багатство, ду-у-уже пощастило! Бо демографічна ситуація в районі з року в рік покращувалася, освітній заклад розширювався і світлиця знову поступилася місцем класній кімнаті.

Свою етнографічну колекцію пані Тетяна забрала додому, де кожній речі знайшла підходящий куточок. Колекціонерку добре знали в різних куточках Кіровоградщини, тож до неї почали звертатися колеги-вчителі і працівники музеїв з проханням «поділитися майном». І щедра душа Тетяни Семенівни не відмовляла – частина зібраних нею речей помандрувала в школи і музеї Кропивницького й області. 

Пропри це, вчителька мала чим здивувати «Бабу Єльку», адже найцінніше вона не віддала нікому – рушники. Десятки різноманітних прекрасних рушників середини минулого століття. Зайшовши на подвір’я пані Тетяни, ми просто охнули, бо вся ця краса була дбайливо розвішана надворі і пригріта лагідним осіннім сонечком. А доки ми захоплено розглядали, мацали і фотографували кожен стіжок, господиня розгорнула ще один сувій, вже з власною вишивкою. І тут ми зрозуміли, що вона не лише ідейно запальна, а ще й талановита і працьовита майстриня! 

Натхненні її вишиваними творіннями, заряджені розповідями про мандри сільськими дорогами, ми з вдячністю завантажили в багажник дарунки для музею «Баби Єльки» і повезли у Кропивницький найцінніший вантаж – яскраві враження про талановитих і щиросердних жителів Голованівщини. 

Світлана Листюк, фото Світлани Буланової