Родниківка. Експедиція до джерел

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Родниківку ми обрали для експедиції навмання – просто знову захотілося в Олександрівський район. І цей вибір був настільки вдалим, що й через два тижні після повернення ми носимо у собі той день – тихий, теплий, наповнений благодаттю, мудрістю і любов’ю до рідної землі. 

 

Завдячуємо цим нашій агентці Тетяні Череповій, яка працює художньою керівницею Родниківського сільського будинку культури. «Ви можете зайти у будь-який двір у цьому селі, я з усіма домовлюся», – упевнено каже вона, зустрівши нас на перехресті. Нам це «нравиться» і, довго не думаючи, ми, вирішивши прогулятися селом, просимо зупинитися біля першої хати-пустки. На дві сторони, з віконницями і піччю – все, як ми любимо.  У цій хаті колись давно жила сім’я Павлущенків – Олександра Олімпіївна і Філімон Григорович. Зараз нові хазяїни зберігають у ній солому, але й досі можна пересвідчитися, що тут жили гарні господарі. Тетяна Миколаївна розповідає про кожен елемент хати – піч, лежанку, кочержник, малесеньке віконечко над вхідними дверима, віконниці. (До речі, наше відео, де пані Тетяна показує, як раніше зачиняли віконниці, набрало на сторінці «Баби Єльки» у фейсбуці 2 мільйони переглядів!). 

У 1752–1764 роках на території Родниківки (старі назви Сентове, Могильний Шанець) стояв Новосербський кінний гусарський полк, діяла дерев’яна церква.

«Коли у 1752 році прийшли гусари, тут уже жили люди – п’ять багацьких родів. Я дуже пишаюся, бо мої предки по батьковій лінії мають походження одного з цих родів. У нас у сім’ї і досі зберігається старовинна Біблія у шкірі, із залізними заклепками, яка належала моїм прапрапра… Коли тут почали будувати фортецю, військові забрали свої сім’ї, а за деякими йшли жінки не дуже гарної поведінки. Буває, коли я на когось розсерджуся, то я собі думаю: одні пішли з цих українських родів, а інші в нашому селі походять від інших, не дуже чесних жінок, які за військом прийшли», – сміється пані Тетяна, розповідаючи про історію села. 

Родниківку іноді називали «Могильний Шанець». Чому могильний? У селі багато курганів-могил. За словами пані Тетяни, це кургани передскіфського часу, поховання Черняхівської культури. Зокрема три кургани задокументовані і законсервовані археологами у 60-х роках.

Саме на території Сентового, як переповідають місцеві, Нестор Махно убив отамана Григор’єва. 

«Село відоме доленосною зустріччю Нестора Махна і Матвія Григор’єва. 27 липня 1919 року вони зустрічалися в нашому селі біля управи. Махновці оточили все село, а в цей час вони взялись за шаблі, Махно вихопив пістолета і смертельно поранив Григор’єва. До Григорівки (його села) не довезли. Де його поховали - ми точно не знаємо. Але де його застрелили – відомо», – розповідає Тетяна Черепова. 

 

Цікавою є історія про жіночий бунт, який відбувся у селі в роки колективізації. Коли за наказом керівництва усіх корів почали забирати у колгосп, худоба почала ревіти за своїми господарями. Жінки збіглися до контори і, учинивши червоним комісарам бучу, позабирали годувальниць. 

За спогадами старожилів, зокрема 90-річної Зої Науменко, під час Другої світової війни, коли тривав вирішальний бій за село, німці попередили жителів однієї частини села, щоб забирали нехитрий скарб і вибиралися, бо вони будуть випалювати весь куток. Таким чином жителі села врятувалися від вогню…

Домашній музей Черепових

Тетяна Черепова зачарувала нас своєю легкістю ставлення до життя та умінням берегти традиції. Кочерга, коцюба, лопата, рогач – цим і досі користується господиня у своїй літній кухні, пораючись біля печі. Усе – рідне, отримане у спадок від бабусів-дідусів. Вона й досі носить коромислом воду – має чотирьох кізочок, яким за раз приносить чотири відра води (ми спробували підняти коромислом два відра води і будемо відверті: треба неабияке уміння, щоб не завалитися з цим вантажем...). Ще один незамінний інструмент у сім’ї Черепових – ціп, який вони поки що не планують віддавати до музею. Ним молотять квасолю, а як вродить горох – то й горох. (До речі, а ви знаєте, як називаються елементи ціпа? Капиця, ріпиця і биток!). 

Напередодні нашого приїзду пані Тетяна пекла пиріжки. Хоча ми й просимо, щоб ніхто в селі не готувався спеціально, хоча й возимо з собою завжди «експедиційну» каву в термосі, та все ж... Як можна відмовитися від пиріжків, тісто на які замішане в макітрі або випечених у печі? Сьогодні це велика рідкість.... Як виявилося, макітра «працює» як такий собі термос, тривалий час зберігаючи тепло тіста: «Я її облила гарячою водою, і вона розігрівається до температури, потрібної для дріжджів. І тоді, коли я вовняним платком накрила, – тісто в мене в теплі підходить, навіть якщо у хаті холодно або навіть якщо воно стоїть надворі. Ось чому вона мені дуже зручна». 

Крім предметів побуту, про історію предків Тетяни Миколаївни розповідають старі фотографії, рушники, вишиті сорочки баби та прабаби (один із скарбів – це сорочка, якій майже сто років. Вона вишита на крамному полотні для дівчинки, яка тільки починала дівувати, приблизно у сорокових роках). Усе «живе», усе – працює…

От якби так у кожній родині!

 

Тісто на пиріжки 

за рецептом 

Тетяни Черепової 

«На пів літри води чи молока солодкого три ложки цукру розчинить, чайну ложку соли розчинить, чайну ложку олії розколотить і 2 столові ложки сухих дріжджів або пів пачечки мокрих. І тоді оце все на кілограм борошна замішується. Зразу я розчинила, і зразу можна місити. Воно раз підійшло, і можна вироблять».



Живий будинок культури

До Родниківського будинку культури від садиби Черепових ми прогулялися повз діючу амбулаторію, по дорозі помилувавшись традиційною сільською архітектурою. У БК є музейна кімната, бібліотека, інтернет – усі кімнати тут зайняті! В одній із них ми працювали з місцевими виконавцями – Людмилою Христенко 1954 р.н., Людмилою Пастернак 1951 р.н., Олександрою Гірняк 1954 р.н. та Миколою Музиченком 1953 р. н.

Їхні «На городі верба ясна», «Ой пив козак, спився», «Дуб зелений був» та інші пісні вразили своєю потужністю та автентичністю виконання. Уміє співати Родниківка, уміє! 

 

Ой пив козак, спився,

З доріженьки збився,

Коню вороному

На гриву схилився. (2)

– Ой коню, мій коню,

Коню вороненький,

Порадь мені, коню,

Як братік рідненький! (2)

– Козаче, козаче,

Козаче, соколе,

Сідай ти на мене,

Поїдем у поле! (2)

А в чистому полі

Пшениченька ланом,

Там бідна сирітка

Пшениченьку поле. (2)

Пшениченьку поле,

Кукіль вибирає,

Коню вороному

На гриву складає. (2)

– Годі тобі, дівко,

Кукіль вибирати,

Пора тобі, дівко,

Постіль білу стлати! (2)

Крім безпосередньо співів, ми поговорили з жителями Родниківки і про трагічні сторінки нашої історії – Голодомор, Другу світову, сучасну російсько-українську війну. 

Людмила Христенко розповіла: інколи відчуває вплив 33-х років у сучасному житті - якщо в хаті немає хліба, її може накрити паніка. Батька її мами Ганни Клименко забрали у 33-му році у в’язницю через те, що в колгоспі здохла коняка. За це Іванові Назаренку дали сім років каторги – він був змушений працювати на будівництві Волгодонського каналу, поки його дружина намагалася вижити з чотирма дітьми. У родини забрали все, включно з найменшим горщиком квасолі. Згодом від голоду помер спочатку брат, а потім найменша сестричка Оля. 

Музикант гурту Микола Іванович Музиченко родом із Родниківки, але разом із дружиною проживає у сусідньому селі Бровковому, в якому залишилося якихось п’ять хат. Туди «через місточок» він пішов у початкову школу – ту саму, яку будували за часів Ельворті (будівлю зруйнував час і люди, які не гребували нічим). 

До речі, за словами пана Миколи, його батько 1910 р.н. був свідком поранення отамана Григор’єва. «Батьки були ще дітлахами, бігали тут у центрі села і бачили, як усе було. Розповідали, що зігнали всіх на центр, махновці і григор’євці – окремо. Казали, махновці підговорили ад’ютанта Григор’єва, щоб він поставив йому у зброю холості патрони і спровокували дуель між ним і Махном. Його пораненого прив’язали за ногу і кинули десь у баюрі», –  переповів Микола Музиченко. 

Чоловік понад тридцять років прожив у Кропивницькому і пропрацював викладачем автосправи, а вийшовши на пенсію, повернувся до рідного села. «Я не звик до міста… Ставок, природа, ліс… Дихаєш! Воно рідне!» – так він пояснює свій вчинок. 

За словами пана Миколи, багато жителів Родниківки і Бровкового за радянських часів виїхали на розбудову Донеччини. «Паспортів не видавали, а хто виїжджав на цілину чи на розбудову Донецька – тим видавали. А так до 1964 року паспортів не було. Зарплати як такої не було – трудодні писали, а на трудодень давали чи по 30 г хліба…» – згадує Микола Іванович. 

Його два старші брати померли під час Голоду 1946-1947 років. 

«То був тяжкий рік, як переповідали батьки. Біля току сторожували комсомольці, їх називали «стрибки». У колгоспі нічого не платили, а вдома п’ятеро дітей їсти хочуть. На току було зерно, батько вирішив піти… ну що робить? Каже, мішечок скрутив під пахву і пішов… Впіймають – або застрелять, або посадять. Ну от він набрав те зерно і йде, а за халявою в чоботах ніж. Несе той мішок, аж чує: «Стой, стрелять буду!». Кидь той мішок і ножа з-за халяви. Але обійшлося – то був його знайомий, який не здав його. До речі, за два буряки мою сестру в тюрму посадили. Вона тоді там, в тюрмі, й сина родила – Вітю Зозулю… 

А ще моєї тітки чоловіка – Якима Живицького – загубили з гарби, коли везли на кладовище померлих з голоду. Він випав через ті щаблі, вижив, війну пройшов і працював комірником…» – поділився моторошними спогадами Микола Іванович.     

Ми так не хотіли їхати з Родниківки, що чіплялися за будь-яку можливість побути тут подовше. І коли почули, що в селі залишилася хата під очеретяною стріхою, нас не зупинив ні дощ, що пускався, ні батареї гаджетів «на нулях», ні легка втома від передозу інформацією. 

Трохи під’їхали, трохи пройшли, вибравшись на тиху вулицю, де ніхто не живе.

«Ось тут – найсмачніша в селі вода», – вже витягувала нам з криниці відро води Тетяна Черепова. Вона виросла на цій вулиці, тож знала тут кожне деревце, кожен кущ шипшини. 

«Це символ мого щасливого безтурботного дитинства. Я йду посередині, тримаючись за руки батька і мами, ідемо по шпоришу і вкатаній дорозі від однієї бабусі до другої...»

Важко передати словами і навіть фотографіями те, що побачили ми в кінці тихої безлюдної вулиці. Рештки хати з синіми вікнами і поцятковою піччю взяли нас у полон. Якщо паралельна реальність існує – то такою є наша паралельна реальність, по-бабиєльчиному…

Фото Мирослави ЛИПИ