«Нищитель», який став майстром

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Майстерня чергового героя чоловічої сторінки вражає ідеальними чистотою і порядком. Тут немає жодного сантиметра того, що можна було б за традицією назвати «творчим безладом». На початку екскурсії по його раритетах працівник одного із кіровоградських вишів Іван Васильович просить не називати у статті його прізвища. І, як то мовиться, не через зайву скромність.

 

– Самі розумієте, які часи настали, – ніби винувато знизує плечима, натякаючи на криміногенну обстановку.

Пан Іван – із категорії тих, кого називають: «У нього золоті руки». А також із тих, чий девіз звучить приблизно так: «Уся техніка повинна працювати незалежно від її віку!». Про свою колекцію може розповідати годинами, адже часто захоплюється описами технічних характеристик експонатів – типова ознака технарів.

Під однією зі стін – стелаж із предметами особливої гордості Івана Васильовича, зі старими радіоприймачами.

– Ось знаменитий ламповий ТПС-54 1956 року народження, – показує на диво техніки минулих часів із характерним «левітанівським» гучномовцем, знайомим нам лише з кіно. – Його використовували на сільських радіовузлах. А ось «Riga-10» – дуже рідкісний екземпляр. Цей приймач 1952 року випуску. А оце – «Москвич-4» того самого року.

Далі Іван Васильович демонструє ще давніший приймач «Рекорд-47» 1947 року – артефакт особливо цінний для власника, оскільки дуже рідкісний. Він цікавий тим, що навіть не має блоку живлення. Як відомо, всі подібні апарати мають понижувальний трансформатор струму, а тут уже використана система гасильного резистора. Наступний у колекції – переносний ламповий приймач «Дорожный», який може живитися і від мережі, і від батареї. Його технічною родзинкою є чотири лампи напругою лише 1 вольт, пояснює майстер.

Наступним він показує легендарний продукт ризького заводу VEF: «Спідолу». Але найнесподіванішим, як на мене, виявився «комбайн» «Беларусь-110» 1969 року: три в одному – телевізор, програвач платівок і радіоприймач. Ще більше здивування і захоплення викликало те, що в цьому диві техніки, знайомому лише по кадрах із кіно, працює телевізор. Ми на кілька хвилин поринули в забутий світ чорно-білого телебачення, щоправда із картинкою лише одного з центральних каналів – більше він не приймає через технічну невідповідність сучасним стандартам. А ще на хвильку Іван Васильович запустив платівку популярного в ті часи Робертіно Лоретті і радіо, аби наочно довести, що все в «комбайні» працює. Як і все, до чого він доклав руки.   

    

– Усі приймачі були у жалюгідному стані, але зараз вони ретельно реставровані і знаходяться у практично первозданному стані, – зауважує пан Іван. – Усі працюють, і якби в їхньому робочому діапазоні були хвилі трансляції, то вони б видавали мовлення. Зараз же всі працюють на ФМ.          

Ще один напрямок хобі пана Івана – конструювання мініатюрних парових машин. І не якихось там сувенірних, а робочих, діючих! На першу він витратив близько двох років. Потім була друга, зараз зайнявся вже третьою, трохи більшою від попередніх та іншої форми й конструкції. У це важко повірити, але ці машини габаритами приблизно 20 на 15 см справді функціонують. У циліндр заливається вода, яку нагріває сухий спирт, і під тиском пару механізм запускається. Навіть як паровоз машина подає звук через свисток. До речі, зазначає Іван Васильович, виготовлення таких дрібних деталей як свисток чи гонок потребує чимало часу і зусиль. На виготовлення однієї може знадобитися від дня до кількох тижнів, а іноді доводиться переробляти декілька разів чи виготовляти кілька дублів.

Створити ці дива без відповідного обладнання дуже важко. Тому свого часу майстер витратився на імпортний мініатюрний токарний верстат. Він дуже точний, тож чудово підходить саме для таких робіт.  

Тут же, в майстерні, стоїть ще один раритет – мрія всіх юнаків колишнього СРСР. Мотоцикл «Ява» 1966 року Іван Васильович реанімував також зі стану брухту: тепер він виблискує фарбованими і нікельованими боками, мов новий. У юності в нього була така сама «Ява». І він згадує, що в ті часи того, хто заводив свій мотоцикл ногою, зневажали. Вершиною досконалої роботи двигуна вважалося те, що його можна було запустити рукою. Так ось, цій вимозі його сталевий кінь цілком відповідає. А ще Іван Васильович відновив цей апарат максимально наближено до оригіналу, а це – місяці пошуків оригінальних деталей тощо. Навіть більшість ключів у наборі інструментів – точно такі, які йшли в комплекті до нового чеського мотоцикла. Насос для шин – і той «рідний». Загалом на ремонт витрачено більше року.     

– Якщо вже братися за реставрацію, то робити це треба або максимально точно, або взагалі не братися, – переконаний він.  

Запитую в Івана Васильовича, відколи займається такими речами. 

– Ще з дитинства щось крутив, щось ліпив. Батько навіть трохи стримував ці пориви, називав мене «нищителем». Адже я постійно розбирав якісь апарати, механізми, намагався їх якось удосконалити… Знаєте, я не всім показую свою колекцію, бо, як колись один сказав: «Ти що, схиблений, тобі нічим займатися?». Ну, напевно, нічим, – усміхається Іван Васильович. – Не можу без цього жити. Сидіти вдома – це не для мене.  

У нього є ще кілька захоплень. Але про них і їх результати він буде готовий розповісти тоді, коли настануть кращі часи, на які ми усі сподіваємося. 

Loading...