Ветеран АТО Дмитро Степаненко: Треба надіятися лише на себе
- Деталі
- Категорія: Інтерв’ю
- Опубліковано: Четвер, 05 травня 2016, 07:44
Наближається 9 Травня. У переддень свята прийнято вшановувати сивочолих ветеранів. Їх, на жаль, залишилося дуже мало. Натомість росте число ветеранів значно молодших – учасників АТО, неоголошеної війни на Донбасі. Та на відміну від ветеранів Другої світової, їхній День Перемоги, здобутий їхніми здоров’ям, кров’ю та життями, на жаль, ще не настав…
Ветеран АТО Дмитро Степаненко – «Новій газеті» людина не чужа. Читачі «Нової» мають його пам’ятати за публікаціями у нашому виданні уривків його «Фронтового щоденника» (серпень–листопад 2015 року).
Крім того, Дмитро – активний учасник Революції гідності, має вищу економічну освіту, кандидат у майстри спорту з веслування, «співавтор» двох синів і колишній чиновник. Із носієм цих «регалій» ми спілкувалися в центрі рідної йому Вільшанки, на березі рідної йому річки Синюха.
Коли він звільнився із лав ЗСУ (коли?), наша редакція намагалася допомогти йому знайти видавництво, яке б взялося за публікацію щоденника окремою книжкою. Тому перше, про що запитав при зустрічі – як рухаються справи із виданням. Як з’ясувалося, за книгу взялося одне із відомих українських видавництв. Оскільки її поки що не здали до друку, Дмитро просить не озвучувати його назви.
– Потихеньку готую до видання. Просто зараз проблеми із натхненням. Та й весна настала – мало вільного часу. Залишилося написати початок – як готувалися в тренувальному таборі, в’їжджали в зону АТО тощо, тобто зав’язки. Решта тексту практично готова.
– Як адаптувався до мирного життя? Не страждаєш від посттравматичного синдрому, про який зараз часто згадують?
– Як на мене, маячня все це (синдром – Ред.). Які можуть бути подібні проблеми у дорослого чоловіка? Я ще повірю, що синдром був у «афганців», коли заганяли на війну18-річних хлопчаків, невідомо як, невідомо навіщо… А на Донбасі більшість бійців – дорослі люди. Кожен знає, чому він там був чи є, знає, чим це може закінчитися. І бачить, чим це закінчується.
– Ти змінився після війни?
– Так, трішки є. Перш за все – повністю вичавив із голови «совок». Якщо до того ще були його залишки, сумніви, то зараз зникли. Принаймні сподіваюся, що це так. Я маю на увазі, скажімо, стару систему виховання. Зі школи нам втовкмачували – треба добре навчатися, потім шукати роботу і так далі. Ахінея! Насправді робота нікому не потрібна. Людям необхідний заробіток і гроші. Я вважаю, що посил – добре вчись, закінчиш навчання, знайдеш у доброго дяді роботу, за яку отримуватимеш гарні гроші, – неправильний. Бо таке виховання призводить до того, що людина не налаштована на те, щоб самому собі заробити, працювати на себе. А розраховує лише на те, що хтось її візьме на роботу, хтось їй допоможе. Це я і вважаю «совком». Треба надіятися лише на себе, переконаний я.
– Чимало ветеранів АТО після повернення додому тяжко сприймають мирне життя із його веселощами, безтурботністю. Вони зляться через те, що тут нині вкрай мало усвідомлюють, як у перший рік війни, що у країні триває війна, що вже майже не хвилюються, не так гостро сприймають загибель захисників України. Ти злишся, ображаєшся?
– Образи немає – вже давно сприймаю людей такими, якими вони є. Я далекий від того, щоб підганяти всіх під один шаблон – що усі повинні бути патріотами. Просто знаю, це – нереально. Скажімо так, мені вистачає того, що я сам патріот. Нехай усі інші будуть від цього далекими – мені від цього ні холодно, ні жарко. Не кожен може піти на війну. Хоча кожен, хто на неї приходить, себе там знаходить, уже на місці. Багато наших хлопців, їдучи в АТО, боялися і казали, що будуть воду носити, дрова рубати, аби тільки їх тримали за нашими спинами. І що ж? Побували на передовій раз, другий… А потім говорили: ми звідси не хочемо повертатися. Пристосування відбувається дуже швидко. Зі сторони війна виглядає набагато страшнішою, ніж у реальності. Вона просто стає частиною твого життя і не є чимось таким, від чого «зриває дах».
– Запитання, подібне до попереднього: багато АТОвців гостро сприймають реалії мирного життя через відсутність у них позитивних змін. Мовляв, поки ми воювали, тут нічого не змінилося: корупція, високі ціни, відсутність очікуваних реформ. Ти також?
– Я їх розумію. Люди прийшли з війни і йдуть на роботу за півтори-дві тисячі. Так, у них такі думки можуть бути. Але не в мене – працюю сам на себе і заробляю непогано. Я на це дивлюся якось… Ось раніше активно займався політикою: «РУХ», «УНП», потім «Свобода». А зараз у мене бажання займатися політикою немає взагалі. Дивлюся на людей – Майдан, війна… Самі ж собі вибираємо владу. Маєте те, що маєте. Те, що я міг зробити, – зробив. Влазити у вибори вже не хочу взагалі! В жодному статусі: ні спостерігачем, ні членом комісії, ні газети розносити попід хати. Ти щось щиро робиш для людей, держави, а вони голосують за олігархів. І ще й хочуть, щоб щось змінилося на краще…
– Ти кажеш, що працюєш на себе. А конкретніше?
– По-перше, ми із дружиною знімаємо весілля: я – відео, вона – фото. Ми й раніше цим заробляли. А оскільки зараз часи скрутні, а район – невеликий, весіль – мало, то одна ця справа нас не прогодовує. Якщо займатися лише цим, то буде те саме, якби ми отримували зарплати держслужбовця (Дмитро має з чим порівнювати, адже раніше працював чиновником – Ред.). Крім цього, мій друг вирощує саджанці кущових культур – малини, смородини тощо – то я зробив йому сайт і допомагаю їх продавати через Інтернет. Це частина заробітку. Плюс до того мене от зараз попросили допомагати в землевпорядній фірмі в Первомайську.
– Отже, як видно з твоїх слів, тобі було неважко адаптуватися?
– Так. Я – самодостатня людина. Не чекаю якоїсь допомоги від держави. Я, звісно, не мільйонер, але мені вистачає на хліб.
– Не було бажання повернутися в армію? Тим більше, коли зараз і зарплати суттєво підвищили.
– Знаєш, навіть коли я там був, гроші ми отримували непогані. За умов, коли я раз на три дні купував морозиво, а зарплатня була шість тисяч, то це непогані статки. Але бажання повернутися на службу не було, бо з біографії і так випав рік. Рік без сім’ї, а у мене два хлопці. Дружині із ними важко: той не слухає, той бешкетує. І якщо я на якийсь період випаду з їхнього життя ще, то, як-то кажуть, усе може бути погано. Не скажу, що я якийсь гарний вихователь, але суто власним прикладом на них впливаю позитивно. Це по-перше. А по-друге, треба добудувати власну хату. Зараз ми живемо у братовій квартирі. Він нині воює на Донбасі, вже півтора року. Я його називаю «нелегал», бо він досі в одному із підрозділів добровольчого загону, які по сьогодні не ввійшли до ЗСУ.
Чесно кажучи, повоювати можна було б, але там почалася вся та дурня, яка була ще при совдепії: построєніє, «Равняйсь! Смірно!» Це вже відбувалося тоді, коли ми виходили з АТО, коли йшла четверта хвиля мобілізації, коли наз’їжджалося багато начальства і розпочалися стандартні армійські «затяги» – ходити строєм і подібне. До сепарів шість кілометрів – а ми стройовою займаємося. Така спека, а комбриг наказав – усім у берцях, піксельці (стандартна камуфльована форма ЗСУ – Ред.) марширувати. А та пікселька парить неймовірно. Ще коли осінь-весна – нормально, а влітку – куди там… Пішов би на контракт, але лише від цієї дурні «дах» би зірвало.
– А до того в якій формі воювали?
– Коли призвалися у Кіровограді, нам видали камуфляж ще вісімдесятих років, зелений такий. Але, в принципі, «хебешка» – нормальний варіант. Не на дискотеку ж у ньому йти. Однак він швидко зносився, бо термін його служби – півроку. А далі ми ходили в «британках», мультикамах – хто що дістав, кому що купили близькі, волонтери. Дружина якось, переглядаючи фото, сказала: «Ви тут якісь махновці!». До самого дембеля – піксельку ми так і не отримали.
– Чи не головна соціальна проблема АТОвців – отримання землі. Як тут у вас із цим?
– У нас у Вільшанці із цим жодних проблем не було. Я приїхав додому – мені відразу дали документи зі словами «іди реєструй у юстиції» – все було готово. І кошти за виготовлення проектної документації у приватній фірмі селищна рада повернула.
– Чи змінилося ставлення твоїх рідних до тебе після повернення?
– Ніяких змін немає, принаймні я їх не помічаю. Правда, менший син, коли я був там, дуже хвилювався. Та й зараз трішки тривожиться – боїться, що я знову піду на війну.
Фото автора