Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Ненавиджу Росію. Так і напишіть»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Звиклі думати стереотипами, ми по-особливому сприймаємо жителів Донеччини та Луганщини. Географічна і морально-духовна близькість з Російською Федерацією накладає свої відбитки і на наше сприйняття українців Сходу, і на їхню ідентифікацію самих себе. Рідко, але трапляються серед них люди, після розмови з якими розумієш: ми не втратили Схід, за нього варто боротися.

 

Знайомтесь: Антон Паланадіс, житель Старобільська Новоайдарського району Луганської області. За професією – викладач англійської мови (закінчив Луганський національний педагогічний університет ім. Т. Шевченка), автор п’яти збірок прози та поезії, друг «Нової газети». Із ним ми розмовлятимемо про Україну очима жителя Сходу.

‒ Антоне, розкажи, яка нині ситуація в Старобільську?

‒ Слава Богу, мирно і спокійно, і це попри те, що ми живемо за 90 кілометрів від зруйнованого Луганська. Як було, так і є. Можливо, через те, що в нас стоїть батальйон Нацгвардії. Коли українські військові проїжджають нашою вулицею, я завжди махаю їм рукою…

‒ Тобто війна за сто кілометрів жодним чином, крім дислокації «Дніпра», на місті не позначилася?

‒ Це лише на перший погляд. А вийдіть увечері на лавку біля під’їзду і ви зрозумієте, який відбиток вона залишила у свідомості людей. По-перше, у нашому місті збільшилася кількість населення. Дуже багато біженців із Луганська, у мене друг десять днів жив, а потім поїхав до родичів. У нас і досі дуже корумпована влада. До середини травня тут усі чекали на бандерівців, які мали б пити кров, різати і убивати дітей, знущатися над літніми людьми. Зараз місто трохи оговталося і, як на мене, прозріває. Мені здається, що велика заслуга в цьому біженців із Луганська, які розповідають, хто в кого і з чого стріляє. Люди почали хоч трохи аналізувати інформацію, порівнювати те, що показують по російських телевізійних каналах, з тим, що розповідають очевидці. Хоча і зараз дехто кричить, що українська армія руйнує місто і вбиває мирних жителів.

‒ Ви ще й досі маєте можливість дивитися російське телебачення?

‒ Я не дивлюся телевізор взагалі. Але мої сусіди дивляться канали «Росія-1», «Росія-24». Тобто ті, хто черпав інформацію звідти, так і черпають. Нічого не змінилося.

‒ Коли Старобільськ відчув, що має всі шанси стати частиною Росії?

‒ 7 травня у нас було побоїще: приїжджали сепаратисти зі зброєю, привезли автобусами проплачених бабусь, зривали з установ українські прапори, а священики Московського патріархату плескали у долоні… Це був жах. Тоді я дійсно злякався, що ми перетворимося на ЛНР. Але зараз до нашого міста навряд чи прорвуться сепаратисти, адже на підступах до нього – пости Національної гвардії, серйозний контроль.

‒ Чи є у Старобільську твої однодумці?

‒ У мене досить вузьке коло спілкування. Вибачте, але переконувати «вату» – це витрачати даремно час і нерви. От у нас сусідка – лікар, має вищу освіту. Її діти – в Донецьку. Так вона щовечора бігає по квартирах і кричить, що українська армія бомбить мирних жителів, бо в дім, де жила її донька, потрапила бомба. «Антоне, ти що? – кричить вона, коли я кажу, що це справа рук російських сепаратистів. – Та їх 10-15 ополченців на весь Донецьк, чому українська армія з ними не справиться, замість залякувати мирних донеччан!» Її чоловік – головний анестезіолог у районній лікарні. Його улюблене заняття – це сидіти в «Однокласниках» і постити повідомлення на зразок «Україна – це Росія», «Путін – це наш президент».

‒ І що ж з ними можна зробити?

‒ Без права на повернення їх треба відправляти в Росію. У Донецькій і Луганській областях дуже малий відсоток патріотично налаштованих людей. Здається, цю ніхто нікого не виховував у школах і садках, прищеплював любов не до своєї землі, а до свого гаманця. Навіть моя сусідка виходить посидіти на лавочці і лементує: «За що наші хлопці воюють? Раніше ми воювали за Батьківщину, а зараз за що?». Вона не вважає землю, на якій живе, своєю Батьківщиною. Я колись у неї запитав: «Чого ви не любите Україну?».  «А за що її любити, грошей не платять...», – почув у відповідь. А я сказав: «Любити за гроші… Це називається трохи по-іншому». Дуже складно якось наполягати на своєму, бо наші люди упевнені в тому, що Путін – визволитель. Зараз до мене приїхала подруга дитинства з Луцька, так хоч є з ким поговорити.

‒ Чи вплинула війна на твою творчість?

‒ Творчість… Я перестав писати, бо не можу думати образами, у мене просто якась заслінка у голові. Я дуже надіюсь, що свобода слова, чесність, незаангажованість ЗМІ і людей переможе. Переможе цю навалу, яка насунулась з боку Росії… Ненавиджу Росію, так і напишіть. 

 

ЕДИНСТВО

 

Ты из Донецка, я живу в Одессе.

Приедь ты в гости – хлебом поделюсь!

Пусть ты по-русски, я – по-украински…

Другого я, мой брат, сейчас боюсь.

 

Боюсь я тех, кто делит нас с тобою

(А сам в то время пилит нам гробы).

Я тех боюсь, кто призывает «К бою!

Пусть повоюют мерзкие рабы!».

 

Сегодня на столе у нас картошка…

А ты, даже не знаю, ел вчера?

Кому-то яхты новые, кому-то – крошка,

Хоть вроде равноправная страна!

 

Нет «москалей» у нас и нет «бендеров».

Есть люди! Украина! ТЫ и Я!

И кучка есть «межгорских людоедов».

То не они… А мы – одна СЕМЬЯ!