Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Роман РАЗІЛЕВИЧ про бій під Зеленопіллям: ПІСЛЯ АТО Я СТАВ ПО-ІНШОМУ СТАВИТИСЯ ДО ЖИТТЯ

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Так дивно усвідомлювати, що незабаром твої однокласники можуть мати статус «учасника бойових дій». Ті, хто разом з тобою йшов з айстрами на Перше вересня до Маловисківської ЗШ №3, хто вчив вірші, виходив до дошки, купував булочки в їдальні… Це було трошки менше, ніж двадцять років тому.

 

А сьогодні я беру інтерв’ю в свого однокласника Романа Разілевича, який залишився у моїй пам’яті тихим і спокійним хлопчиком в зеленому светрі.

Він відразу заперечує: я не герой. А на його заперечення заперечую я: герой. Для нас – дружин, матерів, сестер – усі герої, хто пішов на захист України.

Роман був мобілізований до 79-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України наприкінці березня. Протягом місяця  проходив навчання у Херсонській області, а з 20 травня вже був на Сході. Батькам не зізнавався, що воює на Донбасі. А сам тим часом брав участь в операціях із контролю кордону України від Амвросіївки до пропускного пункту «Довжанський». На Луганщині, біля горезвісного села Зеленопілля, Роман разом із побратимами потрапив під удар залпового вогню БМ-21 «Град». Саме із цього часу і почалося активне використання сепаратистами «Градів».

‒  Багато хто з моїх друзів навіть не встиг прокинутися… Серед поранених був і Вітя Бойко, наш земляк із Лозоватки, ‒ згадує юнак. 

У цьому бою Роман отримав поранення в ногу і у спину (осколок пройшов навиліт).

‒ Після отриманих травм та чотирьох операцій, лежачи півтора місяця у військовому госпіталі, я став по-іншому ставитися до життя. Переосмислив усе. Під час транспортування в госпіталь думав тільки, як додзвонитись  додому та сказати батькам, що зі мною все добре, що я і далі перебуваю на полігоні на навчаннях. Телефону в мене не було, але я знав напам’ять номер батьків. Отак я ще десять днів брехав їм, що зі мною все добре. Брехав-брехав, а потім  наважився зізнатися, де я був і що зі мною сталося.  Для батьків ця звістка була дуже  болючою. А в мене було відчуття, нібито я знову народився.

«Я дуже  змінився після того, як побував на справжній війні. Ми збирали дощ, щоб хоч якось змити із себе бруд, викурювали одну цигарку на трьох, було, що й їли раз на день, бо гуманітарка  до нас просто  не доходила… Але це все дрібниці порівняно з усіма жахіттями, які приносить війна – з руйнуваннями і смертями.

Ця війна почалась ще в Криму. – вважає Роман, ‒ А сьогодні ‒ це війна за незалежність нашої держави від Росії. Крім того, вона має й інший формат, бо ще є й інформаційною. Пропаганда РФ та викривлення дійсності подій в Україні – це як підґрунтя для зомбування людей, з якими вже можна робити все, що хочеш. Поки ми воюємо на Донбасі, іншій армії треба воювати в інформаційному полі ‒ в інтернеті, на телебаченні, у шоу-бізнесі. Інша наша зброя ‒ ігнорування російських товарів, чистка вищого командування Збройних Сил України від людей, родичі яких служать в армії РФ... Тільки за таких умов можна вірити в  перемогу.

Агресору не потрібні Патріоти, які борються за незалежність та побудову нової  України. Та я впевнений – ця війна закінчиться тільки нашою перемогою, але для цього всім треба долучитися до роботи: чим можеш, тим і допомогти нашій армії. Адже народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу…».