Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

КІРОВОГРАДСЬКИЙ АЙДАРІВЕЦЬ: ГОТУВАТИСЯ ДО ВІЙНИ ПОТРІБНО КОЖНОМУ

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Ветеран війни в Афганістані, двічі кавалер Ордена Червоної Зірки, заступник командира добровольчого батальйону «Айдар», росіянин, кіровоградець, підполковник Євген Пташник минулого тижня відвідав Кіровоград. Його друзі організували зустріч із місцевими журналістами, що відбулася не у звичних для цього приміщеннях, а в майже польових умовах — в одному із зелених куточків міста.

 

Він прийшов до батальйону «Айдар» у травні нинішнього року простим рядовим бійцем. Йому запропонували посаду начальника штабу. Але відмовився, бо щоб командувати бійцями, потрібно самому побути підлеглим, вважає він. Друга причина відмови  – інвалідність з часів війни в Афгані. Проте згодом він таки став заступником командира батальйону.

 

– Чому я пішов в «Айдар»? Тому що хоробріших людей я ще ніде не бачив. Я радий, що стою пліч-о-пліч із такими людьми. Причому, всі вони з різних верств – від простого робітника до підприємця, художника, лікаря тощо. І різного віку – від 19-ти до 55-60-ти років. Люди йдуть на війну, щоб захистити свою Батьківщину, не зважаючи на національність. У нас є росіяни (я сам росіянин), українці, грузини, вірмени. Моє бажання дати інтерв’ю виникло ще й через те, що в цей момент становище в країні таке, що вимагає втручання бойових батальйонів. Ми бачимо, що в армію практично не призиваються люди. А якщо призов і відбувався, то брали із тих районів, де люди і так достатньо бідні – із сіл, з невеликих міст. На цій війні немає олігархів, немає жодного сина олігарха! А якщо вони туди і йдуть, то тільки в такі підрозділи, що не ведуть бойові дії, а перебувають на периферії. Мені, чесно кажучи, шкода хлопців, але іншого виходу немає. Важко говорити… Не хочу розповідати, як ми ховаємо своїх побратимів, щоб люди все-таки не боялися. Якщо грамотне командування від самого «верху» буде, ми цю війну виграємо.

 

– А ви можете так сказати про нинішнє командування?

 

– Поки що ні. Командири ще самі вчаться. Я пройшов війну в Афганістані і можу сказати, що це не афганська війна, далеко не афганська. Її можна порівняти з Великою Вітчизняною. Коли на наш постріл, скажімо, з артилерійської установки, ми отримуємо 100–200 пострілів із протилежного боку... Ми воюємо не із сепаратистами, а з російською армією. По тому, як ідуть бойові дії, видно, що нам протистоять далеко не шахтарі. Ми самі військові, тому це й розуміємо.

 

– Ваш колега Семен Семенченко якось припустив, що добровольчі батальйони кидають на передову в той час, коли там має бути професійна армія. Зтим, можливо, щоб знищити активну ланку суспільства, патріотичну, яка реально може щось змінити в країні.

 

– Я трохи з ним не згоден. Професійної армії немає ні у нас, ні, напевно, і в Росії. Я, наприклад, всього лиш фахівець, а не професіонал. Зараз перші ролі відіграють високі технології. Якщо порівнювати нашу й російську армії з арміями інших країн, то ми, образно кажучи, воюємо кам’яними сокирами в руках. У цьому ми практично однакові із противником. Єдине – Росія готувалася до цієї війни, на відміну від нас. Наші президенти останнім часом руйнували армію, вона перетворилася на ніщо. І зараз ми хочемо все це змінити. Наприклад, у радянські часи військовослужбовець користувався величезною повагою попри те, що він був не дуже забезпечений матеріально. 

 

Із приводу слів Семенченка. Він грамотна, авторитетна і шанована людина не лише у своєму батальйоні, а й серед усіх добровольчих підрозділів. Можливо, він і не військовий, я не знаю, але мислимо ми приблизно в одному напрямку. Не думаю, що нас сильно «зливають», більше всього — це безграмотність командування. Така моя суб’єктивна думка. Здебільшого добровольчі батальйони вирізняються тим, що їхні люди йдуть воювати добровільно, вони йдуть свідомо і роблять свою справу. Армія ж – ніби на крок позаду. Це наша біда, яку ми повинні виправити. Хоча останнім часом ми воювали і з армійськими – десантниками, танкістами. Ці хлопці, бачачи смерть своїх товаришів, залишалися і разом з нами стояли до кінця.

 

– Які конкретні закиди, претензії, поради маєте до командування АТО, Міністерства оборони, МВС?

 

– Міліцейські підрозділи не повинні вести бойові дії. «Айдар» – єдиний з-поміж подібних собі батальйонів, що підпорядковується Міністерству оборони. А батальйони, що належать до Міністерства внутрішніх справ, повинні стояти позаду армії. Це визнано усім світом. Добровольчі ж підрозділи повинні бути у структурі Міноборони, і вони згодні з цим. Там батальйони отримають озброєння, офіцерів, пройдуть підготовку. Це, скоріше за все, – недалекоглядність командування. Проте, зауважу, не всього: є грамотні генерали. Але їх слід вибирати. Треба ставити командувати не тих, які кажуть: «Пане Президенте, дозвольте підняти стяг» або «Пане Президенте, дозвольте сходити туди-то, сюди-то». Це не міністр оборони. Так однозначно вважають усі командири бойових батальйонів.

 

–  Як, на вашу думку, повинна відбуватися мобілізація? Кого слід мобілізувати? Чи проходять призвані медкомісію? 

 

–  Не можу сказати про всю армію. Я, скажімо, проходив медичну перевірку. Як вже казав – сам інвалід війни. Через певний час повертаюся сюди, щоб прийняти ліки і аби знову можна було воювати. А як такої мобілізації нині немає. Людей, які справді воюють в зоні АТО, досить невелика кількість. Наша армія зараз, коли їй протистоїть сильний супротивник, повинна бути в межах 500–800 тисяч осіб, а не 50–60 тисяч. Техніка в України є, літаки є, це підтверджують офіцери. Єдине – ми не можемо залишитися в такій ситуації наодинці. Я думаю, що Президент працює над цим. А німці і французи нехай подумають, де вони хочуть жити, якщо Росія змете нас. Адже українцям доведеться десь жити, крім Росії. Швидше за все, ми оберемо Чехію, Німеччину, Францію. Якщо вони будуть допомагати Росії, то може нехай їдуть туди й жити, а ми поїдемо в Європу?!

 

– Чи потрібно вводити воєнний стан і проводити вибори до парламенту?

 

– Із приводу виборів скажу, а щодо воєнного стану – це справа юристів. Я не вивчав закони, здебільшого воював. А вибори, як на мене, це найбільше безумство, котре зараз затіяли. Верховна Рада, яку оберуть, може виявитися такою самою, як і до цього. Я знову бачу ті ж обличчя, вони – ті самі люди війни, які зроблять усе, щоб знову наші діти гинули. І ми всі постараємося, щоб вони не пройшли,  а якщо пройдуть — ми їх звідти винесемо. Путін каже, що в Україну прийшла хунта. Та це не хунта, адже таке поняття означає захоплення влади військовими. І вона може прийти... (Нас уже просять, щоб ми прийшли). Проте ми переконані, що політикою все-таки повинні займатися політики, але якщо вони справжні, професіонали, а не мільйонери чи мільярдери. Бізнесмен повинен займатися своїм бізнесом, а не керувати нашими долями, в жодному разі. Якщо мільйонер або його син пройде через «Айдар», якщо він по-геройськи боротиметься, тоді ми самі скажемо: «Ця людина гідна керувати нами».

 

– Як ви ставитеся до політичного піару на війні?

 

– Однозначно негативно. Я маю уявлення, що робити, аби швидше настав мир. Військовим шляхом ми навряд чи здолаємо Росію. Закінчення війни лежить у політичній площині: договір президентів України, Росії та інших країн. Ми повинні сісти за стіл переговорів. На Донбасі є нормальні люди, а є, перепрошую, «ушльопки». Нормальні люди думають так само, як ми, але їх чомусь тягне до Росії. Нас не тягне нікуди. Ми хочемо жити за законами Європи. Ми не хочемо корупції.

 

– Більшість тих, хто хочуть жити в Україні, звідти вже виїхали. А ті, яких тягне до Росії, хочуть створити Росію в Луганську і в Донецьку. Як із такими можна вести переговори?

 

– Із терористами переговори не будемо вести. Але є люди, яких дійсно можна назвати ополченцями. Вони висловлюють такі тези, з якими ми погоджуємося. Але ці люди чи то чогось не до кінця розуміють, чи то наша влада не сповна їх розуміла. Через це, напевно, ми  й почали воювати. А слід було сісти і поговорити. Ось я прихистив у себе сім’ю із Суходольська. Гарні люди: хвилюються за своїх дітей, люблять нашу сім’ю. Але вони мислять, як ті, хто по той бік. Тож ми боремося за кожну душу. І вони починають розуміти, що ми їм не вороги.

 

– Але вони ж не вийшли на Майдан і не взяли зброю...

 

– Легко говорити. Я скажу так, що з-поміж них є люди, які були на Майдані і боролися, і вимагали того самого, що й ми. А є й ті, які були на Антимайдані, а потім оговталися і зараз воюють разом із нами. У мене немає ненависті до людей, які воюють проти нас. Лише жаль і певною мірою образа, що ми однакові, адже серед людей, які між собою воюють, немає олігархів. Ось цю форму ми купили за власний рахунок… Янукович довів нас до такої межі, коли далі так жити було просто неможливо. От ми й повстали проти нього, а проти нас повстали прибічники Росії. Та я теж за Росію, адже родом звідти. Але я хочу жити за іншими законами!

 

– Ви вважаєте конфлікт на Сході громадянською війною?

 

– Ще три-чотири тижні тому ми вели війну із сепаратистами, ополченням. Сьогодні ж воюємо з російськими військами. Ми захопили в полон дуже багато моїх земляків із Краснодарського краю. Деяких вже обміняли, віддали назад.

 

– Які ще важливі кроки треба зробити?

 

– Торкатися політики вже не буду. На мою думку, потрібно  чимшвидше створювати потужну армію, це зможе зупинити агресора. І не варто боятися, якщо нас буде не 20 чи 50, а 500 чи 800 тисяч. І обов’язково слід проходити навчання. Усім піднятися, кожній людині. Тоді зупинимо агресора і будемо жити у вільній країні.

 

…Я б вас запросив до зони АТО. Ви б тільки перетнули межу регіону, де точаться бої, – побачили розтрощені будівлі. Деякі населені пункти взагалі стерті з лиця землі, таке відчуття, ніби в’їжджаємо у Сталінград під час Великої Вітчизняної. А коли повертаєшся сюди, бачиш усміхнені обличчя – адже люди не усвідомлюють, де та війна. А вона може бути і тут, торкнутися всіх, не сьогодні,  так завтра. Якщо не буде політичного вирішення цього питання, то треба готуватися до війни.

 

– В «Айдарі» є хлопці з Кіровоградщини? Як вони себе зарекомендували?

 

– Так. Я маю честь служити з ними пліч-о-пліч. Хоробрі хлопці. Не було жодного випадку, щоб вони відмовилися кудись їхати, виконувати бойове завдання. Навіть навпаки – напрошуються.