Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Учасник АТО Олександр Пастухов: Не все так погано, як здається

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Вони або викладають історію в сільській школі, або лежать в окопах в Луганській чи Донецькій області. Приблизно таку фразу мені довелося почути від подруги-викладачки української мови. Ми вчилися з ними в одних університетах, жили в одних гуртожитках, ходили на подібні побачення і випускалися з полегшенням і занепокоєнням. А сьогодні вони – наші захисники.

 

 

Олександр Пастухов – випускник факультету історії та права Кіровоградського державного педагогічного університету.
Учора він ще сам сидів за партою і слухав викладача, а сьогодні, приїхавши у відпустку із зони АТО, відповідає на запитання і викладачів, і студентів.

 

Закінчивши у 2011 році КДПУ, Олександр відслужив 9 місяців у Збройних силах України і влаштувався на роботу. Та коли почалися тривожні події в Криму, а потім і на Сході – вирішив, що не може спокійно спостерігати за тим, як зазіхають на суверенність його країни.

Я пішов у військкомат, записався, а через три тижні мені зателефонували… Зібралася група із 40 чоловік і ми стали частиною 79-ї окремої бригади. До речі, семеро чоловік з цієї групи закінчили КДПУ, наш істфак. Там моїх колег, педагогів, дуже багато – є хлопці з фізмату, факультету фізичного виховання. І майже всі вони були добровольцями, – розповідає Сашко.

Після трагічних подій в Одесі його групу передислокували на блок-пости біля цього міста, а на початку травня бригада вирушила у Донецьку область.

‒ Із початку червня всю нашу бригаду – близько півтори тисячі людей – направили на українсько-російський кордон. Спочатку було все добре, ми просто знищували терористів, які намагалися перейти український кордон. А потім почалися цинічні обстріли з російської території (до кордону залишалося два кілометри). Двоє наших хлопців загинуло, поступово була знищена вся наша артилерія... А коли надійшла команда, щоб ми відходили, нам організували безпечний відступ. Ми вирушили близько 16:00 і майже добу пробивалися до своїх під шквалом вогню. Під час цієї операції я отримав невелике поранення. Тиждень перебував у госпіталі. Зараз наша бригада доукомплектовується і вже наступного четверга (тобто вже сьогодні – Авт.) я вирушаю в Миколаїв, де будуть сформовані нові групи, які відправляться далі на Схід.

 ‒ Олександре, чи змінилося твоє ставлення до росіян?

 ‒ Змінилося ставлення до Росії. Завдяки її політиці суспільство просто не розуміє  чи не хоче розуміти того, що насправді відбувається. У Росії дуже багато проблем, і цією війною її керівництво відвертає увагу суспільства від них. Вони чують те, що хочуть чути, – що українці фашисти, палять церкви, вбивають дітей.

 ‒ Зараз відбувається дуже багато благодійних акцій, чи допомагає це вам?

 - У Миколаєві, наприклад, дуже потужний волонтерський рух. Усім відомий Юра Бірюков зі своїми волонтерами зібрав більше 55 мільйонів гривень. Ми повністю забезпечені завдяки звичайним людям, у нас були спальні мішки, їжа, бронежилети. Я ось недавно телефонував хлопцям, то вони кажуть, що мало не щодня їм підвозять генератори, їжу. Багато допомагає місцеве населення…

 ‒ Чи зустрічалися ви з російськими журналістами?

 ‒ Ми були в таких місцях, що до нас українські журналісти не могли дібратися, а з російськими ми не бачилися. Хоча в нас були інструкції, як з ними поводитись: ми повинні бути толерантними і не провокувати їх.

‒ У мене є друг, який деякий час не міг зв’язатися з батьками через поганий зв’язок, а вони панікували, розшукували його… Дійсно так важко зі зв’язком?

‒ Дійсно, часто ми перебували в таких місцях, де був дуже поганий зв’язок, наприклад, днів три-чотири. Ми знали, що наші дзвінки відстежують, тому відсутність зв’язку навіть була на руку.

‒ Не було так, щоб ви якось по-своєму називали терористів?

– Наші командири називали їх москалями. Одного разу з території Росії, з боку їхніх позицій відбулося кілька вибухів. То ми надіялися, що вони самі себе знищують.

‒ Як ти ставишся до НАТО?

‒ Вступ України до НАТО, на мою думку, буде розцінюватися як програш Росії.

‒ Зараз доводиться чути і читати про страшні умови, в яких перебувають наші солдати в зоні АТО. Це правда, що їм доводиться пити воду з калюж?

‒ Різне бувало. Наприклад, якось протягом тижня нам давали один сухий пайок на сімох чоловік на день. Наше відділення супроводжувало машину, яка їздила по воду до найближчого села, там ми купили картоплі, готували собі їжу. А наші побратими з інших бригад розповідали, що їм доводилося збирати в полі пшеницю і варити її. Ця ситуація виникла не тому, що керівництво мало продукти і не хотіло нам їх постачати, а тому, що ми були в оточенні. Хоча я припускаю, що причиною цього може бути недбальство нашого керівництва.

‒ Після того, що пережив, маєш бажання повернутися?

‒ Справа в тому, що така ситуація не скрізь і всьому є об’єктивні причини. Коли ми заїжджали на територію, де згодом виявилися заблокованими, наше керівництво не могло знати, що сусідня держава нас обстрілюватиме. Зрозуміло, на війні є місце прорахункам, але наші генерали не брали участі в жодних операціях, у них зовсім немає досвіду. Не все так погано, як вам здається, ніби людину забрали у військкомат, а через кілька хвилин послали на передову. Але війна – це страшно для всіх.

У нас були блискучі операції. 40 чоловік наших кіровоградських хлопців знищили близько трьох сотень бойовиків без підтримки авіації. Навіть російські спецслужби зараз вивчають цю операцію як зразкову. У нас є інформація, що російські військові були здивовані нашими спецпризначенцями і артилеристами. Я думаю, що нам вдасться досягнути своєї мети. У нас є українська армія, є патріотичні воїни, є техніка. Не все так погано, як здається.