Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Мультиактивіст із Нової Праги

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Про мрії, про town, борщ по телефону та «чарівний пендель» 

 

Є люди, які роблять малопомітну, але вкрай важливу роботу. Особливо приємно писати про тих із них, які не очікують від своєї діяльності слави й матеріальних благ. Одну таку людину ми знайшли у Новій Празі Олександрійського району.

Василь Гейко народився у Митрофанівці Новгородківського району. Коли йому минав шостий рік, сім’я переїхала до Нової Праги. Змінити місце проживання довелося через те, що в Митрофанівці жилося важко: дороги до школи не було, коли йшли дощі, доводилося дітей на руках нести до закладу.

– Я був третім у сім’ї, – пояснює співрозмовник, – тож батько якось сказав: «Та скільки ж ми будемо дітей до школи носити!? Двох уже відносили, ще й третього треба. Досить!».

Батьки хоч і тяжко працювали на землі, але до освіти дітей ставилися серйозно. Ні, не стояли над головою, не тлумачили граматику чи теореми – часу за роботою просто не було – але знань вимагали. Батько казав: ніхто за вас цього не зробить… Тож Василь із сестрою «вибилися в люди» – стали педагогами. Причому він обрав досить рідкісний для чоловіка напрямок – початкові класи. Обрав майже випадково, однак ніскілечки про це не шкодує. До речі, перші педагогічні спроби Василь зробив ще учнем, коли на прохання вчителя допомагав першачкам на уроці малювання – мав до цього хист. Тож ще з дитинства зрозумів: займатися цією справою йому до снаги.

У Кіровоградському педінституті паралельно розпочалася і його хореографічна кар’єра – танцював у ансамблі народного танцю «Юність». Після випуску й армійської служби молодий педагог танцює в Заслуженому ансамблі народного танцю України «Ятрань», якому віддав майже 17 років. Водночас працює у школі в Кіровограді. Спочатку у 29-ій, згодом у 26-ій, де обійняв посаду заступника директора з навчально-виховної роботи початкових класів. У той період особливо цікавим і роботоємким для Василя Анатолійовича став напрямок диференційного навчання за програмою професора  НДІ психології АПН України Ю.З.Гільбуха.

– Але в той час я зробив вибір у своєму житті, – розповідає він. – І у 1998 році я із малим сином повернувся до Нової Праги. Дружина ж залишалася у Кіровограді. Роботи за фахом практично не було, довелося займатися господарством. Доглядав за шістьма «хвостами», так я називаю корів. Це, згадаймо, були важкі часи, грошей не платили… Власне господарство і витягнуло нашу сім’ю та моїх батьків.

Перша після повернення робота за фахом у нашого співрозмовника – вчитель математики у Світлопільській школі (с. Світлопіль поблизу Н. Праги – Ред.). Після її реорганізації він перейшов на звільнену посаду заступника директора з навчально-виховної роботи в початкових класах в одній із Новопразьких шкіл, водночас викладаючи математику і основи здоров’я. Згодом запропонували посаду директора місцевої середньої школи №1, яка перетворилася на навчально-виховний комплекс.

– Це була школа І-ІІІ ступенів і ліцей, – згадує пан Василь. – Тоді саме запроваджувалася профілізація. Велику роботу провели я, районний відділ освіти, райрада і райдержадміністрація. В результаті створили НВО, в якому діти старших класів мали можливість поглиблено вивчати певні дисципліни, орієнтуючись на майбутню професію.

І так чотири роки – 2003-2007 – він директорував. За його зізнанням, було важко. В якийсь момент захотів бути лише простим вчителем. Так і сталося. Проте тривало це недовго: викладав математику й ОБЖД лише рік. У 2008-му йому знову запропонували обійняти посаду заступника директора. Цього разу – з виховної роботи у Новопразькій спецшколі-інтернаті, де була складна ситуація, бо у школі часто змінювалася адміністрація. Попри ці нюанси він із задоволенням погодився.

– Тому що люблю працювати із дітьми, – продовжує Василь Гейко. – І, мабуть, найбільше в своїй роботі звертав увагу на особливих дітей. Тих, що мають певні вади розвитку тощо. Я переконаний: рівність і доступність освіти має бути для всіх. Розумненькі торуватимуть собі дорогу, візьмуть те, що треба, вони як губка вбирають із різних джерел. Їм тільки допоможи, спрямуй. А от із особливими дітьми… Я працював і з сильними класами, і зі слабкими. Та найбільше мене хвилювали ці обділені  діти. Їм потрібно більше уваги, більше повторень, навчальних навичок, щоб вони досягли хоча б якогось рівня соціалізації: змогли скупитися у магазині, порахувати гроші, знали як і куди звернутися.

Робота із такими дітками вимагає певних спеціальних знань – корекційних, дефектологічний, логопедичних. Отож, пропрацювавши рік в інтернаті, Василь Анатолійович вступає до дефектологічного відділення Сумського педуніверситету.

На шостому році улюблену роботу перериває передчасна смерть сина в автомобільній аварії. Через моральне потрясіння він вирішив скористатися правом виходу на пенсії за вислугою років – на той момент Василь Анатолійович відпрацював 25 років.

– Три роки я побув на пенсії, – згадує співрозмовник, – набрався оптимізму, трішки відновився. Життя ж рухається, нікуди не дінешся. Так, це сталося, але його не повернеш назад. Навколо мене живі люди зі своїми проблемами, яким хотілося допомогти. У мене багато друзів невеликого достатку, чимало друзів, які не стали успішними в кар’єрі. Дружу з дитинства й досі з тими, з ким познайомився, які мені цікаві. У цьому плані мені подобаються слова співака Кузьми Скрябіна. Колись він сказав, що коли подивився на контакти у мобільному телефоні і згадав, від кого з них йде добро, а від кого – погане, то відкинув усіх поганих і далі пішов із хорошими. Таке у мене в житті кредо.  

      

Його друзі, зазначає пан Василь, – люди небагаті. Допомагати доводиться і грішми. Але найголовніша поміч, вважає він, – ділом, розрадою, порадою. Головне – долати труднощі і триматися разом.        

Після трьох років пенсії він повертається до школи вчителем початкових класів. Взявся за роботу із завзяттям – скучив за нею. Згодом його обирають (вже вдруге) депутатом селищної ради. Тож у нього нині ще один підопічний – його дільниця. Його передвиборча програма була проста і доступна. Головне звернення до людей звучало так: ваша воля обрати того, кому довіряєте більше, з кого ви потім можете запитати. От і довіряють йому – нерідко звертаються до нього.

– Часто звертаються і випускники інтернату, – говорить Василь Гейко. – Хоч я там уже не працюю. Проблеми у них різноманітні. Нещодавно дівчинка, яка щойно вийшла заміж, по телефону зі мною варила борщ. Ну не навчилася вона цього робити. Поруч було в кого запитати, скажімо, в старшої чоловікової сестри, але ж не хотіла показати своє невміння. Тож звернулася до мене.

У такому спілкуванні із колишніми учнями у вчителя народився яскравий і образний парапедагогічний термін. Вживає його, коли вихованця слід підбадьорити і (або) «струсонути».   

– Телефонує. Питаю: «Чому ти дзвониш?». «Та мені треба те то й те…» Кажу: «Ти хочеш чарівний пендель від мене отримати?!». «Так!». І я розпочинаю… – з усмішкою тлумачить значення терміну.

–  Підтримка багатьом людям потрібна. Особливо тим, кого ми до себе підтягли, з ким потоваришували, хто тобі довірився. Не маю морального права кинути таку людину.  

Тож на телефонні дзвінки він відповідає 24 години на добу.   

Не менш активний пан Василь і у громадському житті. Виношує масу ідей і задумів. Усі вони стосуються створення комфорту у селищі.

– Хочу, щоб люди жили в затишному містечку. Є таке англомовне поняття town. Це – містечко із гарними інфраструктурою, дорогами, зонами для відпочинку, з культурним населенням, зелене, світле і відбудоване.

Говорячи конкретно, співрозмовник не відкриває Америки:

– Немає у нас місць, де б молоді мами із дітлахами відпочивали, ігрових зон. Зробили майданчик, але ж він біля траси… Правильно було б, що вантажівки об’їжджали центр селища. Із сміттям великі проблеми, вчити людей треба тому, що чисто не там, де прибирають, а де не смітять. Вчити сортувати відходи. Я вдома сам запровадив таку систему: окремо складаю органічні, неорганічні рештки, бите скло, лампочки і батарейки. Пластик, папір здаю. Скло, на жаль, доводиться відвозити на звалище. До слова, у нас немає нормального сміттєзвалища – проблема номер один. Є у нас комунальне підприємство, але йому треба допомога в організації вивезення тощо.

Пан Василь про задуми розповідає чимало. Про економію бюджету, раціональне витрачання коштів, з розумним розподілом, щоб не було в тягар для бюджету. Є у планах і налагодити автобусне сполучення між різними частинами селища, а також між селами новоствореної об’єднаної громади. Також бракує Новій Празі щось на кшталт центру дитячого дозвілля. Тут працює талановитий фахівець із танців Артем Завадський, тренує дітей, але проблема із місцем для занять. У мріях і залучення інвесторів. Водночас він наголошує на економічному обґрунтуванні проектів.

Аби всі ідеї, і не лише його, реалізувати, Василь ініціюватиме створення плану перспективного розвитку ОТГ.   

Не останнє місце у житті Василя Анатолійовича займає пісня. Вийшов на сцену він завдяки випадку. Це сталося тоді, коли із Кіровограда він повернувся до Нової Праги. Його сестра, яка  співала у місцевому народному гурті «Калина», що готувався до концерту, попросила допомогти на репетиції підспівати. Потім баяніст Олександр Калашник запропонував Василю заспівати пісню.

– Саші дуже сподобалося, що я тримаю перший голос, він – другий. Все клеїться, виходить непогано. От із пісні «Як би був я козаком запорізьким» все й закрутилося.

Їх приймали районні, обласні, всеукраїнські сцени. Так і з’явився ансамбль «Петриківські козаки». У репертуарі є і народні пісні, і авторські, які пише Олександр Калашник на свої та слова кропивничанки Наталії Бідненко.

– Чому саме петриківські? Та тому, що Нова Прага колись була Петриківкою. Ми взяли цю прадавню назву, бо починали ми із етнічних пісень саме тих часів.

На початку колектив складався із дев’ятьох учасників. Зараз їх п’ятеро: крім Василя Гейка, це – солістка Наталія Алєксєєва (сестра Василя), другий баяніст Сергій Калашник, вокаліст, гітарист і скрипаль Володимир Півняк, баяніст, вокаліст, керівник і композитор гурту Олександр Калашник. 

   Фото автора

 

 

 

Loading...