Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Марні-Марічка Хоулет про «Бабу Єльку»: Я рада, що є такий проєкт і такі люди!

Автор: Нова Газета

Ми саме готувалися до фотовиставки «У пошуках пісні» проєкту «Баба Єлька» у Пасічному (Маловисківський район), коли нам написала Марні Хоулет. Дівчина – канадійка, пише наукову роботу про Україну і зараз проводить своє дослідження в Кропивницькому. Вона хотіла більше дізнатися про українську культуру, тому ми вирішили, що поїздка до Пасічного буде гарною нагодою показати Марні наше село і традиції.

 

– Мої родичі по маминій лінії зі Львівщини. Під час Другої світової війни вони перебралися до Польщі, а звідти – в Канаду. Це був важкий шлях, який вони подолали, бо хотіли кращого життя. Ми про це вдома мало говоримо, – пояснює дівчина англійською. – Рідна мова моєї мами і бабусі – українська. Вдома у бабусі досі часто спілкуються українською. Її прізвище – Михайлюк. А мій батько – канадієць. Він не знає української.

Останнім часом її родина часто буває в Україні. Сама вона волонтерила у літніх таборах Івано-Франківщини і Закарпаття, організованих Міжнародним благодійним фондом «Нове Покоління» для діток-сиріт. Його, до речі, теж започаткували канадійці українського походження. Також дівчина танцювала в хореографічному колективі, який брав участь в етнічних фестивалях України.

– У червні мої батьки приїжджали в Україну разом. Батько побував тут уперше і закохався у Львів. Він сказав: якщо вся Україна така прекрасна, то я хочу побачити ще!, – розповідає Марні.

Зараз вона живе в Лондоні.

– Коли я зрозуміла, що хочу вивчати саме Україну, то з’ясувалося, що в Канаді фахівці звертають більше уваги на її культуру, традиції, фольклор, – пояснює Марічка свій шлях в науку. – А я завжди мріяла вступити до Лондонської школи економіки та політичних наук, щоб вивчати саме ці напрямки. Тож так і зробила.

За умовами візи, Марічка має 20 робочих годин на тиждень. Протягом цього часу вона займається викладацькою діяльністю і власним науковим дослідженням. Вивчає міжнародні науки, порівнює політико-економічну ситуацію в прикордонних регіонах різних держав, а основна її увага зосереджена на дослідженні України.

– Я готова була змінити країну проживання, але не хотіла відмовлятися від своєї мети – пізнати батьківщину моїх предків. Тому переїхала до Лондона, – каже дівчина.

В Україні Марічка вже побувала з науковими розвідками на Закарпатті й Буковині. На Кіровоградщину вирішила приїхати, щоб порівняти економіко-політичну ситуацію в центральних і прикордонних регіонах. Вона багато спілкується з місцевими, адже в основі її дослідження – наукове інтерв’ю. До слова, цю прогресивну методику досі відкидають більшість українських вчених. А кандидатська дисертація в Європі значно менша за об’ємом, ніж в Україні. Це неабияк здивувало дівчину. Вона зраділа, що таки обрала Лондон.

Дорога повела нас за місто. На місцями полатаних залишках асфальту добряче хитало. Доки ми звернули на сільську ґрунтовку, добряче розтряслися. Марні поцікавилася, чому ми не їздимо потягами. Відповідь її шокувала – нема у нас потягів між селами, та й між багатьма містами далеко не кожен день курсують.

Марічка згадала: коли була в Закарпатті, дізналася, що з тамтешніх сіл багато молоді виїжджає за кордон. «Вони це називають «на заробітки».

– Ви не боїтеся, що вони можуть не повернутися? Це жахливо. Невже це вас не бентежить? Адже ви втрачаєте цю молодь, – зауважила дівчина. – Якщо вони не повернуться, ваша економіка занепадатиме! Країна просто котитиметься вниз, люди старітимуть і не зможуть забезпечувати всі економічні процеси в країні. А ще ви втрачатиме свою культуру – не буде кому зберігати автентичну культуру, не буде кому її передати, – залепетала Марі, не стримуючи подиву і обурення.

Ми пояснили, що саме тому і створили «Бабу Єльку» – щоб зберегти нашу традиційну культуру.

– У радянські часи самоідентифікацію українців намагалися стерти. У радянських підручниках і книгах наша культура представлена, як забита сільська шароварщина, залита самогоном, засмальцьована салом. Ми ж хочемо показати людям правду, –пояснюємо свою ідею.

У Марічки ж після кількох відвідин України склалося враження, що люди тут майже не знають народних чи хоча б україномовних пісень.  

– Ми в школах і на гуртках вивчаємо українські пісні, традиційне мистецтво, культу. Ми співаємо українською, часто ходимо до церкви, бережемо традиції відзначення Різдва, святкуємо Маланку, Івана Купала. У нас дуже потужна діаспора! – захоплено розповідає канадійка.

Розмова точилася навколо страшних радянських репресій, русифікації, асиміляції населення, переслідування українського аж до фізичного знищення.

– Мабуть, тому моя бабуся не хоче говорити про свою Україну…, – розмірковує Марічка, – Тепер я розумію «Бабу Єльку» і чому ви так переймаєтеся збереженням української пісні. Чесно, я знала про переслідування в радянські часи, але не думала, що все було так страшно. У наших книгах про це мало написано.

Розбитими дорогами, але у супроводі фантастичних пейзажів за вікном ми доїхали до Пасічного. Доки розкладали фотовиставку, місцеві взяли іноземну гостю під своє крило – наввипередки розказували рецепти найсмачніших юшок, риб’ячих котлеток, польової каші, які вже тут, поруч, доходили у величезних казанах на вогнищі. Марічка весело пищала, мов дитина, ледь торкаючись пальчиком до величезної рибини для сьогоднішньої юшки. А одна з господинь вже наливала до склянки «за знайомство», розхвалюючи рецепт свого самогону.

Жіночки розпитували Марічку про її кулінарні вподобання.

– Я люблю борщ! – впевнено заявила канадійка. – Це справжня смакота. А ще я люблю ходити на ваші базари. Тут щодня є свіжі овочі і фрукти. У Лондоні такого немає. А якщо з’являється щось отаке – щойно від фермера, – то коштує це дуже дорого. Тут ходжу на базар щодня. Щось купую і спілкуюся з людьми.

– Україна така красива! Тут все просто неймовірне! Я закохалася у цю природу і людей, – щиро лепетала Марні. – І ваша робота, ваша «Баба Єлька» викликає у мене повагу і захоплення. Ми в діаспорі теж дуже поважаємо українські традиції і народний фольклор. Я рада, що є такий проект і такі люди! – зізналася дівчина.

– А знаєте що… Я хочу вам допомогти і показати нашу українську культуру світові…! – враз захоплено вигукнула Марічка.

А яка у неї виникла ідея і де «Баба Єлька» і Марні Хоулет презентують світові фольклорні скарби Кіровоградщини – це вже зовсім інша історія.

Світлана ЛИСТЮК,
«Перша електронна газета»