Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Ветеран УПА Іван Гудак: У нас буде вільна і справжня держава!

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Знайомством з Іваном Гудаком я завдячую священику кіровоградської парафії УГКЦ Івану Третяку. Саме він якось розповів про цікаву і непросту долю чоловіка, який у 40-ві роки минулого століття встиг повоювати і за Червону армію, і за Українську повстанську. І так склалося, що в гості до пана Гудака ми напросилися напередодні Дня Збройних Сил України, який відзначатиметься 6 грудня.

 

88-річний Іван Дем’янович і нині активно цікавиться політичним життям країни. На його столі – стос місцевої та київської преси, а перед нашою бесідою він детально викладає власні погляди на поточний політичний момент, наголошуючи на тому, що попри останні зміни не довіряє і нинішній владі.

Потім я прошу його розповісти про буремну молодість.

 

Пластунська юність

і перша кров

 

– Я народився в селі Монастирці Жидачівського району Львівщини. Там закінчив сім класів польської школи, потім два роки навчався у Стрийській гімназії. Легко мені давалася німецька мова, тож коли прийшли німці, я міг, наприклад, складати якісь документи. Оволодів мовою настільки, наскільки потребувало спілкування в побуті, – розповів мій співрозмовник.

Водночас Іван Гудак проходив вишкіл у «Пласті» (скаутська організація, заснована в Західній Україні 1911 року. – Ред.), згодом – підготовчі курси УПА. Адже змалку був вихований у досі патріотизму.   

– Мені було вісімнадцять, коли у 1944 році на нашу територію зайшли радянські війська. І буквально через шість днів із нашого села 420 чоловіків від 18-ти до 50-ти років забрали до Червоної армії. У тім числі й мене. У бої в Карпатах на польській стороні нас кинули практично без підготовки. Але я проходив тренування на курсах в УПА, тому трішки знав військову справу. Отож день нас потренували, потім ми складали екзамен на стрільбищі. А стрільцем я був дуже вцільним. Тоді хлопці між собою гомоніли так, що, мовляв, не слід влучно стріляти, щоб не відправили на фронт пошвидше. Тому-то я й вирішив стріляти в дощечку, на якій тримається ростова мішень, і влучив у неї із двохсот метрів. Пригадую, як старшина за моєю спиною кричав: «Дурак! Что ты по коленям бьёшь фашистов, бей в грудь!».        

Але хист до стрільби все-таки проявився, тож Івана після розподілу призначили командиром піхотного кулеметного розрахунку. Воювали в горах. Його природна кмітливість врятувала життя не одного бійця. Скажімо, після того, як солдати з його підрозділу поклали життя в замінованих німецьких окопах, він додумався розстрілювати їхнє дно із кулемета. Так само завдяки спостережливості й надбаному навику стріляти короткими чергами, він вигравав дуелі в кулеметників Вермахту. Потім було поранення.

– У той день ми зайняли німецькі окопи на якійсь лисій гірці після їхнього відступу. Треба було стріляти. В один момент я піднявся, прицілився, і в цей час чи міна, чи граната вдарила поруч зі мною. Кисть правої руки розбило вщент. Цікаво, що ця рука тримала приклад кулемета, його разом з рукою також розбило, але на обличчі – навіть подряпини не було. Це – Божа сила! Мене Господь усе життя вів і веде – стільки всього я пережив!

Але до шпиталю хлопець не потрапив – вдалося втекти. І відтоді Іван Гудак подався в ліс…

 

Боївка

територіальної оборони

 

Іван Дем’янович пояснює, що не був у складі якоїсь сотні чи куреня – рейдових підрозділах, а в місцевій боївці – щось на кшталт територіального підрозділу, який постійно дислокувався у певному районі. 

– Нас у ній було 40 осіб, боївка була міжрайонною. Ми займалися розвідкою, готували села до прийому бойових сотень, займалися заготівлями для них. Прямого зв’язку із великими відділами армії ми не мали, бо вони постійно рейдували: сьогодні напали на один район, завтра – вони вже кількадесят кілометрів в іншому місці.

Під час підготовки до прийому великого відділу УПА Івана поранили вдруге.

– Це було у Корчівці в нашому районі. Ми натрапили на засідку. Туди ми прийшли вночі. Характерно, що нам місцеві доповіли: міліції й військових у селі немає. В одній із крайніх хат ми з місцевими націоналістами домовилися про завтрашній день, спланували прийом і вирушили назад. Коли вийшли із хати, я першим подався до хвіртки – завжди любив йти першим. І в ній я раптом стукнув ногою об щось металеве. Як я розумію, кулеметник заснув, і я його так розбудив. Він почав стріляти, а я був зовсім поряд – одне слово, в моїй шинелі потім нарахували 28 дірок від куль… Один чобіт був повен крові, але мені стало сили відповзти метрів десь сто п’ятдесят і натрапити на фосу. Це така канава, яка захищає село від води, що може піти з гір. Цим ровом я відліз ще метрів з триста. Далі вже сил тікати не було. Лежу, аж раптом йдуть хлопці. Гукнув – наші. Вони перетягли мене ще далі, а потім підводою доправили у криївку, де я й лікувався. 

Знаєте, чому УПА так довго протрималася? Тому що був великий зв’язок із народом. Завдяки цьому добре працювала наша розвідка: ми точно знали, де  міліція, скільки її, коли вони приїхали, що вони роблять, з якою вони зброєю. У кожному селі, крім цього, був наш представник, який займався розвідкою. І якщо, скажімо, була якась неприємність, то миттю про це знали в сусідніх селах – посильний швидко діставався туди і передавав. Також, звісно, нам постачали харчі й речі.

Була у нас і своя жандармерія, яка знищували людей. Це правда. Однак карали поганців тоді, коли мали щонайменше три документи-свідчення про те, що ця людина когось видала чи зробила якусь біду для села. Робили так: село оточували, хлопці із жандармерії забирали цього чоловіка, і якщо він скоїв щось більш-менш нестрашне, то могли попередити, але якщо покидьок, то до ранку його вже не було на світі. Але якщо людина від влади – прокурор там чи щось подібне – не робила нічого поганого, то його відпускали з богом. А було й таке, що під повстанців одягалися енкаведисти і чинили терор, щоб видати це за розбій УПА.  

 

Табірна семирічка

 

Арештували Івана восени 1946 року.

– Я час від часу приходив додому в рідне село. Потайки заходив до хати. Був при зброї, але, зрозуміло, її ховав. Удома була лава з товстого дерева, і з боку від стіни я видлубав в ній нішу, в якій ховав пістолет. Більшу ж зброю ховав у сніп, який виносили за село. А коли відходив до лісу, то той сніп мені приносили.

І якось під час таких відвідин мене впіймали. Тоді, напевно, я проявив якусь необережність. До нашої хати прийшов цілий взвод солдатів. Спочатку вони викопали два схрони. Один – це була біб-ліотека: церковні старовинні книги, військова і політична, патріотична, історична й наукова література. Спалили її, які книги не горіли – рубали їх сокирами.  Обшукали хату, перевірили сіно.  Коли мене не виявили, почали бити батька. І били до того, що він не витримав і покликав мене: «Іване, виходь, бо мене вбивають!». А я тоді був в одній із криївок, яких в садибі, до речі, було кілька. Ховався у тій, що була в хаті – викопаній невеличкій ямі під піччю. Отож на крик батька я вийшов. Один із солдатів заліз туди, щоб перевірити, чи є там ще хтось чи щось. Знайшов лише гільзу від пістолета.    

Зрештою, стверджує пан Іван, його подальша доля арештанта і зека була не такою суворою, оскільки його взяли без зброї. 

У тюрмі Івана тримали довго, щоб вибити зізнання. Але він стояв на своєму, стверджуючи, що не має стосунку до ОУН і УПА.

– Я казав їм, що просто поранений і прийшов додому лікуватися. У КПЗ мене тримали цілих шість місяців. Постійні допити. Умови утримання були страшними. Не було на чому спати. Нас було сорок осіб у камері, і коли лягали спати, то коли хтось повертався, повертатися мусили всі – така тіснява була. За туалет слугувала «параша» – велика діжка, в яку всі й справляли нужду. Допити були вночі, на них постійно били. Удень же спати не давали.

Після суду мене відправили в табір «Восток-Ураллаг». До нього ми їхали десь три місяці. У товарних вагонах було так холодно, що коли лежали на підлозі, то примерзали до неї. Тож дуже багато людей похворіли. Мертвих і тяжкохворих кидали. Три тижні до табору ми йшли пішки. Дорогою страшно багато людей знову повмирало. Ніхто, одне слово, не думав про людей. Здоровий, живий – гаразд, а не можеш далі іти – кінець, то твоя остання путь! Уявіть собі, із 1610 осіб до табору дісталося лише 300 з лишком.

Так я там пробув до 53-го року, коли сконав Сталін. Того ж року мене звільнили. І хоч із мене зняли судимість, селитися у районних чи обласних центрах заборонили. А у таборі зі мною сидів колишній прокурор із Чернівців. Ми з ним гарно товаришували. Я ж працював у швейній майстерні, адже мав хист до цієї справи. Це давало можливість виживати при тім табірному голоді, а ще – допомагати товаришам по біді. Отож його й підгодовував. Варто згадати, як я потрапив до швейної майстерні. Один генерал збирався до Москви і хотів поїхати у це відрядження в новій шинелі, шити яку мали в табірній  майстерні. Але, як на біду, зламалася швейна машина. А я ж умів шити та змалку цікавився різними механізмами, то й викликався полагодити машину. Впорався    за два дні… Так я і став до роботи в цеху.

 

Чернівці – Київ – Кіровоград

 

Того чернівчанина звільнили раніше, по тому ми з ним листувалися. І коли я звільнився, то подався до Чернівців. Там цей чоловік познайомив мене із начальником міліції, я пошив йому шинель, а його дружині – пальто… І міліціонер дозволив мені приписатися в місті, хоча це було незаконно, – розповідає пан Іван.       

Далі чоловік замислюється про вищу освіту. І, хоч судимість із нього зняли, він мусить зі зрозумілих причин свої «університети» за Уралом приховувати. Вступає до технологічного інституту легкої промисловості в Києві, адже шиття йому, як згадувалося, один із хистів. Так само він вирішує розвинути інше своє захоплення – знання німецької: вступає на заочне відділення факультету іноземних мов самого Московського державного університету. Однак він не став його випускником, закінчивши чотири курси. А ось в інституті легкої промисловості він успішно отримує диплом. Це навчання й «відрядило» Івана Дем’яновича до нашого Кіровограда. В інституті він товаришував із хлопцем-євреєм, дядько якого керував кіровоградською швейною фабрикою. Цей товариш після випуску і порекомендував Івана родичеві як гарного спеціаліста на підприємство. Директор фабрики після знайомства «заманив» молодого фахівця квартирою, посадою начальника цеху та обіцянкою влаштувати дружину і знайомих на роботу. У Чернівцях таких умов не було, тож так і став Іван Гудак кіровоградцем.

Ветеран ще чимало розповідає про ті часи і знову висловлює хвилювання за долю України. Але закінчує бесіду оптимістично. 

– Не знаю чому, але впевнений, що я не помру, доки не побачу Україну щасливою. Ось побачите, у нас буде вільна і справжня держава!