Інна Немирована: Коли мова заходить про писачку, я стаю до непристойного забобонною
- Деталі
- Категорія: Інтерв’ю
- Опубліковано: Середа, 10 березня 2021, 08:01
Торік переможницею обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації «Проза» стала Інна Немирована родом із села Станкувате Вільшанського району. Відзнаку письменниця отримала за роман «Неспокій», що побачив світ 2019 року. Перші кроки на літературній ниві робила як поетеса, нині переважно пише прозу. «Неспокій» став її першою великою книгою. В інтерв’ю «Новій» письменниця розповідає про неї, себе та свою літературну кухню.
– Що для тебе означає бути переможцем обласного літературного конкурсу імені Євгена Маланюка?
– Почитала список лауреатів – стало страшнувато: стільки гучних прізвищ… Будь-яка премія означає, що твоє ім’я пролунає на широкий загал, не важить – у позитивному чи негативному обрамленні. Це однак заявка на читача, а читач – найголовніша складова в житті будь-якого художнього твору, без якої саме його існування (що вже мови про видання!) втрачає сенс. З десятого боку особисто для мене це ще й дещо стресовий рівень публічності. А ще шанована премія – велика честь, звісно ж, але й велика відповідальність: не можна знижувати планку й не можна повторюватися, якщо не хочеш зажити репутації «актора однієї ролі».
– Розкажи, коли ти почала писати? Що тебе надихнуло?
– Моє дитинство припало на період мегапопулярності латиноамериканських мильних опер. Я їх теж обожнювала, тому почала придумувати власні «сльозогінні історії» та розігрувати їх з паперовими ляльками, яких у мене була цілісінька коробка. Коли навчилася писати, намагалася перенести це на папір. Але всерйоз писати почала з поезії: класі десь у п’ятому на уроці української літератури нам дали домашнім завданням придумати віршовану загадку. Мою дуже хвалили, мені це сподобалося, як і сам процес написання. Так і почалося.
– Що тебе надихає зараз?
– Письменники про це говорять багато й часто і, здається мені, здебільшого лукавлять. Мене надихають хороші книги – після них завжди хочеться передати за естафетою певне сильне відчуття, не важить, із яким знаком.
– Розкажи, які є у тебе нагороди?
– Серйозне ставлення до власних літературних спроб для мене почалося з перемоги в обласному літературному конкурсі імені Валерія Гончаренка (на ту мить була десятикласницею). Отримала хлопавку фестивалю «Відкрита ніч» за сценарій короткометражки під назвою «Хмара-кавун». «Неспокій», роман, якому присуджено премію Маланюка, маю диплом «Коронації слова» у номінації «Найкращий роман про кохання», а виданий він коштом президентського гранту для молодих митців.
– Чи хотіла б екранізувати якийсь зі твоїх творів?
– Був у мене період захоплення кінематографом, написала кілька сценаріїв короткометражок у співавторстві з подругою Інною Данилюк, «народили» навіть сценарій для «великого» фільму під назвою, здається, «Морозиво». Історія бачилася нам комерційною, але й досить оригінальною, а ще ми гонорово зробили заявку на красиву картинку, погравшись із порами року: наприклад, чоловік умивається на подвір’ї, коли нахиляється, за його спиною червоніють стиглі вишні, а коли розгинається, вони саме цвітуть. Подруга дуже хотіла це екранізувати, мріяла взяти участь у зйомках бодай як спостерігач. Мені ж вистачило й досвіду роботи «в режимі екранного мислення», це було дуже цікаво, як і співавторство.
Що ж до екранізацій, то не думаю, що вже до цього доросла.
– Ти пишеш кожного дня?
– О, ні! На жаль. Проза – не поезія, це правда, тут треба не чекати натхнення, а входити в ритм. Але мені цей ритм теж необхідно спіймати. «Неспокій» я написала за три місяці, роблячи десь по десять сторінок на день, для мене це нереально багато. Але тоді зірки так зійшлися: був час і відповідний настрій, я саме змінила місто на село й безмежно насолоджувалася новим ритмом життя, мала безліч ідей і планів. Зараз є чимало непоганих ідей і навіть зо шість уже початих гіпотетичних романів, повістин і новел, але руки до них якось не доходять, не гориться.
– Хто твій перший критик?
– З критикою у мене взаємини невиправдано напружені. Найбільше дістається моїй матері, яка завжди тицяє доню писком у стиль: отут, мовляв, речення задовге, тут занадто закручене, та й десяток тире – це для одного речення забагато. Я спершу дуже серджуся, фиркаю сердитим їжаком, а через деякий час розумію, що зауваження були слушними й починаю правити.
– Над чим працюєш зараз?
– Коли мова заходить про писачку, я стаю до непристойного забобонною. Не раз помічала: якщо хтось застав тебе за робочим процесом і поцікавився, що робиш, а ти чесно відповіла, це все – натхнення як не було як мінімум на цілий день. З планами ще гірше: якщо бодай натякнув на той чи той сюжет, можеш сміливо з ним прощатися. Тому про плани я скромно промовчу. Кілька нових починань є, а от вийде з них щось завершене, чи ні – невідомо: початок мені завжди дається легко, а от далі буває по-всякому.
Тетяна Діордієва