Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Кургани. Діагноз «песимізм»?

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

«Нова газета» регулярно привертає увагу до стану історичних пам’яток в області. У лютому ми розповідали про громадську ініціативу «Хранителі курганів». А нещодавно ми дізналися, що вкрай важливу для збереження давніх «могил» справу на Кіровоградщині вже понад сім років робить підприємство «Археолог». Наш кореспондент зустрівся з його керівником Валентином Собчуком (на фото), який професійно займається пам’яткоохоронною справою від 2010 року.

 

Попри назву, каже він, підприємство займатися розкопками не може через законодавчі обмеження. Зате працює з не менш актуальною темою – паспортизує кургани. Воно, до слова, єдине в країні що займається охороною пам’яток. 

– Яка в області ситуація щодо охорони цих пам’яток?

– Цю справу я би охарактеризував кількома епітетами. По-перше, вона дуже важка. По-друге, ми, напевно, скептики в тому, що вона колись буде успішною, як це не дивно звучить. Бо маємо масу думок, зауважень тощо – конструктивної критики стосовно роботи державних пам’яткоохоронних органів і того ж Міністерства культури. Із нашої розмови далі ви зрозумієте, про що йдеться... Якщо хтось чогось не робить або чинить не так – у підсумку маємо розорані кургани і невисоку культуру сприйняття цих об’єктів як цінних, важливих у культурному відношенні. З цього слід починати, з культури сприйняття.   

– Коли «могили» стали офіційно реєструвати пам’ятками?

– Перші кургани в нашій області взяли на державний облік у 1969 році. Сталося це завдяки зусиллям Нінель Бокій*, яка тоді щойно почала працювати молодим спеціалістом-археологом в обласному краєзнавчому музеї. У рішення облради про взяття на облік увійшли саме ті кургани, які вони віднайшла. Згодом аналогічні рішення прийняли у 1985-му, 1988-му та 1992-му роках. На тому – край. Ці документи й сформували перелік об’єктів археології, що набули юридичного статусу «пам’ятка». Відсотків на 95 цього переліку – це кургани. Тенденцію в пам’яткоохоронній справі характеризує і такий приклад. У 2010-2013 роках в області існував окремий відділ з охорони культурної спадщини, а потім у нас, вочевидь, у цій сфері все стало настільки гаразд, що вирішили – окремий відділ не потрібен. Не беруся оцінювати правильність такого кроку, але саме той відділ спромігся за два роки доповнити перелік об’єктами археології (в т.ч. курганами), виявленими в 2000-х роках, заповнивши таким чином 20-річну прогалину у справі державної реєстрації об’єктів.

– Навіщо їх взагалі реєструвати, що це дає?         

– Курган, зафіксований у переліку, і курган не зафіксований – для археолога все одно залишаються пам’яткою. Але з точки зору юриспруденції до кургану у статусі офіційної пам’ятки можна застосувати десятки законодавчих норм, що застосовують у різних випадках, особливо ризикових. Якщо ж він не в реєстрі, то його, якщо взяти закон «Про охорону культурної спадщини», захищають лише чотири норми. Тому оцей перший крок – юридичне оформлення пам’ятки – важливий, але далеко не останній на шляху до успіху, оскільки лише паспортизація кургану нічого не вирішить по суті.

Наведу приклад. У Новоархангельському районі є пам’ятка національного значення – трипільське поселення Володимирівка. З 40-х років ХХ століття її сприймали як еталонне поселення цієї самобутньої давньої культури, мешканці якої заселяли наші терени в 5-3 тисячоліттях до н.е. Пам’ятка національного значення – найвища категорія в законодавстві, і здається, що такі памʼятки мають захищатися винятково. Але цього не відбувається. На сьогодні територія розділена на 33 земельні ділянки приватної власності, що здаються в оренду фермерському господарству. У час існування окремого відділу з охорони культурної спадщини це питання порушувалося й була спроба створити механізм охорони цього виняткового давнього поселення. Так, у частини договорів оренди тих паїв за два роки спливав їхній термін, і була ідея скористатися цим моментом та спробувати прописати у нових угодах відповідні пункти щодо охорони трипільського поселення, поблажливого режиму його використання. Але не так сталося, як хотілося. Нові договори підписали швиденько і без зайвого розголосу. Тож нині «Володимирівка» є така, яка є. 

До прикладу, мені відомий випадок у Бобринецькому районі: в межах двогектарного паю, власником якого є похилого віку жінка, знаходяться аж три кургани, що взяті на державний облік. І коли постало питання укладання охоронного договору, користувач землі його підписав, але зателефонував власниці і попередив: підпишеш – вирахую ті площі курганів під час розрахунку за оренду твоєї землі...

Усі ми хочемо пишатися нашою країною, її багатствами давнини, але коли справа доходить до особистого інтересу, то останній перемагає і суспільний інтерес, і закон. 

У 90-х та 2000-х роках під час розпаювання землі було допущено основну помилку: розпаювання проводили фахівці земельної сфери без участі археологів, краєзнавців, істориків. Так, були процедури, коли в цих процесах брали участь державні органи охорони культурної спадщини, але результат виявився вкрай прикрим: переважна більшість пам’яток археології опинялася у приватній власності. Можна зрозуміти власників паїв і фермерів: земля – це їхній заробіток. От приклад, як люди стали заручниками ситуації. Вони й не проти культурної спадщини, але коли постає питання, за чий рахунок її оберігати – починається внутрішній конфлікт. Ось тому я й висловлювався про скепсис. Що національного, що місцевого значення пам’ятки у нас охороняються однаково – ніяк.       

Валентин Володимирович згадує про появу і мотиви створення науково-дослідницького підприємства «Археолог». В 2004 році волею чиновників була ліквідована Інспекція з охорони пам’яток – єдиний не чиновницький орган охорони об’єктів культурної спадщини, що мав у своєму складі фахового археолога.  В цьому ж у 2004 році в Україні при Інституті археології Національної академії наук створили Охоронну археологічну службу України (ОАСУ). Завдяки зусиллям відділу охорони культурної спадщини облдержадміністрації осередок цієї Служби з’явився у 2010 році і на Кіровоградщині, який очолив відомий археолог Микола Тупчієнко. Крім роботи в полі, археологи Служби виїжджали на земельні ділянки перед їх погодженням передачі у власність чи оренду. За більш ніж один рік виявили понад сотню невідомих науці та памʼяткоохоронній справі об’єктів археології – курганів, стародавніх поселень та стоянок.

Однак у 2012 році проведення таких виїздів заборонили законодавчо під виглядом «спрощення» процедури відведення земельних ділянок. Про яку кількість розпайованих археологічних об’єктів йдеться – можна тільки здогадуватися …

– Діяльність ОАСУ стала певною мірою каталізатором створення приватного підприємства «Археолог», – продовжує пан Валентин. – Щоправда, ми не виїжджали на земельні ділянки перед їх відведенням, бо вже не мали на це права. Тож зосередилися, перш за все, на інвентаризації курганів й у подальшому на розробці документації на кургани. Основними нашими замовниками є органи місцевого самоврядування. Ми не могли приїхати до сільського голови із пропозицією просто оформити паспорти на кургани. Бо що ми почули б у відповідь? «У нашій школі шибки розбиті, а дорога просить ремонту...». Тому ми зосередилися на відпрацюванні цілої мотиваційної програми, яка відповідала на низку питань: «скільки курганів на території сільської ради», «де саме вони знаходяться і в якому стані», «чому сільська рада має володіти такою інформацією», «як громада виграє, якщо знатиме про свої давні памʼятки».

Ця робота була і залишається для нас дуже цікавою. Були різні випадки: від повного негативу до повного розуміння і запрошень виконати паспортизацію. І коли голові описуєш ситуацію, розповідаєш – ось ваші повноваження, ось ваші об’єкти культурної спадщини, ось приклади, в який спосіб громаду можна завдяки цій роботі зробити привабливішою, і коли вони системно намагаються все це сприймати, тоді настає розуміння. Часто по завершенні роботи в сільській раді ми чули таке: «Якби цю інформацію нам доносили раніше і докладніше, то ми б не боялися теми курганів».

 

Є чимало питань і щодо участі правоохоронних органів в охороні археологічних об’єктів. Ефект від участі правоохоронців практично нульовий. Ось один із прикладів. Попросили виїхати на ділянку, де розорюється курган. Виїхали. Я поглянув на місцевість, звірив з топокартою, дивлюсь, а на сусідній ділянці – такий самий курган і теж ореться. Кажу: « І туди б заїхати...». Відповідають: «Ні, нас цікавить саме ця ділянка...». Результат: після таких контактів я жодного разу не бачив, щоб курган перестали орати...

Є різні площини, завдяки яким можна підвищувати рівень сприйняття культурної спадщини. І завдяки правоохоронцям – в тому числі. Ми як науковці, пам’яткоохоронці займаємося не тільки практичною діяльністю, але й просвітництвом. Проте цього не достатньо...

А ще є чиновницькі структури. На сьогодні, починаючи з 2012 року, немає жодного рішення про взяття на державний облік сотень виявлених археологічних пам’яток! Хоча ми в обласний орган охорони культурної спадщини постійно подаємо документи, що готуються коштом місцевих громад – а рішень немає! Більшість курганів як були об’єктами (не оформленими юридично пам’ятками), так ними й лишаються. І на цьому спекулюють непорядні орендарі, адже у них є підстава не укладати охоронний договір – їм не вигідно. Дуже прикро, що в області немає жодної програми збереження цих пам’яток, тобто відсутня стратегія. Потрібно, щоб працювала програма збереження маленьких курганів – до пів метра заввишки. Через п’ять-десять років з таким стрімким розвитком сільськогосподарської техніки ми ці кургани вже не побачимо...

Мій молодший син зараз ходить на підготовку – я його воджу щосуботи до школи, а дружина забирає. Поки вона чекала сина з уроку, стала випадковим свідком голосної телефонної розмови одного представника фермерського господарства. Якщо коротко, ось зміст його розмови: «У нас є ділянка, а на ній кургани. Для збільшення орної площі та її родючості по цих курганах треба добре проїхатися».

Однак є і приводи для оптимізму. Ми одна з найбагатших областей України на археологічні памʼятки. В обласному Переліку пам’яток археології, що формувався з 1969 по 2011 рр., налічується понад 2700. За сім з лишком років існування підприємства «Археолог» його співробітники задокументували ще 2500 давніх курганів, поселень, мегалітичних споруд тощо. Усі вони унікальні, а деякі не мають аналогів не тільки в інших областях, але в межах Східної Європи.

Із досвідом і напрацюваннями у цій галузі Валентин Володимирович охоче ділиться із колегами з різних регіонів. Згаданий Інститут археології за матеріалами ПП «Археолог» видав посібник на тему як працювати з ОТГ в галузі охорони археологічних пам’яток.

– Громади нині слід розглядати як стратегічних партнерів, – переконаний співрозмовник. – Ми прагнемо того, щоб сама ОТГ захотіла оберігати кургани, щоб це їй було вигідно. Мабуть, потрібно було б дати Нобелівську премію тому,  хто звичайним людям і керівництву громади розповість, яким чином влаштувати так, аби кургани відвідував турист. Винайдуть такий спосіб – черга стоятиме.      

– Чи часто до вас ОТГ самі звертаються?

– Ще три роки тому ми самі обдзвонювати керівників громад, самі їздили до них, проводили навчальні семінари для їх співробітників. Нині ситуація дещо інша – в основному звертаються до нас. Наведу цікавий приклад. Село Витязівка колишнього Бобринецького району. Там працює (і, сподіваюся, досі) дуже завзята землевпорядник – Тетяна Павлівна Решетник. Вона сама нас знайшла, переконала сільського голову, що їм ця робота потрібна, бо землевпорядник не може якісно виконувати свою роботу. Вона об’їздила з нами кожен курган і при цьому говорила: «Як же ж можна захищати ці об’єкти ефективно, якщо ми навіть не знали, скільки їх і де вони точно знаходяться?» Мені здається, що необхідність такої роботи місцеві відчувають на ірраціональному рівні. Тут «замішані» і закон, і досвід, і спілкування із правоохоронними органами, і дитячі спогади про катання на санчатах із тих курганів – а зараз їх розорюють, і, можливо, побачені знахідки з могил.

«На виході» після кількамісячної роботи фахівців «Археолога» ОТГ отримує науково-проєктну або облікову документацію на кожен курган, що дозволяє його керівнику володіти ситуацією в цій галузі й ефективно проводити політику захисту пам’яток археології, дати шанс цим пам’яткам дійти до наступних поколінь …

– Але я зрозумів, що якщо ми даємо їм цю інформацію без алгоритму подальших дій – результат буде нульовий. Течку поставлять на поличку – і все. Якщо ж навчити із цим працювати, щоб він став механізмом дій, можна вести мову про ефективність. Ми розробили документи, де йдеться про те, як і на яких підставах звертатися до орендаря про укладання охоронного договору. Бо адміністрація громади може знати закон про місцеве самоврядування, але зазвичай не знає законодавство про охорону археологічної і культурної спадщини. Тож ми повністю підготували ці документи, як формули, а їм залишається лише підставити в них свої дані.

Нині підприємство опрацювало території приблизно ста дореформених сільських рад області, що складає приблизно їхню шосту частину. Пан Валентин далекий від думки, що навіть після паспортизації, після надання методичок усі громади ними скористалися.

– У нас є стратегічна інформація. І якби вона була станом на початок розпаювання колгоспних земель, ми б мали набагато кращу картину в збереженні цих пам’яток. Чимало проблем вдалось би уникнути. Не було б таких колізій, як зі згаданою бабусею з Бобринецького району.                

Наша область, вважає Валентин Собчук, явно вирізняється поміж інших. Кіровоградщина, на його думку, є рекордсменом за кількістю курганів.

– Хоч і не всі території досліджені, однак вибірка настільки представницька, що можна робити приблизний прогноз щодо числа цих об’єктів. Як вже зазначав фахівець, зараз в офіційних обласних переліках значаться понад 2600 об’єктів, з них 2500 – кургани. А упродовж останніх семи років було виявлено понад дві тисячі курганів. І лише кожен п’ятий взято на державний облік. Чотири із п’яти – незахищені, їх орють, на них лежать кістки із давніх поховань, биті стародавні глечики тощо. Говорити, що ми «втрачаємо», вже не доводиться, слід казати «багато втратили». Проте загубимо ще більше, якщо не матимемо ефективних стратегій і їх реалізацій.  

....... 

* Нінель Михайлівна Бокій (1937- 2008 рр.) — український історик та археолог, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.  

** Небелівка — поселення-протомісто трипільської культури IV тисячоліття до н. е., розташоване неподалік села Небелівка Новоархангельського району.