Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Волонтерка Олена Іванченко: «Не зупиняюся заради пам’яті сина, заради майбутньої Перемоги»

Автор: Нова Газета

Чи можна описати словами материнський біль від втрати сина? Сина, котрий міг би жити, але загинув на війні, якій немає жодного виправдання. Де брати сил, аби знайти в собі життя після смерті власної дитини? Чим гоїти неймовірно глибокі і болючі рани на серці матері? Єдиної відповіді на ці питання не існує. Але є люди, які попри біль і тугу знайшли в собі сили не опустити руки, а продовжили боротьбу за наше майбутнє, за вільну Україну. Допомагаючи іншим, вони рятують себе…

 

 

 

Допомагала всім,  крім власного сина

Розмова з волонтеркою Оленою Іванченко з села Білозерне Новгородківської громади була нелегкою – туга за загиблим сином ятрить материнську душу невимовним болем, від чого тремтить голос і набігає зрадлива сльоза. Свою волонтерську діяльність жінка розпочала одразу, як син Володимир пішов добровольцем на фронт. «Сина забрали майже в перший день. Він сам пішов у військкомат, хоча мені сказав, що його призвали. А 25 лютого зранку його вже й відправили. Я втратила сон, не знала, що мені робити, і ось надумала. Я працюю в школі завгоспом. Запропонувала адміністрації школи, селищній раді годувати наших бійців. Автомата до рук я взяти не можу, а от готувати можу, – розповідає пані Олена про своє рішення стати волонтером. – Староста Наталія Лаліменко, адміністрація школи все погодили, надали продукти, і робота закипіла».

Готували хлопцям з територіальної оборони на блокпости, робили тушонку, консерви, каші для наших бійців на фронт. «Я дуже вдячна всім працівникам школи, жителям села за допомогу, без них я б нічого не змогла. Все, що потрібно – тільки скажи, люди зносили, всі такі дружні.

Особливо хочу відзначити Ольгу Подплєтню, Тетяну Ливляс, Світлану Мельник, Ніну Єременко, Надію Ярмошевич, Тетяну Ворону та багато інших жителів нашої громади, хто не покладаючи рук трудився поряд з нами. Ми кожну середу відправляли машину з усім необхідним для наших хлопці на фронт – від одягу, засобів гігієни до харчів. Допомагала всім, чим могла, лише власному синові не змогла нічим допомогти…» – Олена робить паузу, вгамовуючи емоції.

«Все буде Україна» – ці слова часто повторював Володимир

Зі слів волонтерки, Володимир Петленко був мобілізований ще 2015 року, боєць спершу служив у 72 бригаді, потім за контрактом у 79. Майже весь час воював. Був поранений, присипало землею так, що побратими думали, що не виживе, але минулося. Лікувався і знову на війну. «Син завжди був патріотом. «Все буде Україна» – його улюблені слова. Він вірив у Перемогу завжди», – пригадує Олена.

Минулого року Володимир демобілізувався, влаштувався на роботу, вступив до Центральноукраїнського технічного університету, щоб здобути вищу освіту. Мріяв про мирне життя поряд зі своєю донечкою. Але не судилося…

З початку великої війни Володимир служив на харківському напрямку, був відповідальним і відданим воїном, сам зголошувався на найскладніші завдання. «Син телефонував іноді, але більше спілкувалися повідомленнями. Подивлюся, був у мережі, спокійна, живий, все добре. А в останній день, 24 березня, він близько 11-ої написав: «Мам, в мене все добре, працюю». В цей день він загинув, їх накрили градами на ринку «Барабашово», що у Харкові, дуже важкий бій був. Відразу на смерть», – згадує страшний день Олена. 

Володимир із донечкою-першокласницею

Про загибель сина родині повідомив воєнком, чоловік просто стояв і плакав. Олена все зрозуміла… Поховали Героя в рідному селі. Вся громада прощалася з Володимиром, стоячи на колінах. Президент України відзначив його медаллю «За відвагу» посмертно.

Олена рятується, допомагаючи іншим

«Навіть не пам’ятаю сам похорон. Я не могла повірити, дуже важко, і зараз біль не минає. Туга настільки сильна, що розриває моє серце. Ніколи не змирюся зі втратою своєї дитини, час не лікує. Часто приходимо з чоловіком на могилку до сина, вмикаємо музику на телефоні і слухаємо – Володя дуже музику любив, жодне свято в селі без нього не проходило, люди і досі згадують організаційні здібності сина», – ділиться емоціями мати Героя.

Від нестерпного болю Олена рятувалася, допомагаючи іншим. «Я відчувала, що мені треба щось робити, комусь допомагати. Цим лише й живу, щоб ніхто не плакав, щоб матері і дружини не зазнавали горя, мали змогу обійняти своїх синів і чоловіків. Було б здоров’я, сама пішла на війну, але не всім же стріляти, хтось же має і в тилу допомагати», – розповідає волонтерка.

Жінка впевнена, що мусить триматися заради пам’яті сина і Перемоги, має рухатися вперед, щоб його жертва не була марною. Олену настільки люблять і поважать хлопці на блокпостах, що ніжно називають її Мамою. А вони дійсно для неї всі рідні, бо наповнюють її життя сенсом.

«Все зроблю задля Перемоги»

Нещодавно з допомогою Олени купили хлопцям на фронт безпілотник, на який зібрали 90 тисяч. «До мене звернувся кум сина з проханням придбати для військових цю техніку. Сума як для села не мала, але ми зібрали кошти за чотири дні. Сама зробила перший внесок. Мені на День матері дали 5 тисяч як матері загиблого воїна, я їх поклала на рахунок безпілотника. Приєдналася селищна рада, виділила 25 тисяч, багато людей підтримали. За допомогою односельчанина купили потрібний безпілотник і відправили хлопцям на фронт. Вже і відеозвіт був, як воїни його запускають. А тепер хлопці попросили купити тепловізор. Плануємо провести ярмарок зі збору коштів, я знаю, в нас все вийде. Багато людей допомагає з різних куточків області і країни, навіть з-за кордону. Соціальні мережі – то велика сила. Я безмежно вдячна кожному за найдрібнішу допомогу, адже без людей, без їхнього внеску я б не змогла нічого зробити», – не втомлюється дякувати всім причетним до благої справи волонтерка.

Олена – справді сильна жінка, і справа навіть не у допомозі, яку вона надає нашим бійцям, а в тому, що вона стала взірцем, прикладом того, як вистояти, не зламатися попри безмежне горе і біль, знайти сили жити і боротися. Думаю, її син, який став янголом, пишається своєю матусею, адже знає, що вона і небо прихилить, якщо треба.

 

Фото надані Оленою ІВАНЧЕНКО